Не кінець Британії: навіщо Шотландія, Уельс і Північна Ірландія тиснуть на Лондон

14 вересня лідери Шотландії, Північної Ірландії та Уельсу підписали спільний меморандум про право їхніх регіонів на самовизначення. У світових ЗМІ новину про цю подію часто подавали як «вимогу незалежності» і навіть як «початок кінця Великої Британії». Наскільки правильні такі оцінки і чи варто очікувати швидкого розпаду Британії?

Гарна новина для Лондона — втрата територій у найближчому майбутньому Великій Британії не загрожує. Регіональні лідери не планують в односторонньому порядку оголошувати про незалежність. Навпаки, сам формат зустрічі та текст меморандуму свідчать про вибір обережної та цілком легальної стратегії. В уельському Кардіффі зібралися чинні керівники регіональних урядів — перший міністр Шотландії Джон Суїнні, перший міністр Уельсу Рін ап Іорверт і перший міністр Північної Ірландії Мішель О’Ніл. Але вони підписували спільні документи не як глави урядів, а як лідери своїх політичних партій — Шотландської національної партії, Партії Уельсу та північноірландської «Шинн Фейн» (О’Ніл представляє цю партію, але не очолює її, тому меморандум підписала також голова «Шинн Фейн» Мері Лу Макдональд).

Завдяки цьому прийому «змовники» вирішили одразу кілька потенційних проблем. По-перше, їхній демарш — не прямий виклик британському уряду, адже офіційно реагувати на партійну політику Лондону не потрібно. По-друге, не довелося заздалегідь інформувати свої парламенти, зокрема ті партії, які не підтримують ідеї незалежності. Так, шотландська Консервативна партія (регіональне крило британських консерваторів) уже виступила з критикою меморандуму, заявивши, що такий крок дестабілізує політичну й економічну ситуацію в регіоні та в країні загалом. У Північній Ірландії ситуація ще складніша: тут в уряду два очільники, які завжди представляють протиборчі політичні фракції регіону — ірландських націоналістів та юніоністів, прихильників збереження єдності з Великою Британією.

Обраний формат угоди позбавляє цей захід будь-якої революційності: усі три партії, що брали участь у зустрічі, відомі як послідовні борці за незалежність своїх регіонів від Лондона і нічого нового для себе в меморандумі вони не заявили. Там навіть заклику до незалежності в жодній формі немає. Адже ситуація серед прихильників незалежності в регіонах різна: у Шотландії ця ідея має широку, але далеко не загальну підтримку, в Уельсі до відокремлення схиляється абсолютна меншість, а в Північній Ірландії ідея возз’єднання з Ірландією популярна лише серед третини жителів (переважно ірландців-католиків), тоді як майже половина виступає проти цього.

Отже, розпад Британії точно відкладається на невизначений термін. Але ця подія матиме помітні політичні наслідки. Просто замість революції меморандум підштовхує до конституційної еволюції Великої Британії.

Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії (саме так офіційно називається держава — Велика Британія є лише її частиною) формально складається з чотирьох регіонів — Англії, Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії. Історія їхніх відносин складна й кривава, як це часто буває у сусідів, але сьогодні офіційний Лондон вважає за краще говорити про організацію держави як про «партнерство рівних». З 20-х років минулого століття Шотландія та Північна Ірландія отримали певну автономію в управлінні, яка з часом розширювалася. В Уельсі ці процеси розпочалися вже після Другої світової війни. Зараз усі три регіони мають власні парламенти та уряди з досить широкою автономією законодавчої та виконавчої влади.

При цьому юридично Сполучене Королівство залишається унітарною державою. Владу в країні не розподіляють між центром і регіонами, а лише делегують регіонам (такий механізм називається деволюцією). Хоча років десять тому на законодавчому рівні було закріплено принцип незворотності деволюції (повернути повноваження від регіонів до центру можна лише шляхом референдуму), джерелом влади в регіонах однаково залишається британський парламент. Регіони отримали конкретні повноваження, а не сфери відповідальності (на практиці це означає, що регіони можуть стягувати податок і розпоряджатися зібраними коштами, але не можуть податок скасувати податок або запровадити новий). А 2020 року, коли в процесі виходу з ЄС британський парламент переглянув загальні європейські норми в національному законодавстві, повноваження регіональних органів влади взагалі урізали — без референдуму, консультацій і врахування їхньої думки.

