Штурмовик «Люті» поліг в боях за Кліщіївку. Згадаймо Дмитра Богуцького

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам'ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Дмитра Богуцького.

26-річний поліцейський з Вінниччини Дмитро Богуцький героїчно загинув у серпні 2023 року під час штурмових дій на Донеччині. Про це повідомляє «Главком» із посиланням на Національну поліцію України.

Життєвий шлях

Народився Дмитро 29 липня 1997 року у Стрижавці. Тут минули його дитинство і шкільні роки. Після школи здобув дві вищі освіти: педагогічну – за спеціальністю «Фізичне виховання і спорт», та аграрну. Грав у футбол і волейбол за збірну рідного селища, мав безліч нагород.

«Спорт був його стихією. Я сама вчителька, й одного разу попросила сина занести додому зошити учнів, то він їх забув на футбольному полі, бо побачив хлопців, які грали, й не зміг пройти повз», – пригадує мати бійця Людмила Леонідівна.

Діма був дуже бажаною дитиною. Змалечку – відкритим, товариським, доброзичливим, комунікабельним. Мати додає, що міг одним словом залишити слід у серці кожного, ділився навіть крихтою й завжди старався допомогти у будь-якій скруті. Здавалося, знав усіх на своїй вулиці й вітався з кожним, кого зустрічав дорогою. У їхньому домі його й досі називають просто – Дімка, Дімон, синуля. Так лагідно зверталася до нього мама, так назавжди він і залишився для родини – їхнім хлопчиком, який умів дружити з усім світом.

Сестра Ірина згадує: вони з братом були дуже близькими, майже всюди разом. Діма любив робити подарунки, особливо племінниці, навіть якщо на це доводилося витрачати останні кошти.

Друзів у нього було стільки, що й батьки знали далеко не всіх. Деяких уперше побачили вже на похованні. Богуцький любив, коли навколо люди, коли в хаті шумно. Після його загибелі, за словами матері, ніби осиротіла вся вулиця. Зникли той гамір і метушня, які він завжди приносив із собою.

Дмитро цінував прості речі – ранкову каву на ґанку, риболовлю. Мати захисника усміхається крізь сльози: «Діма був «рибаком від Бога», і без риби додому не повертався. Їздив із батьком та друзями, влаштовували між собою перегони – хто більше наловить».

А ще він дуже любив Джету – хаскі з блакитними очима з’явилася в домі у переддень народження Людмили Леонідівни, їй у подарунок від сина. Однак улюбленицею вона стала для всієї сім’ї. Діма особливо опікувався собакою – згодом навіть шукав їй пару та дбав про цуценят.

Для батька Дмитро був не просто сином, а другом і помічником. Разом вони будували сімейний будинок, облаштовували вольєр для Джети, загалом багато часу проводили разом.

Анатолій Васильович пригадує, як повчав сина не поспішати за кермом, бо той любив швидкість: «Я йому завжди казав – «Сину, не спіши, не спіши». Не знав, що він так поспішав жити».

У 2018 році Дмитро Богуцький пішов служити в поліцію охорони Вінниці. Батько був поліцейським, і син обрав ту саму дорогу. Згодом став старшим групи затримання у Калинівці.

Водночас Діма міг би реалізувати себе й в іншій сфері – стати хорошим учителем з фізичного виховання. Він щиро любив дітей, а вони відповідали йому взаємністю. Це особливо відчувалося під час педагогічної практики у школі, де хлопець легко знаходив із ними спільну мову та швидко завойовував їхню довіру.

Одружитися Дмитро не встиг, але мав кохану Ірину. Вони зустрічалися вісім місяців, і рідні припускали, що хлопець хотів зробити їй пропозицію. Їхня перша зустріч була справжнім дивом – наче в книжковому романі.

Чудо Різдва

Під час одного з викликів поліцейський опитував мешканців. Спочатку помилився поверхом – і саме ця випадковість звела його з майбутньою коханою.

«Це було на Різдво, Діма прийшов спитати, чи ми щось бачили або чули. Потім запропонував підвезти додому. Ми обмінялися контактами й почали спілкуватися. З першої ж секунди я зрозуміла, що це була не просто зустріч – це початок нашої неймовірної історії. Так він і підписаний у мене в телефоні – «Чудо Різдва»», – ділиться спогадами Ірина.

Дмитро любив робити коханій сюрпризи. Одного разу Іра дала йому свою машину, а ввечері мала забрати назад. Коли хлопець нарешті приїхав, з авто на всю гучність лунала музика. Виявилося, він купив і встановив їй магнітолу.

