Від надії України до московського воєводи: віражі долі гетьмана Дорошенка

Гетьмана Петра Дорошенка називали «Сонцем Руїни». Він - один із героїв національно-демократичного крила українських істориків, зокрема - представників діаспори. Проте як сталося, що тогочасні жителі України зненавиділи гетьмана, й решту свого життя він провів на Московщині як вірний та смиренний підданий московського царя? Фокус розбирався у злетах та падіннях одного із найяскравіших козацьких гетьманів.

Над Руїною зійшло сонце

Розпочиналося правління гетьмана Дорошенка більш ніж перспективно. В умовах розколу козацької держави по Дніпру на Правобережжя та Лівобережжя, він зумів не просто фактично вигнати поляків із західної частини Гетьманщини, а й загалом об’єднати її обидва береги Дніпра, майже відтворивши кордони часів Богдана Хмельницького. Що ж могло піти не так?

Гетьманом Дорошенко став восени 1665 року (остаточно затверджений в січні наступного року). Він очолив Правобережну частину Української козацької держави. Новий козацький ватажок, маючи хорошу освіту та будучи членом старшинського роду (його дідусь був гетьманом реєстрових козаків у 1620-х роках), добре розбирався у тодішніх політичних хитросплетіннях.

Важливо Степова демократія, перша у світі конституція та захист кордонiв — як українські козаки увійшли в історію

Він налагодив відносини із нещодавно обраним молодим київським митрополитом Йосипом Тукальським. Підтримка Церкви у той час була важливою запорукою легітимності державної влади. 

Також не чужим для Петра Дорошенка був і популістичний піар. Гетьман став часто скликати генеральні козацькі ради, аби на них давати слово звичайним козакам. Таким чином Петро Дорошенко намагався послабити роль старшини, адже саме козацьку еліту в основному і недолюблювали звичайні козаки. Такі собі ігри в «доброго царя» по-українськи. Проте гетьман розумів, що реальні засади влади базуються на силовому апараті, і тому сформував віддане особисто йому військо з іноземних найманців – сердюки (сердята). Їх кількість могла сягати 20 тисяч вояків.

Сформувавши ефективні союзні відносини із Кримом, Дорошенко у спілці із татарами зумів завдати поразки полякам, в результаті чого уклав з Річчю Посполитою угоду на вигідних для себе умовах. Так Дорошенко добився реноме успішного управлінця та талановитого полководця. Який, окрім того, ще й дослухається до простого народу.

На додаток Дорошенко ще й остаточно організаційно оформив Торговицький полк – таким чином ознаменувавши колонізацію степової частини України на південь від Умані. Це стало можливим завдяки дружнім відносинам із Кримом, які вдалося налагодити Дорошенку.

В той самий час Лівобережжям управляв Іван Брюховецький - підступний популіст, який запобігав ласці передусім не у власного народу, перед яким лише хизувався обіцянками, а у московського царя. Аби отримати титул боярина та царські дари, він визнав Гетьманщину володіннями Москви. Коли ж цар узаконив отриманий гетьманський дарунок та уклав відповідну угоду з Річчю Посполитою, козаки очікувано повстали проти сваволі іноземних володарів. Брюховецький, відчувши зміну вітру, очолив це повстання, проте такий крок не врятував опального гетьмана і він загинув у вирі цієї народної боротьби. Натомість гетьманом «обох берегів Дніпра» став саме Петро Дорошенко.

В метанні між державним та особистим

Історики досі сперечаються щодо реальної ролі Дорошенка у смерті Брюховецького. Проте довго він управляти усією Козацькою державою не зміг. Вже восени Дорошенко був змушений виступити проти ще одного претендента на булаву – Петра Суховія – на Правобережжя. Управляти Лівобережжям він залишив наказного гетьмана Дем’яна Многогрішного, який незабаром переметнувся до Москви.

Деякі дослідники висувають іншу версію швидкого відбуття гетьмана на Правобережжя — романтичну. Петро Дорошенко у молодому віці став вдівцем. Тож, здобувши поважний суспільний статус, одружився вдруге на родичці Богдана Хмельницького Єфросинії Яненко. Щасливого життя в них не склалося – Пріся не кохала гетьмана, при цьому вела досить розгульний спосіб життя, що викликало у Петра полум’яні ревнощі. Тож є версія, що саме чутки про її чергову зраду змусили гетьмана так терміново вирушити до Чигирина.

