Росія проголосувала за Путіна. Чому Кремлю однаково не до свята?

Кожна демократична держава унікальна по-своєму, але всі автократичні режими схожі один на одного. Автократії зневажають демократію, але використовують демократичні процедури для демонстрації своєї законності. Путінська Росія — не виняток.

За логікою Кремля, на виборах до Держдуми, що відбулися 18–20 вересня, «Единая Росссия» мала набрати не менше голосів і мандатів, ніж 2021 року, коли вона за партійними списками набрала 49,8% і разом із мажоритарниками отримала 324 місця та конституційну більшість. Про це свідчили також опитування соціологів, пов’язаних з адміністрацією президента: за тиждень до голосування Фонд «Общественное мнение» давав «единороссам» 47–49% голосів, а ВЦИОМ — 51–53%. Звісно, і явка на виборах також мала перевищувати показники за 2021 рік: тоді проголосували 51,72% виборців. Так і сталося.

За попередніми даними, після обробки 95,95% протоколів і за орієнтовної явки на виборах 59,32% виборців «Единая Россия» набрала 57,83% голосів, а також завдяки перемозі своїх кандидатів в одномандатних округах (де «единороссы» попередньо здобувають 208 мандатів) із 355 депутатами отримує конституційну більшість у 450-місному парламенті.

Голосування під диктовку Кремля

Вибори до Держдуми та конституційна більшість «Единой Росссии» необхідні Кремлю насамперед для підтвердження легітимності авторитарної влади Владіміра Путіна, особливо на тлі падіння його рейтингу. Вони дають змогу подати голосування як вираз загальнонаціональної волі та публічну демонстрацію підтримки політики російського президента, а головне — війни проти України. Парламент потрібен Кремлю для того, щоб від імені народу легітимізувати ті рішення, які ухвалить Путін після 20 вересня.

При цьому хоча Державна дума сьогодні й виглядає як «спляча» інституція, що позбавлена самостійності й фактично відіграє роль реєстратора рішень Кремля, та якщо режим захитається, неможливо передбачити, як саме нижня палата поведеться в момент кризи. У разі ослаблення режиму вона може відіграти важливу роль і стати інструментом легітимізації нових політичних рішень. Оскільки депутати перетворюються на потенційний політичний ресурс для різних груп впливу, важливо, хто саме увійде до Держдуми.

Голосування для Кремля важливе ще й з огляду на те, що в Україні виборів — парламентських і президентських — не проводять через воєнний стан. Аргументи Києва, що в умовах повномасштабних бойових дій неможливо провести голосування, яке відповідало б вимогам ОБСЄ та умовам безпеки громадян, у Москві відкидають, стверджуючи, що президент Володимир Зеленський нелегітимний. На відміну від Владіміра Путіна, якого 2024 року переобрали вп’яте, та Держдуми, яку обиратимуть 2026 року.

Проводячи вибори на тимчасово окупованих територіях (ТОТ) України, Кремль також намагається легітимізувати їхню анексію. Дострокове голосування на ТОТ триває з початку вересня. Російська ЦВК дозволила не публікувати списків дільниць, їхніх меж та адрес для голосування «з метою забезпечення безпеки». Медіапроєкт «Можем объяснить» пише, що члени дільничних виборчих комісій (нерідко у супроводі озброєних військових) обходять будинки, і жителі голосують просто на вулиці, на капотах машин або біля своїх воріт, а російські солдати — безпосередньо на позиціях.

Утім, з погляду Києва, легітимність Держдуми IX скликання повністю обнулено, бо голоси жителів ТОТ України зараховуються не лише за одномандатників, а й за партійні списки. У цих відсотках неможливо відокремити голоси за партійні списки з російських виборчих дільниць від бюлетенів, що надійшли з дільниць на ТОТ України. А отже, нелегітимні ні депутати, ні рішення, ухвалені цим складом Держдуми.

Однак такі нюанси ігнорують у Москві, де у своїй самовпевненості вважають (і не без підстав), що хоча світ і обуриться тим, що вибори не були справедливими та вільними, до того ж відбулися на окупованій українській землі, але все ж таки прийме результати голосування і за замовчуванням визнає легітимність Держдуми. При цьому Кремль зробив усе для того, щоб виключити на нинішніх виборах будь-які несподіванки, що могли б зіпсувати ідилічну картину підтримки народом політики Владіміра Путіна та його режиму.

