Павло Шпегун: «Ми живемо під час бомбардувань і страху, і кожен дає собі раду з цим по-різному»

Режисер відзначеного нагородою на Венеційському кінофестивалі короткометражного фільму «Тиша» Павло Шпегун і продюсерка Анна Яценко розповіли «Детектору медіа» про створення фільму.

— Звідки виникла ідея цього фільму? Що стало першою точкою відліку — образ, ситуація, персонаж Луки чи сама ідея випадкової зустрічі двох незнайомців, яка раптом змінює їхнє життя?

Павло Шпегун: Я вважаю, що українці в деяких сенсах і життєвих історіях дуже схожі з представниками азійських культур. Був період, коли я багато дивився японського, гонконзького та корейського кіно. Мене особливо цікавили історії випадкових зустрічей двох людей, які дуже часто трапляються в азійському кінематографі. Мені взагалі цікаво досліджувати стан людини через інь і ян, через протилежності, які сходяться. Двоє людей можуть бути абсолютно різними, але саме ця різниця створює між ними певне тяжіння і дає можливість побачити себе через іншого.

А ідея зробити головного героя стендапером виникла вже більше з нашої реальності. Ми живемо в ситуації, коли намагаємося сміятися і радіти навіть у дуже важкі часи. Стендап, театр і кіно саме зараз стали особливо популярними. На жаль, війна є одним із тригерів розвитку культури. Мені було цікаво помістити героя саме в цю реальність: людину, яка професійно змушена смішити інших, навіть коли сама перебуває не в найкращому стані.

— Лука починає історію з невдалого стендап-виступу, а потім зустрічає загадкову жінку. Чому вам було важливо показати героя саме в момент невдачі та емоційної кризи?

ПШ: Момент невдачі робить людину особливо вразливою. Саме тому для Луки такою важливою стає ця дівчина. Вона єдина в залі, хто сміється з його жартів. Для нього це маленький, але дуже сильний сигнал: хтось його зрозумів. Це одразу стає відправною точкою до їх подорожі довжиною в одну ніч. Мені здається, Лука, як і всі ми, у цей момент шукає підтримку і прагне відшукати щось споріднене в іншій людині.

— Фільм поступово переходить від майже випадкового знайомства до духовного зв’язку між двома людьми. Як ви хотіли провести цю межу між фізичним потягом, емоційною близькістю та чимось, що вже можна назвати духовним досвідом?

ПШ: Я не думаю, що між цими трьома станами існує чітка межа. Вони можуть поступово перетікати один в одного, і багато залежить від того, наскільки далеко обоє готові зайти у цій близькості.

У нашій історії герої ніби інтуїтивно приймають правила гри, які вибудовуються між ними просто по ходу цієї ночі. Фізичний потяг стає лише причиною познайомитися, але далі між ними виникає щось значно складніше. Мені особливо цікаві моменти, коли один із героїв намагається відкрити двері й піти далі, а інший ще пручається. А потім поступово піддається і теж робить крок назустріч. Саме в цьому русі, у постійному наближенні й віддаленні, і народжується їхній зв’язок.

А духовний досвід може виникнути взагалі не лише через зустріч із людиною. Це може статися в будь-якій ситуації, коли час ніби зупиняється, а твоє внутрішнє бачення і ставлення до життя раптом змінюються. Такі моменти приходять несподівано, ми не можемо їх передбачити.

— Візуальний стиль фільму здається особливо важливим для створення цієї атмосфери. Як ви працювали над кольорами, світлом, простором і камерою, щоб передати поступову зміну сприйняття героїв протягом ночі?

ПШ: Це все робота команди. У нас була неймовірна команда, і візуальна мова фільму народжувалася разом із цими людьми.

Ми поступово проводимо глядача від брутального бару до інтимності свічок, а потім — до космосу і фінального кадру. Увесь цей шлях був продуманий для того, щоб глядач відчував історію не лише через акторів і діалоги, а й через простір та атмосферу.

