«Радянський Оппенгеймер»: як харківський експеримент «ДАУ», що фінансував російський олігарх, отримав «Срібного лева» у Венеції попри протести України

Протягом майже трьох років сотні людей жили й працювали всередині масштабної реконструкції радянського наукового інституту в Харкові. Вони носили вінтажний одяг, розраховувалися радянськими рублями та перебували під пильним наглядом «спецслужб».

Через два десятиліття після старту зйомок режисер Ілья Хржановський привіз до основного конкурсу Венеційського кінофестивалю фінал багаторічного проєкту —195-хвилинний «ДАУ».

ZN.UA розбирається, що саме побачили критики на екрані, до чого тут Лев Ландау та чому прем’єра спровокувала суперечку між Україною й організаторами фестивалю.

Байопік, що вийшов з-під контролю

Кадр із фільму «ДАУ»

Стрічку презентували 9 вересня на 83-му Венеційському кінофестивалі. Картина з 15-хвилинним антрактом заявлена як копродукція Німеччини, Франції та Швеції. Головні ролі виконали диригент Теодор Курентзіс, українська акторка Радмила Щоголева (киянка, відома як Геля із «СВ-шоу» Андрія Данилка) й театральний режисер Анатолій Васільєв. За словами Хржановського, до масиву з близько 700 годин відзнятого матеріалу він понад десять років майже не торкався.

Початковий задум був значно простішим. У середині 2000-х Хржановський вирішив зняти класичний фільм про фізика-теоретика Лева Ландау (для близьких — Дау). Сценарій писали разом із Владіміром Сорокіним, спираючись на мемуари дружини вченого Кори Ландау-Дробанцевої.

Постать Ландау пов’язана з Харковом: у 1932–1937 роках він очолював теоретичний відділ Українського фізико-технічного інституту (УФТІ). Там виникла його знаменита школа, і там він разом із Євгєнієм Ліфшицем розпочав «Курс теоретичної фізики». У 1962 році Ландау отримав Нобелівську премію за піонерські теорії конденсованої матерії, насамперед рідкого гелію.

Наукові прориви, репресії, арешт НКВС, атомна програма, складне особисте життя — біографія сама по собі давала матеріал для драми. Але в процесі виробництва байопік почав мутувати в дещо огидніше: Радянський Союз у режимі 24/7.

На території занедбаного харківського басейну «Динамо» звели декорацію — так званий Інститут площею 12 тисяч квадратних метрів, зі справжніми квартирами, лабораторіями, їдальнею, перукарнею й відділенням держбезпеки. Людей, які потрапляли туди, просили не грати радянських громадян, а жити за законами створеної системи: без сучасного одягу і смартфонів, з радянськими грошима та їжею тієї епохи. Фізиків грали науковці, музикантів — музиканти, а офіцерів держбезпеки — колишні співробітники радянських спецслужб.

За статистикою проєкту, кастинги охопили сотні тисяч людей, у виробництві задіяли близько 400 основних персонажів і 10 тисяч статистів. Звідси порівняння з гіпертрофованим «Шоу Трумена» і соціальним експериментом, у якому учасники втрачали межу між собою і роллю.

Тут і криється головний парадокс проєкту: чи етично досліджувати природу тоталітаризму, створюючи для акторів систему тотального контролю та психологічного тиску?

Ландау: між наукою і тоталітаризмом

Венеційський фільм концептуально найближчий до первинного задуму. У центрі — художньо переосмислений Ландау у виконанні Курентзіса: герой є фізиком грецького походження, і режисер підкреслює, що грека обрав свідомо — «щоб античне розуміння долі та свободи зіткнулося з радянською машиною». Автори відмовляються від документальної точності, перетворюючи Дау на універсальний архетип інтелектуала.

Історія починається в богемному Ленінграді 1928 року, а 1933-го переносить героя до Харкова. Перше, що бачить Дау на харківському аеродромі, — вантажівка, з кузова якої стирчать ноги мертвих. «А це в Харкові нічого їсти», — пояснюють йому на запитання «що це». Навколо — голод і терор, які співіснують з інтенсивним розвитком науки.

Молоді фізики мріють змінити світ, але номенклатура дедалі жорсткіше вимагає не відкриттів, а їхнього військового застосування. Тиск швидко перетворюється на погрози, арешти й неприховану жорстокість; коридори інституту раптом розчиняються в сюрреалістичних візіях — суперечка про мораль атомної бомби відбувається на площині, нахиленій на 30 градусів.

Паралель з «Оппенгеймером» очевидна: геній опиняється в точці неповернення, коли його інтелект стає знаряддям державного насильства. Проте акценти інакші. Запитання звучить не «чи має вчений допомагати владі?», а «чи має він бодай мікроскопічний шанс відмовитися?».

Однією з центральних тем фільму стає механіка компромісу. Спочатку герой чинить опір, потім поступається в дрібницях, і зрештою системі вже не потрібно ламати його силою — достатньо методично звужувати простір, у якому людина ще здатна сказати «ні».

Інтимність як ілюзія свободи

Другий, камерніший пласт стрічки — повільна руйнація шлюбу Дау з дружиною Норою (Радмила Щоголева). Історичний Ландау справді мав специфічні погляди на моногамію, але у всесвіті «ДАУ» його численні романи — не штрих до портрета дивака, а форма ескапізму. Коли кисень політичної свободи вичерпується, герой компенсує це тотальною розкутістю в приватному житті — і ця свобода виявляється токсичною ілюзією, що мутує в егоїзм і нездатність до близькості. Що людина робить із собою, коли звикає виправдовувати власну моральну деградацію тиском режиму?

