Наталія Лигачова, очільниця «Детектора медіа»: Я хочу, щоб критика зумовлювала зміни

Оригінал публікації за посиланням на сайті Укрінформ

У 2001 році медіаекспертка Наталія Лигачова запустила «Телекритику». Тоді це було невелике спеціалізоване видання про телебачення. Сайт читали не лише глядачі, для яких писали про маніпуляції в ефірі та порушення журналістських стандартів, а й самі журналісти. «Телекритика» писала про темників, цензуру, залежність редакцій від власників і джинсу – часто про те, про що всередині медіа воліли мовчати.

За ці 25 років українські медіа пережили кілька політичних епох, дві революції, а тепер працюють у велику війну. Змінювалися власники телеканалів, способи впливу на журналістів і самі медіа: телебачення перестало бути єдиним головним джерелом інформації, натомість з’явилися соцмережі, YouTube, телемарафон. У 2016 році «Телекритика» припинила існування під цією назвою, а її команда продовжила роботу як «Детектор медіа».

До 25-річчя «Телекритики» Укрінформ поговорив з Наталією Лигачовою про те, як усе починалося, чому журналісти виходили проти цензури, як на медіа впливали їхні власники і влада та що з усіх старих проблем української журналістики дійшло до 2026 року.

ЯК ВИНИКЛА «ТЕЛЕКРИТИКА»

- Цього року «Телекритиці» виповнюється 25 років. Якщо повернутися у 2001-й, яким ви тоді бачили український медіаринок і яким він виявився насправді? Яку роль ви визначали для «Телекритики»?

Медіаринок був невеликим, і великі телеканали, газети були поділеними між олігархами, лояльними до тодішньої влади президента Леоніда Кучми. Були «1+1», «Інтер», ICTV. І існувало кілька опозиційних або принаймні не контрольованих владою друкованих видань: «День», «Зеркало недели»... Також почали виникати незалежні медіа в інтернеті – «Українська правда», ще буквально кілька сайтів. Тоді інтернет-журналістика тільки народжувалася.

«Телекритика» з’явилася завдяки гранту посольства США. До 2004 року ми були проєктом «Інтерньюз-Україна». Спочатку нас було всього четверо: я, Ганна Шерман, Сергій Черненко, Тетяна Акімова. Досить швидко до нас доєдналося ще кілька людей, зокрема Ніна Краснова, Оксана Лисенко, Леся Ганжа, Наталя Данькова, яка тоді ще була студенткою, та інші. До цього я працювала заступницею головної редакторки та оглядачкою телебачення в газеті «День». Мені було дуже цікаво й важливо пояснювати широкій аудиторії, як сприймати те, що вона бачить на екрані: розкривати маніпуляції, критикувати порушення стандартів, говорити про залежність каналів від власників і влади тощо. От реально писала часто саме з відчуттям «Не можу мовчати». 

Маючи досвід «Дня», я і щодо сайту «Телекритика» думала саме про широку аудиторію. Але досить швидко виявилося, що нашим головним читачем стала журналістська спільнота. Пам’ятаю, як Микола Княжицький, який тоді працював топменеджером на ICTV, розповів, що зайшов у великий ньюзрум і побачив: на кожному комп’ютері стартовою сторінкою була «Телекритика». Тоді і він, і наша команда зрозуміли, що ми маємо вагу для самих медійників.

Це накладало відповідальність. Якщо тебе читають професіонали, на кожен твій аргумент вони можуть запропонувати контраргумент. Тому треба було писати ще професійніше.

Тож я завжди кажу молодим журналістам: не треба критикувати заради хайпу. Поганий продукт – справді цукерка для критика. Критикувати цікавіше, це всі прочитають. Але моя мета завжди була іншою: щоб критика зумовлювала зміни.

Першою публікацією «Телекритики» був аналіз того, як українські телеканали висвітлювали теракти 11 вересня у США. Я дуже різко їх критикувала. Ігор Куляс, який тоді керував новинами на «Новому каналі», написав мені гнівного листа. Ми посперечалися, а потім стали друзями. У 2003 році він сам запропонував нам зробити перший в Україні публічний моніторинг інформаційного мовлення телеканалів. Так Ігор для нас, до речі, його і робить, от вже майже 23 роки. Від початку повномасштабної війни це моніторинг телеканалів, які входять у телемарафон, та Суспільного мовника.