Подружжя Поштарів, Софія та Владислав – друзі Дмитра, з якими він свого часу працював у поліції. Вони називають його «людиною-святом» – за ту особливу здатність наповнювати простір навколо себе гумором і життям. Коли почалася повномасштабна війна, Софія була змушена залишити рідний Харків і переїхати на Вінниччину. У чужому місті, серед тривог і невизначеності, поруч опинився Діма – він став найбільшою підтримкою.

Родини Поштарів і Богуцьких наразі підтримують теплі стосунки. Так виходить, що Діма продовжує робити те, що вмів за життя, – об’єднувати людей.

Коли країна покликала

Дмитро Богуцький завжди говорив рідним, що має бути разом зі своїми друзями та захищати Україну. Тому, коли з’явилася можливість долучитися до штурмової бригади «Лють», не вагався. Одного дня просто прийшов додому й повідомив, що підписав контракт. У 2023 році одним із перших пройшов відбір та бойовий вишкіл, а згодом став заступником командира взводу штурмового полку «Цунамі». Поліцейський із мирного життя тепер штурмовик, позивний Буг, що походив від його прізвища – так називали ще з дитинства.

На війні намагався не тривожити близьких. Якщо кілька днів не виходив на зв’язок, потім пояснював коротко: накривали, літало… і знову запевняв, що все добре. Про те, наскільки важко «на нулі», від нього майже нічого не чули. Та батько бачив більше, ніж син розповідав. Коли Діма приїжджав у відпустку, Анатолій Васильович описує, що від нього пахло порохом, на скронях з’явилася сивина, а в очах було видно: він бачив те, чого його рідні не бачили за все життя.

Характер зі сталі

Штурмовики – це люди, які першими йдуть у найважчі бої, прокладаючи шлях іншим. Страх є, але переважає відвага. Рішучість, витривалість, холодний розум і братерство – усе працює як один механізм. Таким був і Богуцький. «Лютівці» разом з іншими Силами оборони виконували бойові завдання на передовій Донеччини. У липні їх направили на Бахмутський напрямок.

Літо 2023 року. Українські штурмовики проривають оборонні рубежі противника, відбивають позиції та метр за метром повертають українську землю. Більше місяця Буг перебував у цьому пеклі. Для наших воїнів «Люті» це стало справжнім бойовим хрещенням. Загарбник до останнього чинив шалений опір, розуміючи стратегічне значення населеного пункту: за ним відкривався шлях далі на Бахмут, який було видно як на долоні.

«Він ніби передчував, що може не повернутися. У розмовах говорив про це. В одному з повідомлень Ірині написав: що б не сталося, його батьки залишаються її близькими людьми, й вона завжди може звертатися до них, а вони підтримають її. Вдома його собака Джета три дні поспіль вила, наче відчувала те, чого ми ще не знали», – розповідає матір.

Кліщіївка, вогневий вирок

У ніч на 21 серпня штурмова група, до складу якої входив Дмитро, зайняла визначені позиції та готувалася до наступу. Українських воїнів виявили ворожі розвіддрони, почався обстріл, однак поліцейські продовжили рух уперед. Разом із побратимами Буг просунувся вглиб укріплень противника, розташованих у приватному секторі. Бій точився на близькій відстані – наших захисників зустрів кулеметний вогонь. Богуцький зміг проповзти за боєприпасами та закидати гранатами підвал, звідки ворог вів стрільбу. На мить усе стихло. Боєць піднявся, аби перевірити обстановку, і саме в цей момент кулеметна черга влучила йому в шию, пошкодивши артерію. Поранення виявилося несумісним із життям.

Діма вже не вперше йшов на завдання, але цього разу було інакше. Ірина накривала вечерю та раптом без причини почала плакати. Вона чекала його дзвінка до ночі. О п’ятій ранку прокинулася й одразу подивилася на телефон – повідомлень не було. Вранці чутки про біду вже ширилися серед знайомих. Дівчина зателефонувала мамі Дмитра й у моторошному відчаї Людмили Леонідівни Іра одразу зрозуміла – це гірка правда.

Після страшної звістки матір майже нічого не пам’ятає – свідомість стирає найболючіші моменти.