Яка б не була причина відбуття Дорошенка, основна проблема не в тому. Рано чи пізно йому б все одно довелося покинути Лівобережжя. Основною проблемою Гетьманщини була відсутність ефективних державних інституцій, що призвело до того, що кожен хто отримував певний вплив у війську одразу бачив себе єдиним повноправним гетьманом.

В умовах такого хаосу та війни усіх проти всіх Петро Дорошенко вбачав основним джерелом легітимності визнання іноземним монархом та ієрархами Церкви. Так, як тоді й було заведено у Європі.

Україна від Самбора до Путивля

У березні 1669 року на генеральній раді, скликаній у Корсуні Дорошенко зініціював союз із турецьким султаном. Було вирішено відправити до Стамбула посольство з двох старшин – Семена Портянки та Михайла Радкевича, які першого червня зустрілися з султаном Мехмедом IV і від імені Української козацької держави уклали з ним договір. За основу було взято попередню угоду з Портою, яку уклав Богдан Хмельницький 1651 року. Тоді союзу не склалося, натомість через вісімнадцять років гетьман, здавалося б, заручився потужною підтримкою на свою користь.

Важливо Як Боголюбський Київ брав, а Сагайдачний на Москву ходив

Справжнім проривом було досягнення в ході переговорного процесу благословення від Константинопольського патріарха для митрополита Йосипа Тукальського. Патріарх Мефодій визнав його Київським митрополитом і єдиним керівником православної Церкви на землях колишньої Русі у складі Речі Посполитої. Наступне визнання від Константинополя Київський митрополит отримав аж через понад три століття у 2018 році.

Цікаво, що окремо в листі до султана гетьман переймався долею самого Константинопольського патріарха, зокрема особливостей його обрання та гарантій недоторканості та захисту чинного на той час патріарха Мефодія. Таким чином, очільник Гетьманщини, очевидно, претендував на роль захисника православ’я – статус, яким володіли суверенні правителі.

Найцікавіший пункт переговорів, який врешті втілився у договорі з Османською імперією — це юридичне визнання українського народу – православних русинів, козаків. У Корсунській угоді чітко визначено, що окремий козацький народ проживає на територіях від Самбора та Перемишля на заході й до Севська і Путивля на сході. Саме в таких кордонах за сприяння султана мала бути утворена Українська козацька держава. Вже через два століття таке означення ареалу проживання окремого народу назвуть «етнічними територіями». 

Жорстокі реалії

Проте реальність виявилася зовсім не такою радісною, як була прописана теорія в договорі. Гетьмана Дорошенка султан призначив беєм новоутвореного еялета, тобто фактично генерал-губернатором. Вже через вісім років його наступника Юрія Хмельницького султан величав «князем Сарматії». Попри те, що реальної влади над територіями Юрій Хмельницький не мав. Як все могло змінитися, якби османський володар, що вважав себе спадкоємцем римських імператорів не зволікав би і проявив більшу доброзичливість до Петра Дорошенка, який на той момент був реально готовий підняти всю Україну на боротьбу. Але боротьбу за реальний суверенітет, а не статус провінції в іноземній імперії.

Натомість Дорошенко наступні два роки провів у міжусобних війнах проти претендентів на булаву та запорожців, які не сприйняли союзу зі своїм одвічним ворогом.

Важливо Шведський принц на московському престолі: яким могло бути майбутнє без російських царів

Аж у 1672 році турки спромоглися організувати грандіозний похід на Річ Посполиту. Спільне козацько-турецько-татарське військо взяло в облогу Львів і примусило поляків укласти Бучацький мирний договір. Договір, який став справжнім розчаруванням для Дорошенка та його прибічників і остаточно проклав шлях до краху «Сонцю Руїни».

За ним турки забирали собі безпосередньо Подільське воєводство, яке перетворили на еялет з центром у місті Кам’янець, яке турки перейменували на Камінче. Тобто Дорошенку залишали ті землі, які він контролював і без турків, а усі нові території султан анексував, приєднавши напряму до своєї імперії.

На контрольовані Дорошенком Східне Поділля та Південну Київщину рушили татари за ясиром, що порушувало умови договору.

З позитиву – юридичне визнання Річчю Посполитою українських територій. У Бучацькому договорі підконтрольні Петру Дорошенку землі таки назвали Українською державою – Państwo Ukraińskie. Важлива віха для історії, проте гетьман опинився у самій гущі пекельної реальності.

Захід сонця над Руїною

Польський сейм так і не затвердив Бучацького миру, а на Лівобережжі новий гетьман Іван Самойлович разом з московським військом готував окупацію Правобережжя.

