Зрадив Мазепу, а спочиває у святині: де похований Василь Кочубей та чому саме там

Його звинуватили у наклепі, катували, стратили, а згодом офіційно реабілітували і проголосили "мучеником за вірність государю". Але найцікавіше – де він знайшов свій вічний спокій. Могила Василя Кочубея розташована на території головної української святині, де ховали святих подвижників і видатних церковних діячів. Як сталося так, що страчений за наклеп високопосадовець отримав місце для поховання саме тут, і чому його могила стала інструментом імперської пропаганди на наступні кілька століть? Розберімось разом у матеріалі 24 Каналу!

Зрада Мазепи: про що Кочубей написав Петру I

Щоб зрозуміти історичний контекст поховання Василя Кочубея, необхідно звернутися до подій початку XVIII століття. Василь Леонтійович Кочубей походив із впливового роду, який, за історичними даними, мав кримськотатарське коріння (за однією з версій – від імені Кучук-бей). Наприкінці XVII – на початку XVIII століття він був одним із найбагатших магнатів Лівобережної України та обіймав посаду генерального судді. Довгі роки Кочубей залишався близьким соратником гетьмана Івана Мазепи. Їхні родини підтримували тісні зв'язки, а сам гетьман був хрещеним батьком доньки Кочубея – Мотрі.

Конфлікт між двома найвпливовішими людьми Гетьманщини мав дві складові: особисту та політичну. Особиста криза розгорнулася у 1704 році, коли юна Мотря Кочубей та літній Іван Мазепа виявили взаємні почуття. Гетьман офіційно сватався до дівчини, проте Василь Кочубей та його дружина Любов Федорівна відповіли категоричною відмовою. Згідно з тогочасним церковним правом, шлюб між хрещеним батьком та похресницею прирівнювався до кровозмішення і був суворо заборонений. Мотря втекла до гетьманського двору, але Мазепа, уникаючи політичного та церковного скандалу, відправив її назад до батьків у супроводі московського гарнізону. Ця подія стала каталізатором глибокої ворожнечі між родинами.

Іван Мазепа та Мотря Кочубей були закоханими / Фото rodovid.org

Політична складова конфлікту визрівала на тлі Великої Північної війни. Іван Мазепа, спостерігаючи за централізаторською політикою Петра I, яка загрожувала автономії Гетьманщини, розпочав таємні дипломатичні контакти зі шведським королем Карлом XII та його ставлеником у Польщі Станіславом Лещинським. Василь Кочубей, належачи до тієї частини козацької старшини, яка орієнтувалася на Москву і була незадоволена авторитарним стилем правління Мазепи, почав збирати інформацію про дії гетьмана.

Першу спробу донести царю Кочубей здійснив у 1707 році через ченця Никанора, але ця місія не принесла результату. Навесні 1708 року генеральний суддя об'єднав зусилля з полтавським полковником Іваном Іскрою. Через Петра Яценка (Яценка-Волошина) вони передали до царської канцелярії розгорнутий донос, який увійшов в історію як "33 статті". У цьому документі Кочубей детально описував "зраду" Мазепи. Головні звинувачення полягали в тому, що гетьман веде таємне листування з польським королем Станіславом Лещинським, планує відірвати Україну від Московського царства, передати її під протекторат Польщі або Швеції, а також намагається налаштувати козацьку старшину проти царя.

Реакція Петра I була однозначною, але не такою, на яку розраховували донощики. На той момент Мазепа мав абсолютну довіру царя, був кавалером ордена Андрія Первозванного і ключовим радником у східноєвропейській політиці. Петро I розцінив донос як наклеп, інспірований особистою помстою та внутрішньою боротьбою за владу в Гетьманщині. Було ухвалено рішення заарештувати не гетьмана, а авторів доносу.

Страта і шлях до Києва

Навесні 1708 року Василя Кочубея та Івана Іскру заарештували. Їх доправили до Вітебська, де на той час розташовувалася ставка Петра I. Слідство у справі очолили найвищі посадовці імперії – канцлер Гаврило Головкін та віцеканцлер Петро Шафіров. Допити супроводжувалися жорстокими тортурами, що було стандартною практикою тогочасного дізнання. Згідно з матеріалами слідчої справи, Кочубея піддавали тортурам на дибі та били батогом. Не витримавши катувань, генеральний суддя відмовився від своїх свідчень і заявив, що вигадав звинувачення проти Мазепи через особисту образу та підбурювання своєї дружини.

Після отримання зізнання у наклепі, Петро I ухвалив рішення передати Кочубея та Іскру на суд самому Івану Мазепі. Це був показовий жест, покликаний продемонструвати непохитну довіру монарха до свого гетьмана. В'язнів під суворим конвоєм відправили з Вітебська до Смоленська, а звідти – до Києва і далі до гетьманського табору.