Тому Шотландія, Північна Ірландія та Уельс прагнуть більшої автономії та більшого впливу на процес розподілу повноважень. Меморандум закликає до спільних дій з метою внести конституційні зміни щодо розподілу повноважень. Програма-максимум — федералізація Сполученого Королівства. Ці плани можуть одержати підтримку не лише від прихильників незалежності. Юніоністи в Північній Ірландії хоч і дорікнули «Шинн Фейн» за «підрив цілісності країни», але підтримали ідею розширення повноважень регіону. А шотландські лейбористи заявили, що більша рівноправність між регіонами та центром піде на користь не тільки самим регіонам, а й Великій Британії загалом.

Якщо врахувати, що британський прем’єр Енді Бернем відомий як прихильник деволюції та обіцяв суттєво розширити повноваження регіонів, уряду Його Величності буде складно обґрунтувати відмову від переговорів про широку автономію з регіональними колегами. Власне, фраза про самовизначення в меморандумі закликає Лондон розпочати справжню автономізацію, а розмови про незалежність слугують радше засобом тиску, погрозою, яку втілять у життя, тільки якщо інша сторона залишиться глухою до закликів про співпрацю.

У меморандумі є ще один важливий момент, який пояснює утворення широкої коаліції регіональних політичних сил. У тексті прямо зазначено, що всі сторони бачать «майбутнє своїх народів у Європейському Союзі». На референдумі щодо виходу з ЄС Шотландія та Північна Ірландія проголосували за те, щоб залишитися, а в Уельсі за вихід проголосував менший відсоток, ніж у середньому по Англії. Збереження зв’язків із Євросоюзом стало в регіонах об’єднавчою ідеєю, яка має чималу політичну силу. Так, на тлі референдуму та переговорів про вихід, коли частина британців ще вірила в можливість залишитися в ЄС, націоналісти в Шотландії отримали рекордну підтримку виборців, по суті, лише за те, що категорично виступали проти Брекзиту (в якийсь момент Шотландська національна партія отримала в британському парламенті третю за чисельністю фракцію, 56 місць із 59, що належать Шотландії, — небачений результат для регіональної партії). А в Північній Ірландії останнім часом уперше за довгі роки почала зростати підтримка возз’єднання з Ірландією, й опитування показують, що основною причиною є бажання відновити тісні зв’язки з ЄС.

Меморандум — фактично ультиматум Лондону з вимогою відновити тісні зв’язки з ЄС. За це виступають багато британців, цю ідею охоче підтримають різні політичні сили, зокрема загальнонаціональні парламентські партії, ліберальні демократи чи «Зелені». Без токсичної ідеї незалежності на порядку денному в об’єднаного фронту регіональних сил з’являються непогані шанси залучити їх на свій бік. І тоді британському уряду доведеться справді повернутися до перегляду результатів Брекзиту.

Як демарш трьох регіональних партій вплине на Велику Британію, її роль у світі та в Україні? Звичайно, не обійдеться без сплеску нестабільності: через необхідність знайти нові моделі діалогу між центром і регіонами, через протистояння ідеї федералізації з боку крайніх правих із «Реформ» і подібних політичних груп. Але, крім нестабільності, у Британії з’являться й нові можливості. Передусім посилення автономії регіонів зніме гостроту соціально-економічних проблем, адже регіональні уряди оперативніше реагують на наслідки кризи в регіонах і здатні швидше їх долати. А вимога відновити зв’язки з ЄС дасть британському уряду формальний привід для кроків у бік Євросоюзу. Здається, саме приводу сьогодні й не вистачає, адже підтримка Брекзиту навіть в Англії й надалі слабшає, й реальних економічних і соціальних причин не спробувати повернутися практично не залишилося.

І навіть для України розвиток подій матиме швидше позитивні наслідки. Повноваження регіонів залишаються головною суперечністю у британській політиці, і навіть перші кроки щодо її усунення в перспективі зроблять одного з наших головних партнерів стабільнішим, закриють вразливі місця в політичній системі, якими сьогодні активно намагаються скористатися наші спільні вороги. А можливе зближення з Євросоюзом лише посилить голос наших прихильників у головному континентальному об’єднанні. Адже у Британії всередині ЄС буде набагато більше можливостей утримувати нашого головного донора на проукраїнському курсі.