Для мене це завжди було важливо: якщо людина, яку ти критикуєш, зрештою сприймає твої зауваження і готова щось змінювати, значить, ти досягла мети. Я не хочу, щоб читач просто сказав: «Яка Лигачова розумна, а всі навколо дурні». Я хочу, щоб покращився продукт.

- Але звідки у вас тоді була впевненість, що ви можете професійно критикувати телебачення? Українська медіасистема лише формувалася, а сама країна залишалася дуже орієнтованою на російський телевізійний досвід.

- Це був процес. Я працювала на телебаченні з 1984-го до 1994 року, спочатку у відділі соціологічних досліджень Держтелерадіо УРСР, потім у редакції кінопрограм УТ-1. Потім були «Киевские Ведомости», де я була кінооглядачкою, журнал «Наталі»... І в 1996 році я прийшла в газету «День», а в 1997-му головною редакторкою газети стала Лариса Івшина, моя подруга ще з київського державного університету. Вона почала мене активно спонукати писати про телебачення.

Я довго опиралася. У мене все було добре: я займалася в газеті темами кіно, шоубізнесу, брала інтерв’ю, знала багато крутих людей, мала хороші гонорари. А тут мені фактично пропонували робити все спочатку.

Я написала кілька текстів «лівою ногою», але Лариса їх повертала. Тоді я по-хорошому розізлилася, вирішила не писати нашвидкуруч: тиждень дивилася політичні програми і написала серйозніший матеріал. Оскільки попередні тексти мені вже повертали, я не поставила прізвище, а сказала: «Нам такий текст прислали, подивись». Лариса прочитала й сказала: «Оце те, що нам треба. Хто автор?». Я відповіла: «Автор – я».

Так з’явилася рубрика «Телетиждень з Наталією Лигачовою». І саме ця робота дала мені розуміння, як треба займатися медіакритикою.

Звісно, я помилялася. Я вже кілька років не працювала на телебаченні й не могла знати всього. Але тут є ще одне правило: якщо ти критикуєш інших, треба бути толерантним до критики себе.

ЦЕНЗУРА, ТЕМНИКИ І ЖУРНАЛІСТСЬКИЙ СПРОТИВ

- Яка була головна проблема українських медіа на початку 2000-х і що з того залишилося сьогодні?

- Головною була залежність від власників, передусім від олігархів. Вони диктували редакційну політику. Великих незалежних від власників медіа майже не було. 

Друга проблема – своєю чергою, власники були залежними від влади. Що і стало передумовою для появи темників, які почали активно використовуватися з осені 2001 року. Технологію завезли сюди московські політтехнологи Марат Гельман, Ігор Шувалов та інші. Темники розсилалися щотижнево на всі підконтрольні медіа. Так Адміністрація Президента забезпечувала фактично єдиний голос для всіх телеканалів та деяких друкованих медіа. Робилося це через розсилки факсом (інтернет тоді ще лише народжувався в Україні) вказівок, як висвітлювати події, що замовчувати, на чому, навпаки, акцентувати («Тема важная и актуальная»). Тобто інформаційним мовленням майже всієї країни почали керувати з Адміністрації Президента через тодішнього її очільника Віктора Медведчука.

Ми, до речі, одні з перших побачили ці темники. Один із наших оглядачів паралельно працював спічрайтером Олександра Зінченка, який тоді керував «Інтером», і приніс їх нам. Ми дуже хотіли опублікувати отримані документи, але врешті я вирішила цього не робити, бо це означало б видати джерело. Натомість ми почали регулярно їх підпільно отримувати від колеги й використовувати для більш точного аналізу того, як працюють телеканали. Тобто завдяки цьому ми знали, на чому саме акцентували маніпулятори кожного тижня, і мали змогу саме ці маніпуляції найперше і розвінчувати. Пізніше темників опублікувала «Українська правда», Вахтанг Кіпіані, який тоді працював на «1+1». 

Тепер ситуація інша. Є ручне керування владою мовленням у телемарафоні, але водночас існує багато незалежних інтернет-медіа. Є опозиційні телеканали – «Прямий», «Еспресо», «П’ятий канал». Вони теж залежать від своїх власників, у них є теми, які вони не чіпають, або підтримують когось на догоду власникам... Але плюралізм існує, і в набагато ширших масштабах, ніж це було за Кучми чи Януковича. І, головне, незважаючи на те, що порушення прав журналістів є і сьогодні,  та все ж таки навряд чи хтось із журналістів боїться тепер фізичної розправи за критику влади.