У липні 1708 року табір Мазепи розташовувався поблизу Білої Церкви, у селі Борщагівка (нині Погребищенський район Вінницької області). Саме там відбувся військовий суд козацької старшини, який засудив Кочубея та Іскру до смертної кари. 14 (25 за новим стилем) липня 1708 року, за іншими даними – 15 (26) липня, на сільському майдані у Борщагівці Василю Кочубею та Івану Іскрі відрубали голови. Їхні тіла були поховані там же.

Василя Кочубея та Івана Іскру стратили / Фото Вікіпедія

Проте вже за кілька днів історична ситуація кардинально змінилася. За однією з версій, завдяки родинним зв'язкам (донька Кочубея Мотря була одружена з племінником Мазепи), тіла Кочубея та Іскри були перепоховані 17 липня 1708 року на території Києво-Печерської лаври, біля Трапезної церкви.

Наприкінці жовтня 1708 року Іван Мазепа відкрито уклав військово-політичний союз із Карлом XII. Коли Петро I дізнався про перехід гетьмана на бік шведів, ставлення до страчених донощиків миттєво трансформувалося. Царська канцелярія визнала, що інформація у "33 статтях" була правдивою. За наказом Петра I, Кочубей та Іскра були офіційно реабілітовані. Їхні родини отримали назад конфісковані маєтки та додаткові привілеї, а самих страчених було проголошено "мучениками за вірність государю". Пізніше на могилі встановили пам'ятну плиту з імперською епітафією, яка прославляла їхню "вірність до монарха".

Де саме розташована могила Кочубея

Місцем для почесного перепоховання було обрано територію Верхньої лаври у Києві. Сьогодні могила Василя Кочубея та Івана Іскри розташована біля Трапезної церкви Антонія і Феодосія Печерських. Щоб знайти її, відвідувачам Лаври потрібно пройти повз Успенський собор до масивної будівлі Трапезної палати з великим куполом. Поховання розташоване безпосередньо біля стіни храму, поруч із пішохідною доріжкою.

Над могилою встановлена масивна чавунна надгробна плита. Історичні джерела свідчать, що оригінальна металева плита була покладена тут на початку XVIII століття. Однак та плита, яку можна побачити сьогодні, є пізнішою копією. Її відлили та встановили наприкінці XIX століття (у період між 1893 та 1895 роками), коли на цьому місці будували нову Трапезну церкву, оскільки стара плита зазнала руйнувань від часу. Сучасний чавунний надгробок точно відтворює текст оригінальної епітафії, складеної у XVIII столітті.

Текст на плиті є важливим історичним документом. Він написаний церковнослов'янською мовою і містить розгорнуту розповідь про події 1708 року з позиції російської імперської ідеології. Епітафія починається словами: "Кто прочтет, удивися сему...". Далі текст детально описує, як Кочубей та Іскра "за правду і вірність до монарха" постраждали від рук "зрадника" Мазепи. На плиті чітко зафіксовано дати їхньої страти та перепоховання. Цей напис виконував функцію публічного маніфесту, який щодня бачили тисячі паломників, що прибували до Києво-Печерської лаври з усіх куточків імперії.

Пам'ятна плита на могилі Василя Кочубея / Фото Вікіпедія

Імперський міф: чому зрадника поклали в Лаврі

Рішення Петра I поховати Василя Кочубея та Івана Іскру на території Києво-Печерської лаври було продиктоване не релігійними мотивами, а суворим політичним розрахунком. Після переходу Мазепи на бік шведів, знищення Батурина та Запорозької Січі, російській владі було критично важливо створити на українських землях нову ідеологічну парадигму. Поховання в головній святині України стало актом маркування території та створення культу лояльності.

Києво-Печерська лавра була духовним центром, авторитет якого визнавався всім православним світом. Розмістивши могилу Кочубея біля лаврських храмів, імперська влада надсилала чіткий сигнал козацькій старшині та духовенству. Іван Мазепа, який намагався зберегти суб'єктність Гетьманщини, був підданий церковній анафемі, його ім'я викреслювалося з документів, а портрети знищувалися. Натомість Василь Кочубей, який написав донос на свого керівника, був офіційно введений до пантеону героїв Російської імперії. Його поховання в Лаврі символізувало найвищу нагороду за абсолютну покору московському престолу.

Цей ідеологічний конструкт підтримувався та розвивався протягом наступних століть. Російська історіографія XIX століття (зокрема, праці Дмитра Бантиш-Каменського) та література закріпили образ Кочубея як трагічного героя. Найбільш яскраво цей міф був артикульований у поемі Олександра Пушкіна "Полтава", де генеральний суддя зображений як бездоганний патріот Росії, а Мазепа – як підступний лиходій. Могила біля Трапезної церкви слугувала матеріальним підтвердженням цього наративу, місцем пам'яті, яке мало виховувати в українцях почуття відданості імперії.