Ваня не носить Prada

Я у Венеції не був, але скажу. Два фільми-призери, два скандали.

Ізраїльський «NAZA» про жертв сіоністських агресорів я, ясна річ, ще не мав нагоди подивитися й нескоро матиму, тим не менше з рецензій склав якщо не власну думку, то кут зору. Уявіть собі: оце буквально зараз хтось на даху в центрі Києва, на тлі вечірніх сяючих, попри повітряні тривоги, вулиць бере інтерв’ю в людей у масках, заявлених як представники спецслужб, на тему «супутніх втрат» у росіян. Про багаторічні російські обстріли наших міст автори не згадують взагалі, про Бучу теж, із чого все почалося, теж, натомість питають фахівців (?), як Сили оборони України обирають цілі для дронів у Росії, щоби боронь Боже не зачепити мирних жителів? Адже воно в якомусь Бєлгороді, трапляється, залітає у вікна, у Воронежі, Рязані теж, гинуть люди. І на військових заводах, куди наші дістають, є, знаєте, жертви. А в школі дроноводів — узагалі підлітки. Інтерв’юєрів цікавлять виключно втрати цивільного населення у ворога. У них така рамка. Уявіть, що тусовка її приймає на ура. Як, подобається?

Останнього «Дау» Хржановского теж не бачив. Натомість бачив два попередніх із цього проєкту: «Дау. Наташа» і «Дау. Дегенерація» (на жаль, з англійською озвучкою). Дві і шість годин (!). Витримав виключно на силі волі й, якщо вже на те, на професії, коли не завжди обираєш, що дивитися. Ну й ще бачив деякі нові уривки в мережі. Зачепило. Оскільки персонажі, локації, естетика, колізія ті самі, нові фільми монтуються з того самого футажу, маю право робити певний висновок: «Дау» — пафосна й водночас легковажна брехня. В самих своїх засадах. І не тому, що проти показу у Венеції виступив Мінкульт.

Нагадаю передісторію. Двадцять років тому Ілля Хржановский, син видатного радянського режисера-аніматора Андрія Хржановского, випускник ВҐІКа, після дебютної короткометражки й кількох помітних, але продюсерських проєктов запускає мегаломанське кіно, заради якого в Харкові будують павільйон площею в 1,2 гектара. Чому в Харкові? Бо в Харкові був і є знаменитий на весь світ інститут Фізтех, і там кілька років працював Лев Ландау, якого Хржановскій нібито обрав своїм героєм. Ініціативу підхоплює російський олігарх Сергій Адоньєв і Міністерство культури України, якому згодом автор чи то повернув, чи то не повернув його частку фінансування. Попередні частини заявленої трилогії? тетралогії? мали гучну пресу, відзнятий матеріал демонструвався, на хвилиночку, в Центрі Помпіду в Парижі. Тим часом режисер встиг попрацювати в Києві арт-директором приватного Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», діяльність якого активісти піддали різкій критиці. Найбільше обурили громадськість не залученість російських олігархів, а чітко декларовані наміри перетворити місце трагедії на імерсивний атракціон — формат, у якому Хржановскому, схоже, немає рівних.

Режисер заявляє, що досліджує в своєму кіно тоталітаризм. Зустрічне питання: тоталітаризм радянський чи так, узагалі? У першому випадку ти фіксуєш конкретну епоху, конкретну ментальність, типові обставини й робиш свій висновок засобами мистецтва. Виходить «Бляшаний барабан». Або «Мефісто». Або «Хрустальов, машину!». У другому ти береш певну вигадану модель, абстрактний часопростір, вмикаєш фантазію й видаєш притчу. «1984», «Метрополіс», «Бразилія», та хоча б «Важко бути богом» — той, справжній, Олексія Германа. Хржановський декларує нібито перше, натомість реалізує друге. Чому? Тому що він не Герман.

Сьогодні займатися фантастикою, жанром, який за своєю природою так чи так означає передбачення, застереження, на матеріалі конкретної політичної системи, добре дослідженої й описаної, трохи дивно. Якщо фантастика — то вже фантастика, відірвися від землі. Ні, автор занурений в «землю», в реалії та подробиці. Ну навіщо треба було вдягати героїв у радянську білизну й змушувати в їдальні в перервах між зйомками платити радянськими карбованцями, якщо йдеться про якийсь вигаданий СРСР, який нічого або майже нічого спільного з оригіналом не має? Альтернативна реальність, така альтернативна.

