"Повертайтеся додому" вже не працює: нардеп Руслан Горбенко про ВПО, житло і бізнес після релокації

Понад 4 мільйони внутрішніх переселенців, тисячі релокованих підприємств і цілі громади, які після війни можуть уже не повернутися до економічної моделі 2021 року. Держава досі переважно рахує, скільки витрачає на ВПО, але значно гірше — скільки вони заробляють, сплачують податків і створюють робочих місць.

Фокус поговорив із народним депутатом Русланом Горбенком про те, коли переселенець справді перестає потребувати допомоги держави, чому частина ВПО та релокованого бізнесу вже може не повернутися додому, якою має бути нова житлова політика і що потрібно прифронтовим регіонам, аби там знову з'явилася економіка.

ВПО — не лише соціальні виплати

Уряд уже готує бюджет на 2027 рік. Чи не час змінити саму модель підтримки ВПО — менше концентруватися лише на виплатах і більше вкладати у працевлаштування, житло та економічну самостійність людей?

— Таку зміну логіки держава вже задекларувала. У новій Стратегії щодо внутрішнього переміщення до 2030 року одним із орієнтирів визначено стабільну зайнятість або самозайнятість щонайменше 70% працездатних ВПО. Тепер ця мета має бути підкріплена бюджетом.

Важливо Куди їхати після евакуації: нардеп Сергій Козир — про те, чому в Україні досі немає цілісної системи для ВПО

Допомога на проживання залишається необхідною для людей, які без неї не можуть забезпечити базові потреби. Але сама виплата не повертає людині економічної самостійності. Паралельно мають фінансуватися професійне навчання, працевлаштування, власна справа і доступне житло.

Йдеться не про механічне скорочення соціальної підтримки. Йдеться про те, щоб у людини з’явився реальний маршрут від допомоги до власного доходу.

Держава кілька років поступово звужувала коло отримувачів допомоги ВПО. Коли людина вже справді може обійтися без підтримки держави, а коли забирати її зарано?

— Сам факт працевлаштування ще не означає фінансової самостійності.

Оцінювати потрібно не формальний статус зайнятості, а реальну спроможність родини забезпечувати базові потреби. Підтримку можна поступово зменшувати, коли дохід є стабільним, житло — доступним, а припинення виплати не повертає родину за межу бідності.

Якщо ж виплату забирають одразу після працевлаштування, держава іноді карає людину саме за те, до чого сама її закликала.

Тобто оцінювати спроможність ВПО лише за доходом неправильно? Людина може працювати, але віддавати половину зарплати або й більше за оренду. Які критерії були б справедливішими?

— Доходу самого по собі недостатньо. Для багатьох родин ВПО оренда разом із комунальними платежами забирає значну частину сімейного бюджету. При цьому сама держава у програмі субсидії на оренду вже визнає надмірним навантаженням ситуацію, коли витрати на найм перевищують 20% сукупного доходу родини.

Отже, потрібно враховувати не лише зарплату, а й вартість житла у конкретній громаді, склад родини, наявність дітей, людей з інвалідністю та утриманців, а також стабільність зайнятості.

Питання не лише в тому, скільки людина заробила. Питання — скільки в неї залишилося для нормального життя.

Якщо ж виплату забирають одразу після працевлаштування, держава іноді карає людину саме за те, до чого сама її закликала.

"Релокований" ще не означає "врятований"

Тисячі підприємств після 2022 року переїхали з прифронтових та окупованих територій. Чи знає сьогодні держава, скільки з них реально продовжують працювати, зберегли робочі місця, а скільки припинили діяльність?

— Єдиного актуального державного балансу я не бачу. Ми добре знаємо, скільки підприємств перевезли у перші місяці великої війни. Значно гірше знаємо, скільки з них працюють сьогодні, зберегли команди, розширили виробництво, повернулися або припинили діяльність.

Показовий приклад — Вінниччина. 30 серпня 2026 року на сайті Вінницької РДА з'явився матеріал про 48 релокованих роботодавців — 32 підприємства і 16 ФОП. Проте текст і цифри дослівно повторюють повідомлення Вінницької ОВА від 10 червня 2022 року. Тим часом наприкінці 2025 року область звітувала вже про 495 релокованих суб’єктів господарювання.

Тобто в офіційному інформаційному полі однієї області одночасно існують дві цифри — 48 і 495. Між ними — 447 бізнесів і три з половиною роки війни.

Це не просто застаріла публікація. За такої статистики держава не бачить реальної картини: ані сотень підприємств, які переїхали пізніше, ані тих, що вже закрилися, повернулися чи були змушені релокуватися вдруге.

У 2014 році я сам перевозив підприємство з Луганщини разом із 30 родинами працівників, тому різницю між релокованим і реально працюючим бізнесом знаю не зі звітів.

Дані, за якими ухвалюються рішення, не можуть відставати від війни на чотири роки.

Релокація завершується не тоді, коли розвантажили верстати, а тоді, коли біля них знову працюють люди.

