Медитація про автозаправні станції. Про тотальну війну та особисту відповідальність

Медитація про автозаправні станції. Про тотальну війну та особисту відповідальність – Тімоті Снайдер

У дитинстві, сидячи на задньому сидінні автомобіля, я заплющував очі й рахував, поки батько чи мати заправляли бак. Автомобіль – дитяче диво на колесах, виявляється, має тривожну межу, червону риску на шкалі. Але потім з’являється заспокійливий запах бензину, чути, як відчиняються й зачиняються двері водія. Бак повний, життя триває, дорога відкрита.

Моргнув; я в безпеці.

На перехресті в моєму рідному містечку причаїлися дві заправки, притягуючи до старих кам’яних будівель вихлопні гази. Коли я навчився кермувати, то вже знав, де можна заправитися. Страх залишитися без пального змагався з підлітковим бажанням свободи – ні про що не думати, просто їхати. Їхати сільськими дорогами, відчинити вікна, відчувати повітря.

Я запам’ятовував заправки дорогою на роботу, під час поїздок Середнім Заходом, а згодом – у довших мандрівках до Атлантичного узбережжя й назад. У ті часи, ще до GPS, у бардачку мого пікапа лежали карти; кількома хрестиками на них були позначені місця, де можна заправитися. Ці нагадування мені насправді не були потрібні, бо ритм дороги вже став другою натурою.

Як американець із частини країни, де люди багато їздять автомобілями, я виробив інтуїцію щодо того, де мають бути заправки: відчуття того, який відрізок шосе без них був би надто довгим, за яким пагорбом неодмінно мав би бути з’їзд і місце, де можна наповнити бак. Після переїзду до Канади я втратив це відчуття дороги; довелося уважніше придивлятися до менш помітних знаків. Це трохи непокоїло.

Поїздка на схід

Що б ми відчували, якби заправок не було взагалі? Ці маленькі цикли тривоги й полегшення – порожній бак, повний бак – становлять повсякденне життя, а повсякденність легко сприймати як належне. Але що, як порожній бак означав би справжню небезпеку?

Минулого тижня я їхав на схід з українськими друзями – з Києва до Харкова. Від певного місця, від Полтави на схід, заправитися вже не було де, бо всі автозаправні станції знищили російські оператори дронів, які працюють здалеку. росіяни спрямовують дрони на паливні колонки, спричиняючи вибухи, вбиваючи працівників і клієнтів.

Вогняну кулю, яку бачив у минулому, доводиться уявляти в майбутньому. Удари по заправках змінюють повсякденне життя, додаючи ще одну річ, про яку треба думати. З кожним таким новим викликом доводиться планувати трохи більше, якщо хочеш і далі робити те, що вважаєш нормальним, і підтримувати життя, яке намагаєшся вести.

І хоч би як добре ти все планував, хоч би де був, навіть далеко від фронту, все одно все може піти не так – і ти можеш загинути, просто намагаючись заправитися. Провівши кілька днів у Харкові, я повернувся до Києва. росіяни вдарили по заправці в межах столиці. Я почув вибух і побачив дим. Випив кави й пішов бігати.

Я знаю, знаю. Життя було б кращим, якби заправок не існувало взагалі. За пів століття між поїздками мого дитинства і нинішніми подорожами Україною ми могли б звільнитися від нафти. Могли б жити у світі без 11 вересня, без американських воєн на Близькому Сході й без російського вторгнення в Україну. Якби ми не залежали від вуглеводнів, режим путіна ніколи не виник би, а ця війна – початися. У тому кращому світі не було б заправок – і не було б дронів, що падають із неба.

Але ми живемо не в тому світі. Ми живемо в цьому – у світі, де заправки позначають простір і час, і де українцям, як і людям у всьому світі, потрібні автомобілі, щоб забирати малих дітей, навідувати літніх батьків, планувати власне життя.