Величезну роль у цьому зіграли оператор Михайло Любарський і художник-постановник Влад Одуденко. Вони допомогли вибудувати цей світ і його поступову трансформацію разом із героями. Для мене також було важливо, щоб візуальна форма не просто супроводжувала історію, а сама була частиною її емоційного розвитку.

— Події відбуваються переважно протягом однієї ночі. Чи сприймали ви цю ніч як своєрідний простір поза звичайним життям, де герої можуть дозволити собі бути іншими?

ПШ: Авжеж. Уночі люди дозволяють собі більше, ніж удень. У цьому є якась загадка. Ніби змінюються правила, за якими ми звикли жити вдень, і з’являється можливість бути трохи іншими.

Мені було цікаво використати цю ніч як простір, у якому герої можуть дозволити собі те, на що, можливо, не наважилися б за інших обставин. Вони залишаються удвох, і поступово між ними зникає та дистанція, якою вони спочатку намагаються себе захистити.

— Дівчина залишається загадковою для Луки і для глядача. Чому ви вирішили не розкривати її одразу? Наскільки для вас було важливо, щоб глядач до певного моменту сам створював власне уявлення про неї?

ПШ: Ми так само у звичайному житті створюємо враження про людей, яких бачимо вперше. Ми не знаємо, хто сидить поруч із нами в барі, у театрі чи в тролейбусі. Чи ця людина втратила когось? Чи, можливо, завтра вона поїде на фронт захищати нас? Це наші реалії. І, на жаль, ми не можемо скасувати того, що в цій невідомості є певна романтика і величезний потенціал для творчості. Коли ми не знаємо, а лише здогадуємося, починає працювати наша уява. Ми самі створюємо людину, яку бачимо перед собою. А коли нарешті дізнаємося правду, відбувається, так би мовити, катарсис. Мені було важливо дати глядачеві можливість пройти цей шлях разом із Лукою, спочатку створити власний образ цієї жінки, а потім побачити, наскільки він відрізняється від реальності.

— У фільмі є досить різкий контраст між гумором, який приносить Лука зі світу стендапу, та більш інтимною і майже містичною атмосферою подальшої історії. Як ви працювали з цим переходом між комедією та драмою?

ПШ: Це теж наше життя. Сюрреалістичний парадокс. Ми живемо під час бомбардувань і страху, і кожен дає собі раду з цим по-різному. Ми можемо жартувати навіть тоді, коли чуємо повітряну тривогу та вибухи. Містика ніби виходить назовні саме в той момент, коли герої перестають жартувати й намагаються говорити про щось особисте. Наче за гумором, яким ми захищаємося від реальності, раптом відкривається щось значно глибше.

Ми працювали над цим із кожним актором ще до початку зйомок. У нас було багато репетицій, де ми це обговорювали й шукали правильний тон. І разом із прекрасними акторами Іолантою Богдюн і Григорієм Наумовим нам вдалося, як на мене, знайти потрібний підхід.

Я взагалі дуже відштовхуюся від акторів. Бо я і сам актор. Я їм довіряю і знаю, на що вони здатні, коли історія стає для них особистою. А особистою вона стає, як тільки вони намагаються зрозуміти персонажа через себе.

— А як виникла назва фільму? Чому ви обрали саме цю назву і який додатковий сенс вона повинна відкрити для глядача після перегляду?

ПШ: Назва була такою від самого початку — на честь головної героїні. Але вже під час розробки фільму вона почала обростати новими сенсами. Справжньої «Тиші» в нашому житті, мабуть, не існує. Але чомусь ми іноді сприймаємо свій короткоплинний внутрішній стан як тишу. Наприклад, коли згадуємо когось або щось важливе, що стало для нас великим досвідом чи справило сильне враження. Це може бути момент, коли навколо все ніби завмирає і ти залишаєшся наодинці зі своїми думками.

До того ж у фільмі немає саундтреку. Все будується на тому, що можна назвати звуками «тиші»: звуках вулиці, вітру й інших природних і міських шумах. Тут величезна заслуга звукорежисера Сергія Степанського. Тому «Тиша» для нас — це не відсутність звуку, а певний внутрішній стан, який кожен глядач може відчути по-своєму.