Методи Хржановського роками викликали звинувачення в психологічному насильстві над учасниками. Сам режисер їх відкидає. Найгостріший епізод стосується «ДАУ. Дегенерації»: у сцені, що імітує радянські досліди над дітьми, знімали справжніх немовлят із харківського будинку дитини № 3. У квітні 2020 року, після звернення дитячого омбудсмана Миколи Кулеби, прокуратура Харківської області відкрила два кримінальні провадження — за фактами катування та виготовлення чи розповсюдження творів, що пропагують культ насильства.

Представники проєкту пояснювали, що дітей супроводжували медсестри з того ж закладу, а зйомки контролював лікар. 4 лютого 2021 року Нацполіція Харківщини закрила провадження: слідство не знайшло у стрічці творів, що пропагують культ насильства та жорстокості, а в діях організаторів зйомок — ознак кримінальних правопорушень.

На той час всесвіт «ДАУ» вже жив власним життям. У 2019 році частину проєкту показали в Парижі як імерсивну інсталяцію, у 2020-му «ДАУ. Наташа» та «ДАУ. Дегенерація» поїхали на Берлінале, де «Наташа» отримала «Срібного ведмедя» за операторську роботу Юрґена Юрґеса. Водночас трапився скандал через сцену сексуального насильства.

Український протест у Венеції

17 серпня МЗС і Мінкульт разом із посольством в Італії виступили зі спільною заявою, висловивши занепокоєння участю «ДАУ» в конкурсі. МЗС закликало виключити стрічку; водночас у спільній заяві відомства наголосили, що поважають кураторську незалежність фестивалю, але закликали міжнародні культурні платформи не сприймати пов'язані з Кремлем проєкти як політично нейтральні.

Київ наголосив на джерелах фінансування: багаторічним спонсором проєкту був російський олігарх Сєргєй Адоньєв, який перебуває під санкціями України та США. Друга претензія — російське громадянство Курентзіса, отримане, за даними міністерств, указом Путіна, і фінансування його кар’єри підсанкційними російськими держбанками. Третя: Харків, місто, яке щодня потерпає від російських ударів, у фільмі знеособлено розчиняється в абстрактній радянській декорації.

Бієнале вже 18 серпня претензії відкинула. Фільм, мовляв, німецька продукція за участю Франції та Швеції. Співпраця з Адоньєвим завершилася 2019 року (сам Хржановський у Венеції підтвердив, що олігарх фінансував проєкт у 2008–2019 роках). А режисер не має російського громадянства й займає антивоєнну позицію. Фестиваль нагадав, що 2023-го Хржановський разом із Міхаілом Зигарем заснував організацію XY, яку російська Генпрокуратура оголосила «небажаною». Артдиректор Альберто Барбера назвав критику «наклепницькою кампанією» проти фільму, якого обвинувачі ще не бачили.

Проте 31 серпня «Слідство.Інфо», посилаючись на дані МВС Росії, повідомило: російський паспорт Хржановського залишається чинним, а до квітня 2026 року режисер був зареєстрований у Москві як індивідуальний підприємець — саме на підставі російського громадянства. На запит журналістів він не відповів.

На пресконференції у Венеції Хржановський заявив, що у 2024 році відмовився від громадянства РФ, і побажав Україні «врятувати країну та перемогти у війні». Засуджувати Курентзіса, який так і не висловився про повномасштабне вторгнення, він не став: кожен сам відповідає за свій вибір. Сам Курентзіс на прем’єру не приїхав.

У 2011 році Держкіно виділило на фільм Хржановського 6,26 млн грн. Термін здачі переносили дванадцятьма додатковими угодами — з 2012 до 2018 року; у квітні 2018-го комісії показали п’ятигодинну версію, але фінальні матеріали до Довженко-Центру так і не передали. «Слідство.Інфо» звернуло увагу, що участь України у створенні стрічки в офіційних матеріалах Венеційського фестивалю не зазначена.

У 2019–2023 роках Хржановський був художнім керівником Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» у Києві — проєкту, який фінансували пов’язані з Кремлем російські бізнесмени.

Після прем’єри

Перші рецензії в західній пресі виявилися переважно прихильними. The Hollywood Reporter виніс вердикт «варто було чекати». Cineuropa побачила «шедевр покрокової побудови світу» в дусі Алєксєя Гєрмана — режисера «Хрустальов, машину!» та «Важко бути богом». Щоправда, із застереженням, що це політичне кіно «врятоване з сумнівної методології», яка його створила.

Одностайності, втім, немає: IndieWire вважає, що двадцятирічний мегапроєкт фінішує «з різким гальмуванням», а фільм важко сприймати поза контекстом експерименту, бо камера раз у раз залишає героїв заради тла.

Хржановський прагнув показати, як система ламає людину, перетворюючи насильство на норму. Але наскільки далеко має право зайти мистецтво, реконструюючи несвободу, перш ніж саме перетвориться на її інструмент?

P.S. 12 вересня журі Венеційського кінофестивалю присудило Ільї Хржановському «Срібного лева» за найкращу режисуру. Головну нагороду — «Золотого лева» — отримала Woman Unknown («Невідома жінка») дансько-єгипетської режисерки Май ель-Тухі — післявоєнна драма про жінку, якій у звільненій від нацистської окупації Данії загрожує викриття зв’язку з німецьким солдатом.

Таким чином, попри протести України та багаторічні суперечки довкола методів і фінансування проєкту, «ДАУ» завершив фестиваль однією з головних нагород Венеції. Сам Хржановський зі сцени присвятив її Харкову та українцям.