«Я знаю, що побратими намагалися його врятувати: зупиняли кров. Один рвав на собі одяг, щоб затампонувати, другий виніс його з поля бою до місця евакуації. Вони зробили все, що могли, хоча на кладовищі просили вибачення, що не спасли», – не стримуючи сліз, говорить мати.

Пізніше вона випадково знайшла в мережі відео з фронту. Серед вибухів та вогню раптом упізнала голос сина – він там був живий… кричав щось і знову когось рятував.

У вирі хаосу вони приймають рішення за секунди, бо кожна дія може визначити результат бою. Рєзвий, Джостік, Капітан, Хрест – попри такі різні псевдо, цих людей об’єднує одне: вони справжні воїни, які разом із Бугом пішли захищати Батьківщину. Один із побратимів розказує, що Дмитро ніколи не боявся озвучити думку, яка могла відрізнятися від більшості інших. Був для нього, як менший брат і ось-ось мав нарешті отримати офіцерське звання. Він пам’ятає, як виводили пораненого Богуцького, як скривавленого тампонували у вцілілій місцевій церкві, а також його останні хрипи. Пригадує і влучну фразу, яку той повторював у будь-якій, навіть надскладній, ситуації: «Це все «дурниці» (насправді тут міцна українська лайка), все буде добре, зараз закінчимо з цим і поїдемо пити пиво». Хлопці кажуть: він запам’ятався веселим по життю і завжди усміхненим.

Додому живим коридором

Дмитро хотів, щоб родина ним пишалася, і залишив по собі чесне ім’я, вірність Присязі та вчинок, за яким стояла любов до своєї країни. Земляки зустрічали Дмитра Богуцького живим коридором. Стрижавка проводжала свого сина в останню дорогу. Він повернувся, як і писав коханій: «…живим чи мертвим, я повернуся до тебе…». Після загибелі Діма часто приходить у сни до близьких. І щоразу повторює одне й те саме: він живий.

Тепер його ім'я має адресу

Незадовго до загибелі захиснику виповнилося лише 26 років. День народження він святкував на війні. Для когось це ціле життя, для когось – лише його початок. Попереду могли бути нові дороги, перемоги на волейбольному майданчику, подорожі, зустрічі з друзями, родинні свята. Він міг одружитися та стати батьком. Після смерті Діми його кімната залишилася такою, як і була: м’ячі, телефон, навушники, окуляри, форма, улюблена кава, речі з фронту, нагороди. На стіні – портрети, намальовані з фотографій, і вишита материнськими руками картина із зображенням тих самих квітів, які він їй колись приніс.

Життя Дмитра обірвалося, але історія не закінчилася. Тепер вона живе у пам’яті батьків, у його кімнаті, у татуюванні сестри: «Назавжди в моєму серці». У спогадах коханої, друзів і побратимів. У кожному «добрий день», яке тепер хтось каже, ніби трохи продовжуючи його звичку вітатися з усіма. На меморіальних дошках, встановлених на будівлях Управління поліції охорони та у Стрижавському ліцеї. На стелах пам’яті у Вінниці та Калинівці, де серед портретів полеглих за Україну Героїв є і світлини Богуцького. Поки Джета пам’ятає його голос, поки рідна вулиця має його ім’я, доки живе Україна, за яку він боровся, – Діма залишається вдома.

Анатолій Васильович зізнається, що вони мусять жити далі, працювати, займатися звичними справами, але життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Він вірить, що син бачить їх і, коли стає особливо важко, подумки звертається до нього по допомогу. На роботі щось не виходить, на будівництві виникає проблема – і раптом усе складається так, ніби Діма знову поруч та підказує. Та у спогадах батька постійно звучить фраза, яку тепер неможливо чути без болю: «Не спіши жити, сину».

Нагороди воїна

За особисту мужність і самовідданість Дмитро Богуцький посмертно нагороджений відзнаками президента України: орденом «За мужність» ІІІ ступеня та відзнакою «За оборону України». Також його відзначено почесним нагрудним знаком головнокомандувача ЗСУ «Хрест Хоробрих». Та жодна з цих нагород не може повернути його родині. Вони лише уособлюють те, що назавжди залишиться правдою: поліцейський не відступив.

У вересні 2023-го Кліщіївку звільнили від загарбників. Воїн «Люті» здійняв над селом український стяг. Світлини наших бійців із прапорами своїх бригад біля напівзруйнованого старовинного храму – того самого, в якому намагалися врятувати Буга, – можна було побачити у всіх новинах. Але, на жаль, ціна свободи завжди занадто висока…

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув у боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.