Вулиця імені 15-річної поетеси у Вінниці: як живе родина Саші Бурбело сьогодні

Ось уже сім місяців, як у квартирі військовослужбовців Світлани Бевз та Сергія Бурбело із Вінниці знову дзвенить дитячий голосок. Синочок Максим – водночас і диво, і підтримка, і втілення давньої мрії народити ще одну дитину, а також нескінченний страх за неї… Адже одного разу смерть вже забрала їхню дитину.

На початку вересня минають дні пам'яті поетеси Олександри Бурбело. Назавжди юна – вона пішла з життя у 15 років. Причиною стала невиліковна генетична хвороба – муковісцидоз.

Наприкінці літа у Вінниці встановили меморіальну дошку Саші Бурбело – на вулиці, яка раніше була перейменована на її честь. Це друга, перша висить у школі, де вона навчалася. Про долю її творчої спадщини журналістці Коротко про розповіли дід юної поетеси Володимир Бевз та мама Світлана.

Не встигла дописати роман та детектив

Четвер, 5 вересня 2013 року, розділив життя сім'ї на «до» та «після». Цей день став останнім на землі для 15-річної Саші Бурбело. До цього віку Олександра підійшла з чималим багажем: видала чотири збірки поезії та прози, які сама ж і редагувала, написала близько тисячі робіт, зробила масу виставок фотографій, стала лауреатом більш ніж 50 всеукраїнських та міжнародних конкурсів. А ще мала енциклопедичні знання в багатьох областях: від ботаніки та біології до точних наук. Прекрасно малювала, організовувала конкурси та вікторини для ровесників, видавала рукописний журнал. Незважаючи на домашнє навчання, на якому залишалася через тяжку хворобу, мала у школі багато друзів.

Після смерті вийшло ще вісім збірок її творів. Деякі вже не вийдуть ніколи: їх Саша не встигла дописати. Незакінченими в її кімнаті лежать фантастичний роман «Тутанхамон» та безіменний детектив.

Знаючи про хворобу, поспішала жити

Мама поетеси Світлана Бевз згадує в розмові з Коротко про: донька ще не знала всіх великих літер, але вже писала вірші. І це не були якісь дитячі рими. Швидше – надто по-дорослому. А до підліткового віку мережива її поезії та проза зачаровували навіть маститих письменників та поетів. Її творчість визнали та сприйняли багато з них: письменники Вадим Вітковський та Всеволод Нестайко, з ним Саша листувалась, і він написав рецензію на її книгу, також поет Анатолій Подолинний. Поетеса Галина Рибачук присвятила їй вірш. Вже після смерті Олександру Бурбело, як виняток, прийняли до Спілки письменників. Вона стала її наймолодшим членом. Заснували літературну премію її імені – це одна з найвищих нагород для юних літераторів у жанрі поезії та прози. Брати участь можуть діти до 16 років – межі, до якої Олександра не дожила.

Рідні зазначають: знаючи про свою смертельну хворобу, вона ніби поспішала жити. І те, що їхню доньку та онучку пам'ятають не лише в родинному колі, трохи полегшує їхню скорботу.

– Саша залишила свій слід у літературі, і пам'ять про неї має бути світлою, – зазначає Коротко про Світлана Бевз. - Уся її творчість пронизана добром. Володимир Нестайко, який написав рецензію на її першу книгу «Первоцвіт», зазначав, що вона зовсім не має негативних героїв, що рідкість. Люди відчувають її світлу ауру у її творчості.

Життєстверджуючі вірші та проза Саші, незважаючи на прогресуючу хворобу, змушували і її рідних дивитись у майбутнє з оптимізмом. Її рукописи вони зберігають досі.

Братик народився в один місяць із Сашею

Сльози рідних почали висихати лише через два роки після смерті Саші. За ці роки Володимир Бевз провів понад 350 творчих зустрічей на згадку про онучку в різних закладах, починаючи від шкіл та бібліотек.

Наскрізні мотиви її творчості – це історія України та рідної області, історичні особистості, видатні письменники та поети.

Наступного року після смерті доньки її батьки, викладачі політехнічного університету Світлана Бевз та Сергій Бурбело, зібрали рюкзаки та пішли у військкомат. Почалася антитерористична операція та їхня історія в «Айдарі». Потім – демобілізація і знову – війна. Рюкзаки були вже давно зібрані – ілюзій вони не мали. Служили у розвідці пілотами БпЛА, отримали звання офіцерів. А сьогодні вони – знову щасливі батьки.

На другу дитину, каже Світлана Бевз, наважувалися довго, хоч завжди хотіли. Пам'ятали біль після втрати Саші. Також – вік. Обом уже за 50.

- Адже Сашенька пішла через спадкову хворобу, ми переживали і боялися ризикувати, - ділиться Світлана. – Але на фронті пріоритети змінюються… І ми вирішили реалізувати цю свою таємну мрію.

Планами ні з ким не ділилися. Не обійшлося б без круглих очей, порад, псевдопереживань та застережень. Навіть дідусь Володимир дізнався, що матиме онука, вже за фактом. Народився він того ж місяця, що й Саша: вона – 1 січня, він – 23-го.

Говорила жестами, коли сил на слова вже не вистачало

Більше десяти років Саша все рідше сниться рідним. Раніше часто приходила у снах. Володимир Бевз згадує: у видіннях так само переживав за Сашу, як і за її життя. Дівчинка росла хворобливою, кожне щеплення закінчувалося стаціонаром. Причина стала зрозумілою, коли у 4,5 роки київські лікарі підтвердили діагноз.

– Перші два роки після смерті Сашеньки навіть говорити не міг, сльози постійно душили, – згадує Володимир Якович. – А потім вирішив: раз Господь Бог залишив мене на цьому світі, треба зробив те, що Сашенька не встигла.

Володимир Якович наголошує: Саша була особливою.

- У нас у всіх технічна освіта, крім бабусі. А Саша з дитинства знала: буде письменницею, – продовжує Володимир Бевз. - І додавала: "Упевнена, у мене вийде". І вийшло ж. Хоча незрозуміло, звідки вона знала, що треба робити. Вона мала душу письменниці. Може, вона була нею у минулому житті… Зараз дослідники її творчості пишуть, що в ній також жив код українства.

Хвороба змусила Сашу жити на пігулках. Коли ставало зовсім погано, на питання рідних про самопочуття все одно відповідала «все чудово»: показувала палець вгору, коли не було сил навіть говорити. Але ніколи не скаржилася і не нарікала.

У Вінниці працює також благодійна організація та волонтерський центр її імені. Пам'ять про неї живе у її книгах, знімках, у спогадах її друзів по перу та в умах сучасних дітей, які гортають сторінки з її римами та прозою у школі.