Перший виступ він здійснив у 1674 році. Тоді усі вороги Дорошенка відреклися від своїх претензій на користь Самойловича, якого проголосили «гетьманом обох берегів Дніпра». Козацько-московське військо рушило на Чигирин — столицю Гетьманщини до «Руїни».

Інтервентів підтримали жителі Умані та Ладижина. Дорошенка врятував лише турецький султан, який вислав військо на підтримку Чигиринському гарнізону. Самойлович відступив. А турки проголосили усіх мешканців Умані та Ладижина зрадниками, відтак міста підлягали знищенню, а усе їх населення погнали в рабство до Туреччини.  

Це завдало смертельного удару по авторитету та амбіціях Дорошенка. Відтепер гетьман, якого ще шість років до того були готові вітати у будь-якій точці України, якому без бою здалося на милість усе Лівобережжя, вважався проклятим турецьким запроданцем і вже не міг ніде себе почуватися у безпеці без татарських та сердюцьких загонів.

Важливо Чорна рада, Руїна та перший історичний роман: інтриги, зради, повстання

Остаточно його волю підірвала загибель давнього соратника митрополита Йосипа, який, ймовірно, трагічно загинув від ядра московської гармати (за іншою версією помер від хвороби). Дорошенко погодився визнати владу московського царя – посередником виступив кошовий отаман Іван Сірко. Але Самойлович не збирався миритися з існуванням ще одного гетьмана, тож влітку 1676 року він знову вирушив на Чигирин.

В турків вкрай невдало йшла кампанія проти поляків, які перегрупували свої сили та вирішили виступити проти Османської імперії аби нівелювати умови Бучацького миру. Врятувати Дорошенка цього разу було нікому тож у вересні 1676 року він сам переконав залогу своєї столиці скласти зброю аби не проливати даремно козацьку кров і здався на милість переможцю.

Життя після поразки

Цікаво, що московити надиво добре поставилися до свого ворога. Щоправда, Петро Дорошенко ніколи не виступав безпосередньо проти Москви, але надалі в історії відомі приклади, коли цар карав козацьких ватажків і за менше. Доля того ж Самойловича, який у вересні 1676 року радо приймав з рук розбитого Дорошенка булаву через одинадцять років був ув’язнений, його сина — стратили. І все це за невдалий похід проти Криму.

Дорошенка ж вивезли до Московії, де зробили воєводою, а потім віддали у довічне користування селище Ярополче. До Москви переїхала і його дружина. Та сама Пріся, яка начебто його зрадила у 1668 році, після чого все в житті гетьмана пішло шкереберть. Але судячи з того, що їхала гетьманша на чужину із п'ятдесятьма возами, набитими всіляким майном, можливо не так вже й погано склалося особисте життя козацького лідера, який бажаючи відродження славної держави перетворив свою батьківщину на справжню руїну.

Після смерті Прісі п'ятдесяти семирічний відставний гетьман одружився на двадцяти восьмирічній московській дворянці Агафії Єропкіній, яка народила йому чотирьох дітей. Разом з нею він прожив чотирнадцять років до своєї смерті у віці семидесяти одного року. Його могила досі знаходиться в неподалік Москви. На її місце споруджено каплицю.

Важливо Нав'язування своїх ідей, підбурювання, підкуп: як Росія нищила українське козацтво

Проживаючи у наданій московським урядом резиденції як приватна особа, Дорошенко пережив майже усіх своїх конкурентів по боротьбі за булаву та монархів, з волі яких Україну піддали на поталу.

Життя і правління гетьмана Петра Дорошенка — це яскравий приклад того, як різко може розвернутися колесо Фортуни. Всього за кілька років молодий та енергійний гетьман із об'єднувача козацьких земель, який претендував на перевершення звитяги самого Богдана Хмельницького, перетворився на ката рідної землі, якого проклинали ледь не усі жителі сучасної Центральної України.

Його правління стало наглядним прикладом того, до якої жахливої катастрофи можуть призвести помилки керівника держави, як би успішно не виглядала б його кар'єра на початку правління. 

Хоча насправді Петро Дорошенко не породив «Руїну» Він прийшов в уже розчленовану козацькими міжусобицями країну. Чи міг хтось на його місці справитися краще? Цього ми уже ніколи не дізнаємося. 

Життя гетьмана після зречення приклад того, що логіки в історії та житті шукати таки складно. Ймовірно найкращі моменти свого життя він прожив уже після поразки. А можливо за красивою ідилією заможного приватного життя ховалися жахливі безсонні ночі проведені в муках докорів сумління. Цього теж уже ніхто й ніколи не дізнається.