Тому я кажу: в Україні є свобода слова, але немає повної свободи медіа для окремих медіа, які обмежені інтересами держави або власників. Водночас навіть під час війни людям в Україні є з чого обирати, звідки брати інформацію та кому довіряти.

Інша проблема сьогодні – величезна кількість інформації, зокрема і в соцмережах. Важко зрозуміти, хто експерт, а хто лише називає себе експертом, якому джерелу довіряти, а якому ні.

- На початку 2000-х журналісти виходили на протести проти цензури, а у 2004 році відбулася так звана журналістська революція напередодні Помаранчевої. Яку роль у цих процесах відігравала «Телекритика»?

- Перші протести почалися ще у 2001–2002 роках. У серпні 2001-го ми з Іриною Чемерис, журналісткою та продюсеркою, придумали ідею створити Комісію з журналістської етики. Ми подумали, що очолити її міг би Володимир Мостовий, який мав авторитет у всьому журналістському середовищі. Пришли з цією ідеєю до «Хартії 4», організації, яку на той момент створили Юлія Мостова, Микола Вересень, Тарас Кузьмов, Олександр Кривенко та інші. І врешті всі разом виписали драфт Кодексу етики українського журналіста, 16 вересня, у річницю зникнення Георгія Гонгадзе, зібрали установчі збори «Журналісти за чисті вибори» (у 2002 мали пройти парламентські), на яких і була створена КЖЕ. 

А вже наприкінці 2001 року в Україні почали активно впроваджувати темники. На телеканалах почалися журналістські хвилювання, дехто звільнявся, Роман Скрипін написав текст «Так жити не можна», виникли протести в УНІАНі, а «Телекритика» всі ці кроки ретельно описувала, започаткувала дискусію на власних сторінках: що робити? тощо. Ми тісно співпрацювали з парламентським комітетом з питань свободи слова та інформації, який очолював тоді Микола Томенко, представник парламентської опозиції. У Будинку кіно 3 жовтня 2002 року разом з Миколою Томенком та кількома колегами зібрали журналістів, які активно виступали проти тиску, і протягом зборів було вирішено написати Маніфест проти цензури. «Телекритика» почала збирати підписи. Їх було зібрано майже 500 з усієї країни.

А вже 5-го жовтня вирішили провести більш масштабні збори, в Будинку вчителя. І знову так сталося, що на ці збори ми їхали разом з Ірою Чемерис. І під час дороги в нас виникла ідея створити незалежну медіапрофспілку і Страйком. Андрій Шевченко, який мав модерувати збори, одразу ідею підхопив, запропонував це на зборах. У результаті цього збори обрали Оргкомітет для створення Київської незалежної медіапрофспілки, а також Страйком. Трохи пізніше ми провели установчі збори, створили профспілку. Андрія обрали головою КНМП. Всі ці рухи мали дуже хороший ефект: відбулися парламентські слухання проти цензури (уявіть, в 2003 році з трибуни Верховної Ради виступають журналісти і на всю країну розповідають про темників!). ПАРЄ заслухала справу щодо темників. До законодавства України була внесена стаття про цензуру… Докладніше про ті події можна прочитати в збірці статей «Телекритики» під назвою «Журналістська осінь – 2002. Дискусія про політичний тиск і цензуру в українських медіа», яку ми видали у 2003 році. 

Перед журналістською революцією 2004 року ми зрозуміли, що на чолі КНМП, яку на той момент очолював вже не Андрій Шевченко, а Сергій Гузь з тодішнього ще Дніпродзержинська, потрібна людина, яка матиме великий авторитет серед київських журналістів. Так в кількох з нас виникла ідея запропонувати головування в КНМП Єгору Соболєву, а Сергію зосередитися на створенні всеукраїнської Незалежної медіапрофспілки. Це був правильний крок. Єгор мав авторитет, і телевізійники великих каналів разом почали обговорювати нові форми протесту проти цензури. Часто збори, до речі, відбувалися в парку Шевченка. Так визріла журналістська революція.

«Телекритика» відіграла в цьому свою роль: ми брали участь і в перемовинах зі Сергієм Гузем, і в усіх акціях-з’їздах. На своїх сторінках ми постійно порушували тему цензури, були учасниками організаційних процесів, моніторили телеканали та допомагали тим журналістам в їхніх суперечках з менеджерами, які нав’язували темники. Але, безумовно, велику роль відіграв саме Єгор, який зумів переконати журналістів вийти на протест. Виступ журналістів проти цензури відбувся 28 жовтня 2004 року. Всі подробиці подій тих часів можна прочитати в збірці «Журналістська революція – 2004. Події, люди, дискусії», яку видала «Телекритика» за підтримки фонду «Відродження». 

