Хто працюватиме і хто споживатиме: як демографія змінить баланс сил у світі

Системні монополії у ключових галузях сучасної економіки є лише одним із кризових явищ, які людство успадкувало від ери глобалізації. Не менш, якщо не більш важливою проблемою є демографічна криза. Скорочення населення у двох ключових регіонах із величезним потенціалом як виробництва, так і споживання — у Європі й Східній Азії — найгірший «чорний лебідь» з усіх можливих, оскільки модель зростання, яка панує у нинішній версії капіталізму, заснована саме на споживанні. Немає людей — немає споживання.

Сьогодні населення світу наблизилося до 8,3 мільярда. За прогнозами ООН, воно зростатиме ще приблизно шість десятиліть, досягне близько 10,3 мільярда у середині 2080-х, а потім почне повільно зменшуватися. Цей глобальний прогноз, однак, приховує найважливішу зміну: дві третини людства вже живуть у країнах із народжуваністю, нижчою за рівень простого відтворення — приблизно 2,1 дитини на жінку, — тоді як значна частина майбутнього приросту зосереджується у країнах Африки та частині бідніших країн Азії.

Демографічна карта дедалі менше збігається з картою економічної могутності. Європа й Східна Азія зберігають капітал, технології та інституції, але їхні суспільства старіють, а робоча сила скорочується. Північна Америка також старіє, проте донедавна частково компенсувала це імміграцією. Латинська Америка пройшла падіння народжуваності значно швидше, ніж колись Європа, і ризикує постаріти до досягнення високого рівня доходу. Африка, навпаки, формує найбільший резерв молодого населення, але ще має забезпечити для нього освіту, інфраструктуру та продуктивні робочі місця.

Демографічні процеси розгортаються повільно, проте їхня інерція виняткова. Навіть різке відновлення народжуваності сьогодні почне помітно впливати на чисельність кваліфікованої робочої сили лише через два десятиліття. Тому економічна політика 2030-х і 2040-х років значною мірою вже визначена віковою структурою людей, які народилися.

Епіцентром старіння сьогодні є Східна Азія. Китай, Японія, Південна Корея й Тайвань утворюють найнапруженіший демографічний вузол серед великих промислових регіонів. Японія десятиліттями живе з природним скороченням населення. Китай перейшов до стадії зменшення населення після тривалого падіння народжуваності. У Південній Кореї сумарний коефіцієнт народжуваності останніми роками перебуває поблизу 0,7–0,8 — рівня, за якого кожне наступне покоління за відсутності міграції стає набагато меншим за попереднє.

Економічний виклик полягає не просто у меншій кількості споживачів. Змінюється співвідношення між працівниками та людьми пенсійного віку. Організація економічного співробітництва та розвитку прогнозує, що до 2060 року чисельність населення працездатного віку в Кореї може скоротитися до 46%. Китай також належить до країн із дуже великим очікуваним спадом. Менше працівників мають утримувати більшу систему пенсій, медицини й довгострокового догляду.

Ні, Східна Азія не приречена на економічний занепад. Високий капітал на одного працівника, роботизація, передова промисловість і заощадження дають змогу підтримувати виробництво навіть за меншої чисельності населення. Але автоматизація не доглядатиме за літніми людьми без людської участі, не усуне регіональну депопуляцію й не гарантуватиме зростання внутрішнього попиту. Найбільша небезпека для Китаю полягає в тому, що він старіє на нижчому рівні доходу, ніж Японія, а отже має менше фіскального простору для адаптації. Штучний інтелект може замінити людей на виробництві, але він не може замінити їх у споживанні.

Найбільший споживчий ринок світу — європейський. При цьому народжуваність у Європі переважно значно нижча за рівень відтворення. Західна й Північна Європа частково компенсують природне скорочення імміграцією, проте у Східній, Південній та Південно-Східній Європі низька народжуваність часто поєднується, навпаки, з еміграцією молодих і кваліфікованих людей. Тому одна країна може зберігати населення завдяки припливу, тоді як інша одночасно втрачає молодь, платників податків і майбутніх батьків.