Що сьогодні найбільше заважає релокованому бізнесу закріпитися на новому місці? Чого бракує в державній підтримці?

— Перевезти обладнання — це лише початок. На новому місці підприємству потрібні приміщення, підключення до мереж, працівники, кредитування, нові постачальники й ринки збуту. Після фізичної релокації починається економічна: бізнес доводиться фактично збирати заново.

Держава вже пропонує гранти, програму "5–7–9%", компенсації роботодавцям та інші інструменти. З 1 вересня оновлюється програма "Власна справа": для ВПО з підприємницьким досвідом понад шість місяців і релокованих підприємств розмір гранту може зрости на 20%, а для бізнесу у прифронтових регіонах — на 30%. Також у межах програми підтримки прифронтових регіонів критично важливі підприємства отримають право бронювати до 100% працівників.

Це потрібні кроки, але окремі програми та інструменти ще не складаються в єдиний маршрут.

Бізнесу потрібен не каталог державної підтримки, а пакет рішень: приміщення, фінансування, кадри, інфраструктура і супровід на одному маршруті. Підприємство має змінити не лише юридичну адресу — воно повинно отримати можливість повноцінно працювати за цією адресою.

Тоді, можливо, й успішність релокації варто оцінювати не кількістю перевезених підприємств, а збереженими робочими місцями, сплаченими податками та новими виробництвами?

— Саме так. Кількість перевезених підприємств показує масштаб логістичної операції. Але економічний результат починається після переїзду.

Потрібно бачити, чи працює підприємство через рік, два або три; скільки людей воно наймає; чи відновило виробництво; скільки податків сплачує; чи інвестує у розвиток. Інакше підприємство може залишатися успішно релокованим лише у звіті.

Релокація завершується не тоді, коли розвантажили верстати, а тоді, коли біля них знову працюють люди.

Чому бізнес може не повернутися на прифронт

Якщо безпекова ситуація дозволить бізнесу повертатися у прифронтові області, що має запропонувати держава, аби підприємці знову були готові там працювати та інвестувати?

— Заклику "повертайтеся додому" для бізнесу недостатньо. Підприємець рахує вартість кредиту, страхування, логістики, енергії та ризик повторно втратити обладнання через обстріл.

За останні місяці безпекова ситуація помітно погіршилася не лише у прифронтових областях. Росія системно атакує енергетику, промислові підприємства, склади, поштові термінали та розподільчі центри по всій країні. У серпні були знищені або пошкоджені потужності великих торговельних мереж, логістичних операторів і виробничих компаній. За деякими оцінками, ворожі удари знищили близько 90% логістики продовольчих торговельних мереж.

Це означає, що підприємець сьогодні оцінює ризик у двох напрямках: що він може втратити після повернення і що може втратити, залишившись на новому місці. Поділ країни на небезпечний фронт і гарантовано безпечний тил дедалі менше відповідає реальності.

Тому бізнесу потрібні доступне довгострокове кредитування, страхування воєнних ризиків, резервне енергопостачання, захищена логістика та швидкий механізм компенсації за пошкоджене майно.

Патріотизм може впливати на рішення власника. Але він не замінить економічного розрахунку і не відновить знищений цех.

Ми не повинні відтворювати економічну карту 2021 року. Треба створювати економіку, здатну працювати за постійної зміни безпекової ситуації.

Чи готові ми до того, що значна частина релокованого бізнесу вже не повернеться? Що тоді стане економічною базою громад, з яких виїхали і підприємства, і працівники?

— Це потрібно чесно визнати: частина підприємств уже закріпилася у нових громадах, сформувала команди, знайшла партнерів і клієнтів, вклала кошти у приміщення. Вимагати від усіх повернення до економічної карти 2021 року — не стратегія.

Релокація вже не обов'язково означає одноразовий переїзд із небезпечного регіону до безпечного. Підприємство може втратити енергопостачання, склад, логістичний вузол або виробничі потужності й на новому місці. Частині бізнесу може знадобитися повторна релокація або розподіл потужностей між кількома регіонами.

Тому держава має бачити не одну зміну юридичної адреси, а весь подальший маршрут підприємства. Для прифронтових областей потрібне не механічне відтворення довоєнної структури, а нова спеціалізація з урахуванням безпеки, логістики, трудових ресурсів і майбутньої відбудови.

Можливий і змішаний сценарій: офіс залишається в одному регіоні, виробництво працює в іншому, а резервні потужності створюються у третьому. За нинішньої інтенсивності ударів це вже не надмірна обережність, а умова виживання бізнесу.

Ми не повинні відтворювати економічну карту 2021 року. Треба створювати економіку, здатну працювати за постійної зміни безпекової ситуації.

Патріотизм може впливати на рішення власника. Але він не замінить економічного розрахунку і не відновить знищений цех.

Житло — умова економічної самостійності

Житло залишається однією з головних проблем ВПО. Чи можна вважати людину економічно інтегрованою, якщо вона має роботу, але роками віддає значну частину доходу за оренду і не має перспективи отримати власне житло?