Для багатьох телевізійників це був дуже важкий крок. Треба було фактично піти проти власників. Частина журналістів телеканалу «1+1» хотіла підписати жорсткішу заяву, але після тиску та погроз відступила. Семеро журналістів зрештою звільнилося з «плюсів».

А журналістська революція, як і створення 5 каналу в 2003 році, стали, безумовно, важливими віхами, які готували суспільство до спротиву маніпуляціям під час президентських виборів. Стали передвісниками Помаранчевої революції.

ВЛАСНИКИ І НЕЗАЛЕЖНІСТЬ МЕДІА

- Після Помаранчевої революції до влади прийшов Віктор Ющенко. Чи справді зі свободою слова стало краще?

У нас працювали дуже свободолюбні журналісти, які отримували нормальну зарплату завдяки донорській підтримці. А потім грантів стало значно менше. Із січня до травня 2005 року з команди «Телекритики» пішли майже всі журналісти: їм запропонували набагато більше оплачувану роботу, а вони погодилися, бо свобода слова запанувала на якийсь період всюди. 

Це змусило мене шукати приватне фінансування. Так «Телекритика» як медіа опинилася в холдингу Олександра Третьякова (народний депутат з «Нашої України», бізнесмен).

Він був для нас прийнятним власником. Йому була важлива репутація; політично він у редакційну політику не втручався. Темників не було. Бували конфлікти, переважно через чиїсь скарги на нас, що ми щось «не так» написали. Але вимог дотримуватися певної редакційної лінії не було. Також дуже допомагало те, що ми зберегли громадську організацію «Телекритика». ГО займалася – на кошти західних донорів – різними проєктами, врешті створила і підсайти в структурі «материнського» сайту «Телекритика»: MediaSapiens про медіаграмотність та сайт про Суспільне мовлення, який став одним із головних двигунів перетворення державних телерадіокомпаній у Суспільне. Таке фінансування нашої діяльності – і з боку українського бізнесу, і з боку західних грантодавців – давало нам змогу під час якихось конфліктів з Третьяковим або його людьми посилатися на західні посольства: мовляв, вони точно не сприймуть тиску на нас. Тож для «Телекритики» це був період доволі значного розвитку, зокрема нашої паперової версії, яку очолив Євген Мінко, він дав виданню, що виходило з 2003 року, нове дихання. Піар-менеджер Костянтин Дорошенко не лише просував наші видання, а, наприклад, познайомив мене з Олесею Савенко, яка запропонувала концепцію, як може виглядати перший в Україні медіатаблоїд «Дуся». У 2009 році ми його створили, Олеся очолила «Дусю», і на кілька років видання стало культовим для журналістської спільноти. А коли в нього головредом прийшов Богдан Кутєпов – то воно ще часто і звучало його баяном, співом та… скандальними текстами. Також ми створили відеоверсію «Телекритики» – «Відеотеку», яку спочатку очолив Богдан Логвиненко, а потім багато років керувала Марина Баранівська, випускали різні відеопроєкти, куди приходили дуже відомі політики, журналісти, політтехнологи… А ведучими були Сергій Рахманін, Сергій Неретин, Євген Мінко, Ганна Гопко, Костянтин Грубич… 

Водночас саме за Ющенка на українському медіаринку дуже активно розвинулася джинса. Свобода слова перетворилася на свободу платних статей. Раніше деякі журналісти могли отримати гроші за матеріал, а тепер це стало системою, яку контролювали комерційні відділи телеканалів, топменеджери. Така собі «рівність корупційних можливостей».

Саме боротьба з джинсою була одним із головних напрямів роботи «Телекритики» в той період. Одну з масштабних ініціатив ми проводили разом з Інститутом масової інформації, який тоді очолювала Вікторія Сюмар, і з тим же Єгором Соболєвим, з яким нас весь час зводила спільна боротьба за честь професії журналіста, я б так сказала, якщо трохи пафосно. 

- Пізніше «Телекритика» опинилася в холдингу, який придбав олігарх Ігор Коломойський. Як ви оцінюєте цей досвід?

- Ми не працювали на Порошенка. Я навіть не голосувала за нього на президентських виборах 2014 року, і він про це знав, я не приховувала цього. 

Я вважаю, що Президента треба критикувати. Але журналісти мають робити це як журналісти, а не як політичні активісти

- Я бачу тепер більше загроз, ніж можливостей для якісної журналістики.