Адміністративний ресурс мобілізували, а губернаторам поставили завдання забезпечити високу явку. У регіонах, де виникали сумніви щодо того, чи зможе адміністративний ресурс забезпечити необхідну кількість голосів, запровадили дистанційне електронне голосування. Спостерігачі на виборах, зокрема й на ТОТ України, від самого початку демонстрували лояльність до Кремля. Голос опозиції, яка здебільшого виїхала за кордон, придушили. Нарешті, ЦВК зняла з виборів підконтрольну Кремлю партію «Яблоко» — єдину з усіх політичних сил, яка виступила за мир.

«Яблоко» після 2003 року не долало п’ятивідсоткового бар’єра на федеральних виборах, але його антивоєнна програма привела до того, що влітку його рейтинги почали стрімко зростати: реальні показники підтримки на рівні 6% (а в Москві та Санкт-Петербурзі — до 10%) були значно вищими, ніж офіційні 3%. На превеликий жах Кремля, це означало, що партія могла потрапити до Держдуми. У результаті проблему розв’язали так само, як і з американським репером Каньє Вестом, — терміновим зняттям «Яблока» з виборів під надуманим приводом. А заодно зняли й третину всіх кандидатів-«яблочников» в одномандатних округах: влада методично прагне виключити будь-який антивоєнний голос.

Утім, попри підконтрольність Кремлю, лідери «Яблока» набагато розсудливіші та краще розуміють російські реалії, ніж російські опозиціонери, які проживають за межами РФ.

Так, лідер партії «Яблоко» Ніколай Рибаков розкритикував стратегію голосування на виборах до Держдуми, запропоновану Юлією Навальною та Максімом Кацем росіянам, які виступають проти війни, — голосувати за найсильніших супротивників «Единой России» за партійними списками, а в одномандатних округах — за найсильнішого кандидата, який може перемогти представника «Единой России». Дивна пропозиція, зважаючи на те, що всі партії, які пройшли відбір ЦВК, підтримують війну проти України. Стратегія «Яблока» полягає в тому, щоб зіпсувати бюлетень для голосування за партійними списками.

«Путін щойно закликав громадян прийти на «избиральные» (так у тексті. — В. К.) дільниці. Участь у виборах, каже він, це внесок у перемогу. Ну так. Давайте, панове опозиціонери, продовжуйте закликати своїх прихильників прийти й зробити свій внесок у перемогу», — саркастично зауважив російський журналіст Андрєй Мальгін, який уже багато років живе в Італії.

Те, що в Кремлі недооцінили негативних наслідків допуску до виборів партії з антивоєнною програмою, свідчить про серйозну помилку в прогнозуванні на етапі ухвалення рішення в АП. Але цим прорахунком адміністрації щодо «Яблока» тепер хочуть скористатися в апаратних іграх численні гравці російської політики, щоб послабити позиції Сєргєя Кірієнка, який курує вибори.

На цьому тлі деякою інтригою цих вихолощених виборів залишалися хіба що такі запитання: чи вдасться заступнику голови АП Сєргєю Кірієнку штучно стримати зростання популярності КПРФ, якій прогнозували друге місце з 13,1–16%? Чи потрапить до Держдуми «Справедливая Россия»? Кому в АП дозволять посісти третє місце — партії «Новые люди» чи ЛДПР? Як і «Яблоко», «Новые люди» підконтрольні Кремлю і покликані створювати видимість демократичних сил у Держдумі. Але на тлі блокувань Інтернету та репресій рейтинг партії навіть за опитуваннями ВЦИОМ перевищує 13%.

У результаті в комуністів виявилося 13,76%, а третє і четверте місця посіли ЛДПР і «Новые люди» з 9,01% та 7,96% відповідно. Щодо «Справедливой России», яка до останнього балансувала на межі проходження до Держдуми, то партії допомогли подолати прохідний бар’єр: після підрахунку 96,95% бюлетенів «эсеры» отримали такі бажані 5%.

Роздоріжжя Путіна

Здавалося б, вибори наочно продемонстрували цілковиту керованість голосування в Росії, а отже, і контроль режиму над суспільством. І все ж у Кремлі відчувають занепокоєння. Вперше за багато років ті, хто ухвалив рішення про початок війни проти України, змушені звертати увагу на те, що говорять у Росії. У країні зростають не лише тривожні настрої, а й невдоволення через посилення репресій, відключення Інтернету, перспективу проведення мобілізації, черги за бензином (зокрема в Москві та Санкт-Петербурзі), удари по складах Wildberries та Ozon, запровадження підвищених податків, проблеми в економіці тощо.