У Києві є райони, де всі щоденні справи можна владнати пішки, наприклад, Лук’янівка. Там є відкритий ринок поруч із великим торговельним центром зі скла й сталі. Але росіяни раз у раз запускають по Лук’янівці дрони й балістичні ракети. Ходити пішки корисно, але від ракети це не врятує.

росіяни вдарили по відкритому ринку. Вони вдарили по торговельному центру. Я намагався все це помітити, прогулюючись районом. Магазини. Клініки. Аптека. Кінотеатр. Українці, треба сказати, продовжують жити своїм життям. Торговельний центр – порожня оболонка й купа уламків, але сусідній McDonald’s працює. (У Харкові військових із фронту це дратує, бо ресторан у їхньому місті досі зачинений.) На відкритому ринку, якщо хочете, можна купити квіти чи фрукти – він знову працює.

Лук’янівка, Київ

Але робиш це, знаючи: буде ще один дрон, буде ще одна ракета.

А люди можуть дозволити собі щось купувати лише тоді, коли мають змогу працювати. росіяни б’ють і по підприємствах, фабриках, шахтах, намагаючись відібрати не лише ритм повсякденного життя, а й засоби до існування. Вони б’ють по електростанціях, комунальній інфраструктурі, залізничних коліях і локомотивах.

Це перетворилося на тотальну війну проти українського народу. Кожен елемент такої війни є злочинним. Кожен окремий удар по кожній окремій заправці – і все інше. Викрадення дітей і вбивства активістів на окупованих територіях. Катування військовополонених. Саме вторгнення.

Від ракет не втечеш пішки. І самотужки не створиш такого життя, у якому тобі не треба заправляти автомобіль. Ми приходимо у світ, який уже розмічений дрібними негараздами й митями полегшення – порожнім баком і заправкою; ми вбираємо все це у свою нервову систему. А ті, хто веде проти нас війну, не лише вбивають нас, а й намагаються розібрати наше життя на частини, викликати тривогу в кожну секунду, зробити повсякденність нестерпною, наповнити її горем.

Повномасштабне вторгнення росії в Україну триває вже довше, ніж Перша світова війна, і багато солдатів перебувають в окопах або тунелях. Українські військові під Харковом щойно виграли свій перший великий бій, що повністю відбувався під землею. Війна триває вже довше, ніж Друга світова – принаймні якщо рахувати її так, як це роблять росіяни, ігноруючи два роки, коли СРСР був союзником нацистської Німеччини. російський агресор використовує фашистську мову тієї війни, у якій Україна також була головною здобиччю для обох сторін. Спираючись на підтримку справжніх і потенційних диктаторів у різних куточках світу, російське вторгнення нагадує Третю світову війну. Різниця лише в тому, що українці ведуть її зовсім самі.

Ми пов’язані з цією війною, з деградацією життя і з убивствами цивільних – і все це тепер стало ще гіршим. Дії американського уряду помітно погіршили щоденний кошмар. Президент США своєю безглуздою в інших сенсах війною з Іраном утримує ціни на нафту на високому рівні й тим самим дає путіну гроші, потрібні для оплати його солдатів – і для виробництва ракет та дронів, напханих американськими технологіями. Ми відмовляємося надати Україні перехоплювачі, потрібні для знищення ракет. Багато американців допомагають як окремі люди й через громадянське суспільство, але як держава ми фактично нічого не даємо Україні.

Чи бачимо ми цю світову війну? Як щоденний досвід, як ризик для життя, як боротьбу між олігархією та людяністю, у якій наші власні дії мають значення для десятків мільйонів людей?

Можливо, побачити її можна під час вашої наступної поїздки на заправку. Коли триматимете в руці заправний пістолет, заплющте очі – лише на мить. Уявіть бетонну плиту з діркою посередині. Все знайоме, заспокійливе, корисне – почорніло, димить, зникло. Лише придорожнє табло з цінами й далі стоїть.