Почну з назви й головного героя. Фільм заявлявся як байопік — із потенційною часткою, як завжди годиться, домислювання й імпровізації довкола реальних подій, тобто жодних претензій. Але тут узагалі «будь-які збіги з реальними героями і подіями випадкові». Причому принципово. Прототип Дау з кіно — Лев Давидович Ландау («Дау» його прізвисько для своїх), один із найвидатніших світових інтелектуалів минулого століття, особистість надзвичайно яскрава і змістовна. Його внесок у теоретичну фізику неоціненний, він Нобелівський лавреат, учень Бора, приятель Ейнштейна, Гейзенберґа, Дірака. На короткий час в’язень НКВД. Вважається одним із творців радянської атомної бомби. Дотепник, душа компаній, улюбленець жінок, бабій. Для Хржановського останнє виявляється головною й, по суті, єдиною якістю, що заслуговує на увагу. Коли Ландау нарешті з’являється в кадрі, аж у третьому фільмі проєкту, виявляється, що герой трахає все, що рухається, й цим його особистість вичерпується.

Режисер узагалі схиблений на сексі серед совітських людей. Його персонажі — всуціль аб’юзери, сексуальні маньяки, реальні збоченці, надто коли йдеться про чекістів. Це просто неправда. Радянські люди були полохливі, а в сенсі плотському поготів. Дійсно, Лаврентій Берія й ще деякі чини НКВД-КҐБ відзначилися особливим темпераментом і користувалися своєю владою, в цілому ж така поведінка не віталася. Будь-який співробітник спецслужб середньої й нижньої ланки просто побоявся би вступати в стосунки, які могли би використовуватися пильними конкурентами як компромат. Авжеж, це фантастика! У тім-то й річ, що автор весь час змішує карти: коли йому зручно, він описує реальний Совок, коли вигідно, якусь умовну Океанію. Тому справжнє чудовисько, КПРС, кров і нерви радянської імперії, в сюжеті взагалі ніяк не задіяне, навіть згадки немає. Це в нього така декомунізація.

Вигаданий Хржановським інститут не займається теорфізикою або займається десь за кадром, у кадрі — дивні експерименти над людьми, які в реальному СРСР були практично неуявні: всі дослідження в галузі біології й фізіології після Другої світової, були небезпечною триторією внаслідок совітських ідеологічних догм (так звана «лисенківщина»), необережний крок означав арешт. Ну а домішки окультних практик при цьому — просто анекдот, за таке відразу ставили до стінки. На фасаді в інституті імені Хржановського — скульптурна композиція з серпа, молота і людського мозку. Дивлячись совітськими очима, це політична диверсія, вона мала би означати, що в Радянському Союзі представники розумової праці прирівнюються до робітників і селян. Це неточність, але красномовна неточність, яка означає, що автор ні фіга не тямить ані в режимі, ані в людях, про яких має претензію розповісти. Найбільше мені сподобалася бесіда двох умовно головних героїв: Ландау і Крупиці (мається на увазі Петро Капиця, теж фізик і нобелівський лавреат). Першого грає Теодор Курентзіс, російський дириґент грецького походження, другого — Анатолій Васильєв, відомий московський театральний режисер. У своїй галузі кожен має досягнення, але обидва не Спінози. В результаті діалог двох геніїв скидається в кадрі на зустріч двох міських божевільних. Не знаю, як хто, а я почувався ображеним.

Знову-таки ніхто не вимагає від митця відтворювати в деталях характер або подробиці біографії прототипа, але сенс звернення саме до нього, а не будь-кого іншого має читатися? Нам пропонують вигадані жахи з вівісекторськими експериментами, хоча реальність Ландау й решти учасників «атомного проєкту» набагато жахливіша, хоч і прозаїчніша. Досить згадати «Опенгеймера» Крістофера Нолана, де персонаж мучиться докорами сумління через те, що випустив із пляшки джинна, який може знищити людство. Чи відчували сумніви батьки радянської бомби? Автору байдуже, йому більше в кайф про дегенератів і так, щоби в усіх знесло башку.

Ми з режисером не знайомі й навряд чи колись познайомимося, тому можу лише поділитися своїми суб’єктивними враженнями: колупатися в справжньому житті йому тупо не цікаво. Йому цікаво грати в ляльки, але з бюджетом і бажано, щоби потім у Помпіду. Високохудожня попса й майстерна, нічого не скажу, імітація емоцій. А в підвалинах — звичайна глухота. Зірка не бажає роздивития банальність зла (Г. Арендт), буденність злочину, нудність ницості. Тому й потрібен йому весь цей зоопарк.

Мені з певного часу категорично нецікаве російське мистецтво, за ліченими винятками, так би мовити, не завдяки, а всупереч. Від «Дау» я запалився, бо весь проєкт подається як дослідження тоталітаризму взагалі й радянського, точніше, російського зокрема. Це означає, що західна авдиторія знову нічого не зрозуміє про природу російської влади й російської держави, про імперський комплекс, про те, з чого росте нова небезпека для Європи. Вони шукали й шукатимуть карикатурних монстрів, а диявол носить обличчя нехитрого чиновника, слухняного бюджетника, сліпого члена виборчої комісії, хлопця, який за мільйон пішов нас убивати. Вані зі Пскова. Сірого полковника можна вбити, Ваню — ні.