Однак це невдоволення поки що не загрожує стійкості режиму.

Політичні та економічні еліти у більшості хоч і без ентузіазму, але підтримують Путіна в його особистій війні з Україною. Представники ліберальної опозиції або п’ють каву в європейських столицях, або гниють на тюремних нарах. Суспільство пасивне, а росіяни нехай і з дедалі меншою готовністю, але вирушають «за стрічку» — воювати на український Донбас. Z-спільнота пригнічена. Ознак децентралізації немає. Економіка хоч і переживає важкі часи, бо дедалі більше ресурсів йде на війну, проте не обвалюється: Росія, нехай і з певними витратами, але адаптується до санкцій швидше, ніж цього очікували в Україні та Європі.

Російський економіст Владіслав Інозємцев вважає, що марно розраховувати на те, що «мінімальні» економічні труднощі змінять ситуацію в країні. Своєю чергою співробітниця Центру стратегічних та міжнародних досліджень (США) Марія Снєгова впевнена, що для цього має відбутися ефект снігової кулі, коли чинники, що підривають російську економіку, накопичаться й запустять ланцюжок подій, який призведе до потужної кризи. Але хто знає, коли і де прорветься і почнеться той самий російський бунт, безглуздий і нещадний? Адже й у січні 2023 року мало хто припускав, що через пів року Євгєній Прігожин почне заколот…

Еліта та суспільство пристосовуються до життя в країні, яка перетворюється на Північну Корею. У Росії посилюються репресії, і помітно зростає роль ФСБ. Усередині істеблішменту, зокрема й серед тих, хто входить до найближчого оточення Путіна, триває протистояння за доступ до фінансових ресурсів в умовах, коли скорочується «кормова база». У владі відбувається перерозподіл сил, і от уже брати Ротенберги поступово втрачають свій вплив. І все це на тлі того, що в Росії відживає своє стара модель функціонування влади.

Епоха колоніальної війни, коли російське суспільство майже не відчувало її наслідків, добігає кінця. Перед Путіним постає вибір: або припинити бойові дії й укласти мирну угоду, або росіяни муситимуть зазнати серйозних втрат через продовження війни. Але подальша мілітаризація економіки чи проведення мобілізації викличе невдоволення населення. Близько 60% росіян хочуть початку мирних переговорів, уповільнюється набір контрактників, а регіони відмовляються від багатомільйонних виплат за контракт із Міноборони.

Проте Путін не бажає ані зупиняти війну, ані переводити країну на військову економіку. Він відкладатиме прийняття рішення так довго, як це можливо, сподіваючись на внутрішній розпад України та зменшення її підтримки з боку ЄС і США.

Підстави для оптимізму він вбачає в самій Україні та її постійній політичній кризі, коли під час чергового розкриття гнійника корупції українське суспільство починає лихоманити: це ми, українці, бачимо в протестах силу країни та суспільства, а Путін — слабкість української держави та влади. Надію дають і успіх на виборах до ландтагу Саксонії-Ангальт праворадикальної партії «Альтернатива для Німеччини», і можлива перемога кандидата від «Національного об’єднання» на президентських виборах у Франції 2027 року. Очікування підсилює непослідовність президента США Дональда Трампа.

Намагаючись знищити Україну, поставити ЄС на коліна та вести переговори на рівних із США та Китаєм, Путін зробив ставку не просто на продовження війни, а на її ескалацію, зокрема й із Заходом. Судячи з усього, Путін проводитиме приховану мобілізацію. А щоденні удари по житлових будинках, продовольчих складах, АЗС, гіпермаркетах, енергетичній інфраструктурі, за задумом Кремля, мають психологічно зламати українців і змусити їх благати про мир раніше, ніж у самій Росії почнуться серйозні проблеми.

На цьому тлі вибори — чергова демонстрація стійкості режиму. Але, повторюся, керованість російської системи не має вводити в оману. Що більше суперечностей накопичується всередині системи, то вища ймовірність, що чергова політична криза стане для неї несподіванкою. Нинішнє голосування в Росії цілком може виявитися таким самим рубежем, моментом, коли керована процедура почне працювати проти тих, хто її сконструював.