За даними UNFPA для ширшого регіону UNECE, частка людей віком від 65 років зросла з 12,4% у 1994 році до 17,6%, а у 24 із 56 країн уже перевищує 20%. Чисельність населення працездатного віку скорочується майже всюди, крім Центральної Азії. Це змінює бюджетну структуру: видатки переспрямовуються на пенсії, охорону здоров’я та догляд, тоді як інвестиції в освіту, житло й інфраструктуру змушені конкурувати за дедалі обмеженіші ресурси.

Європейська економічна політика має концентруватися на трьох аспектах — продуктивності, тривалішій зайнятості здорових старших людей та керованій міграції. Міграція не «скасовує» старіння — іммігранти теж старіють, — але дає виграш у часі й збільшує робочу силу. Її користь залежить від швидкого визнання кваліфікацій, мовної підготовки, доступу до житла та інтеграції другого покоління. Питання полягає в тому, чи зберігатиме Європа першість серед ринків споживання, тому що від цього залежить, серед іншого, її значення для світових центрів виробництва.

Південно-Східна Азія ще зберігає сприятливішу вікову структуру, ніж Європа чи Східна Азія, але середні показники приховують швидке розходження. Сінгапур і Таїланд уже перебувають у режимі дуже низької народжуваності та швидкого старіння; В’єтнам рухається тією самою траєкторією з певним запізненням. Індонезія й Філіппіни залишаються молодшими, а Камбоджа та Лаос — ще молодшими.

Цей розрив визначатиме географію розміщення виробництва у 2030–2040-х роках. Молодші країни отримають ширший резерв працівників і споживачів, але лише якщо освіта, енергетика, транспорт і житлова інфраструктура встигатимуть за приростом. Старші економіки регіону матимуть стимул швидше автоматизуватися та переносити трудомісткі операції до сусідів. Так виникатиме взаємодоповнюваність: капітал і технології старіших країн поєднуватимуться з працею й ринками молодших.

США й Канада мають народжуваність, нижчу за рівень відтворення і також старіють. Їхня відмінність від Східної Азії — тривала здатність залучати мігрантів, якщо тільки ініційована Трампом зміна політики не зведе цей чинник нанівець. Якщо імміграція не залишатиметься головним рушієм зростання населення США до середини століття, то криза робочої сили, і, відповідно, зниження попиту на житло й послуги, розвитку підприємництва та збереження податкової бази цілком спроможні сильно зменшити економічну вагу США в економіці майбутнього.

З іншого боку, швидкий приплив іммігрантів може загострювати дефіцит житла, перевантажувати транспорт, школи й медицину та викликати політичну реакцію. Економічний виграш виникає лише тоді, коли імміграційна політика узгоджена з інфраструктурою й ринком праці. Раніше джерелом молодої робочої сили була Латинська Америка, яка нині пережила одне з найшвидших падінь народжуваності у світі. Бразилія, Чилі, Колумбія, Аргентина й Уругвай уже мають показники нижчі за рівень відтворення, а Чилі наблизилася до наднизьких рівнів, характерних для частини Східної Азії та Південної Європи. Регіон ще деякий час зростатиме завдяки демографічній інерції, але його вікова структура змінюється швидше, ніж у Європі на аналогічному етапі розвитку.

У країнах середнього рівня розвитку головний ризик — «постаріти, не встигнувши розбагатіти». Значна частина зайнятості залишається неформальною, а пенсійні системи охоплюють населення нерівномірно. Коли покоління численних працівників виходитиме на пенсію, держави можуть отримати одночасно повільніше зростання, вищі соціальні витрати та недостатню базу соціальних внесків. Вихід — підвищення продуктивності, формалізація праці, залучення жінок до зайнятості та інвестиції у здорове довголіття ще до піку старіння.