— Стосунки героїв починаються як випадковий зв’язок, але поступово вони відкривають одне одному речі, які, можливо, не могли сформулювати навіть для себе. Чи бачите ви цю історію передусім як фільм про кохання, самопізнання чи про потребу людини бути по-справжньому побаченою іншою людиною?

ПШ: Я більше сприймаю цей фільм як історію про самопізнання. Ви дуже точно підмітили це у своєму запитанні. Герої поступово приходять до певних висновків про себе, вивчають себе протягом фільму. І я сподіваюся, що разом із ними це робить і глядач.

Але, звісно, це і фільм про кохання. Просто, можливо, не в класичному розумінні, коли ми спостерігаємо за розвитком романтичних стосунків між двома людьми. Мені цікавіше показати той момент, коли між двома людьми виникає справжня близькість, коли вони раптом починають бачити одне одного глибше, ніж планували. Самопізнання, потреба бути побаченим, близькість і кохання тут переплітаються.

— Як режисер і продюсерка, чи по-різному ви спочатку бачили цей фільм? Чи були під час роботи моменти, коли виробничі рішення — кастинг, бюджет, локації або монтаж — суттєво змінили початкове бачення історії?

ПШ: Насправді суттєва зміна була лише на самому початку. Спочатку головний герой мав би бути кіномеханіком за професією, але ми з продюсерами Анною та Вовою Яценками вирішили, що це потрібно змінити. Бо кіномеханік для такої історії був би надто романтичним образом. Та й сьогодні такої професії майже не існує. Взагалі, Аня і Вова — фантастичні продюсери. Так, вони професійно займаються продюсуванням, але водночас вони й самі митці. Вони люблять те, що роблять, і це дуже надихає.

При цьому вони настільки професійні, що багато речей було прораховано ще наперед. Тому під час самого виробництва нам не доводилося постійно змінювати початкове бачення через якісь непередбачувані обставини. Ми досить чітко розуміли, що і навіщо робимо, і це дозволило команді зосередитися безпосередньо на фільмі.

Анна Яценко: Так, найбільше змінилося бачення саме на етапі кастингу. У презентації, яку я спочатку отримала від Паші, були інші актори, ніж ті, яких ми бачимо зараз на екрані. Паша був дуже впевнений, що ці актори зможуть добре зіграти своїх персонажів. Але ми як продюсери й професіонали попросили його переглянути підхід до кастингу. Для такої камерної історії нам було важливо провести саме живий кастинг. І саме завдяки цьому ми знайшли тих героїв, які по-справжньому оживили цю історію, зробили її щемкою та щирою.

Щодо бюджету, то тут нічого не змінилося: яким його заклали на початку, таким він і залишився. Ми вміємо знімати так, щоб вкладатися в бюджет, і для нас це важлива частина продюсерської роботи.

З локацією нам дуже пощастило. Ми познайомилися з прекрасним власником «БарменДиктату», й він дозволив нам знімати там у вихідний день. Завдяки цій можливості ми змогли зробити камерну історію дуже красивою, і ця локація справді збагатила фільм.

Монтаж ми робили досить довго. Ми взагалі так працюємо: з повнометражними фільмами можемо змонтувати майже фінальний кат, а потім залишити його на місяць-півтора. Після цього повертаємося до монтажу і вже дивимося на матеріал свіжими очима. За цей час ми перестаємо сприймати його як люди, які щодня працювали над фільмом, і можемо подивитися на нього більше як глядачі. Це допомагає зрозуміти, чому ми залишаємо той чи той кадр, і що насправді працює в історії.

Тому загалом наше бачення фільму не змінилося. У нас був сценарій, і ми працювали відповідно до нього. Єдине, що ми додали вже в процесі, — останні слова в історії. Коли глядачі побачать фільм, мені здається, вони зрозуміють, що цей фінальний акцент робить його ще більш дієвим.

А взагалі з Пашею було дуже легко працювати. Він професіонал, прекрасно працює з акторами, добре відчуває мізансцену та вміє її вибудувати. Тому ті два з половиною знімальні дні, які ми мали, були для мене справжнім задоволенням.