Африка є демографічним антиподом Східної Азії. Її населення молоде, швидко зростає й урбанізується. До 2050 року воно може наблизитися до 2,5 мільярдів, тобто збільшитися приблизно на мільярд лише за чверть століття. Нігерія й Демократична Республіка Конго рухаються до статусу одних із найбільших країн світу, але континент неоднорідний: Північна та Південна Африка просунулися далі в демографічному переході, тоді як у частині Західної й Центральної Африки народжуваність залишається дуже високою.

Молодість сама по собі не є дивідендом. Спочатку вона збільшує потребу в школах, вакцинації, електроенергії, воді, транспорті й житлі. Дивіденд виникає лише тоді, коли частка працівників зростає, а молоді люди стають здоровими, освіченими й продуктивно зайнятими. Без цього швидка урбанізація може створювати не промислові центри, а великі міста з неформальною зайнятістю, безробіттям і слабкою інфраструктурою.

Тому африканський сценарій має найбільший діапазон можливих результатів. Успішне поєднання освіти дівчат, охорони здоров’я, доступу до планування сім’ї, надійної енергетики, регіональної торгівлі й індустріалізації перетворить континент на головне джерело нової праці та попиту. Конфлікти, кліматичний стрес, слабке управління й нестача капіталу можуть, навпаки, посилити безробіття, вимушену міграцію та політичну нестабільність.

Демографічні прогнози часто провокують дві протилежні помилки. Перша — вважати скорочення населення неминучим економічним колапсом. Водночас Японія показує, що багата, технологічна країна може зберігати високий рівень життя за меншої чисельності людей. Друга — вважати молоде населення автоматичною гарантією швидкого зростання. Проте без якісного людського капіталу, інституцій і робочих місць приріст населення може знизити дохід на душу населення та загострити нестабільність.

Тому найефективніша політика не має зводитися до спроб «виправити» коефіцієнт народжуваності. Грошові стимули можуть допомагати сім’ям, але рідко повертають народжуваність до рівня відтворення, якщо житло дороге, робота нестабільна, догляд за дітьми недоступний, а кар’єрні втрати матерів високі. Потрібна ширша адаптація: доступне житло й дошкільний догляд, рівність у розподілі неоплачуваної праці, навчання протягом життя, профілактична медицина, гнучкі пенсійні системи, продуктивна автоматизація та легальні канали міграції.

Упродовж наступних десятиліть світ переживатиме не спільну демографічну кризу, а обмін різними дефіцитами. Європі та Східній Азії бракуватиме працівників і фіскального простору; Африці — робочих місць, інфраструктури й капіталу для величезного молодого покоління; Південно-Східна Азія балансуватиме між цими моделями; Північна Америка зберігатиме відносну перевагу, доки здатна приймати й інтегрувати мігрантів; Південна Америка матиме дедалі менше часу, щоб підвищити продуктивність до повного розгортання старіння.

Глобальна економіка також змінить географію економічної активності. Молоді регіони формуватимуть більшу частку нових споживачів і потенційних працівників, але капітал, технології та старші споживачі ще довго залишатимуться сконцентрованими в нинішніх багатих центрах. Міграція, торгівля послугами, автоматизація й перенесення виробництва з’єднуватимуть ці два світи. Стабільність залежатиме від того, чи зможуть держави керувати цим перерозподілом без ізоляції, конфліктів і втрати людського потенціалу.

Модель зростання економіки, побудована на стимулюванні споживання, і наявність феномену перевиробництва в умовах скорочення населення в найбагатших регіонах вимагатимуть пошуку рішень. Раніше вихід шукали в дипломатії, встановленні справедливих торговельних режимів і формуванні зон вільної торгівлі. Нині цілком можливе виникнення силової конкуренції за перспективні ринки збуту, і це шлях війни. Чорні кораблі сучасного командора Перрі вже стоять під парою.