— Формально така людина працевлаштована. Але економічна самостійність вимірюється не записом у трудовій книжці.

Якщо родина віддає за оренду половину доходу, вона не може накопичувати кошти, інвестувати у власну справу чи планувати майбутнє. Одна втрата роботи або хвороба знову робить її залежною від допомоги.

Тому житло — не окрема соціальна тема, яку можна відкласти після працевлаштування. Це одна з умов економічної інтеграції.

Пільгова ставка не робить іпотеку доступною, якщо ціна входу вимірюється сотнями тисяч гривень.

Яка модель реально може працювати для ВПО: соціальна оренда, компенсація оренди, пільгова іпотека чи житлові програми, пов'язані з працевлаштуванням?

— Однієї програми для всіх ВПО не існуватиме. Людині з невисоким, але стабільним доходом потрібна соціальна оренда або субсидія на найм. Родині, яка спроможна обслуговувати кредит, але не має накопичень, — допомога з першим внеском і доступна іпотека. Для людей, які не можуть працювати або потребують догляду, потрібне захищене соціальне житло.

Житлові програми варто пов'язувати і з потребами громад та роботодавців. Якщо громаді бракує лікарів, учителів, інженерів чи кваліфікованих робітників, житло може бути частиною пакета залучення людей.

Водночас надана квартира не повинна ставати інструментом "кріпосного права" й прив'язувати людину до одного роботодавця. Справедливіша модель — співфінансування держави, громади та бізнесу зі збереженням свободи людини змінити місце роботи.

Пільгова іпотека може мати ставку 3%, але родині все одно потрібні сотні тисяч гривень на перший внесок та оформлення. Як зробити так, щоб така програма була доступною не лише тим ВПО, які вже мають стартовий капітал?

— Нещодавній випадок родини ВПО з Дружківки дуже точно показав цю проблему. Родина отримала пільгову іпотеку Держмолодьжитла під 3% для придбання квартири у Києві, але разом із першим внеском та супутніми витратами для укладення угоди мала знайти майже 390 тисяч гривень власних коштів.

Пільгова ставка не робить іпотеку доступною, якщо ціна входу вимірюється сотнями тисяч гривень.

Тому потрібно компенсувати не лише відсотки, а й частину першого внеску та супутніх витрат. До цього можуть долучатися держава, громади й роботодавці. Інакше програма відсіює людину не на етапі щомісячного платежу, а ще до підписання договору.

Житло для понад мільйона родин

Ви пропонуєте окрему комплексну житлову програму для ВПО на 2027–2031 роки. Що вона має включати і де взяти кошти, якщо міжнародний компенсаційний механізм ще не запрацював повною мірою?

— Усі громадяни, які втратили домівки внаслідок російської агресії, мають отримати справедливу компенсацію. Міжнародний реєстр збитків уже створює доказову основу для таких виплат, однак наступним кроком мають стати міжнародна компенсаційна комісія та фонд, наповнений передусім коштом заморожених російських активів.

Але люди не можуть роками чекати, поки повністю запрацює міжнародний компенсаційний механізм. Їм необхідно жити тут і зараз. Саме тому ми звернулися до Уряду з пропозицією запровадити на 2027–2031 роки комплексну житлову програму для ВПО, яка поєднає доступне кредитування, житлові ваучери та створення фонду соціального житла.

Іпотека для одного мільйона родин

Перший напрям — доступна кредитна програма для одного мільйона родин ВПО, орієнтовно по 200 тисяч родин щороку. Йдеться не про кредит на п'ять років, а про п'ятирічний строк реалізації самої програми. Термін кредитування має бути достатнім, щоб щомісячний платіж залишався посильним для родини.

Головною перешкодою сьогодні є не лише процентна ставка, а й перший внесок. Навіть працююча родина ВПО часто не має кількасот тисяч гривень, щоб увійти у кредитну програму. Тому за базовою моделлю держава має компенсувати 70% першого внеску, територіальна громада — 10%, а родина ВПО сплачуватиме решту 20%.

Умови програми мають враховувати територію, з якої перемістилася родина, масштаб втрати житла та її соціальні обставини. Для ВПО з великих міст із довоєнною чисельністю населення понад 200 тисяч осіб, зокрема таких як Маріуполь, пропонується встановити перший внесок на рівні 30% вартості житла з можливістю придбати об'єкт вартістю до 2 мільйонів гривень. Для переселенців із міст із населенням від 70 до 200 тисяч осіб — внесок 40% і житло вартістю до 1,5 мільйона гривень. Для міст із населенням від 30 до 70 тисяч — внесок 50% і житло до 1 мільйона гривень. Для міст із населенням від 10 до 30 тисяч — внесок 60% і житло до 750 тисяч гривень. Для жителів сіл та селищ — внесок до 90% вартості житла в межах 500 тисяч гривень.

У кожній із цих моделей держава і громада спільно покриватимуть 80% першого внеску: 70% — держава, 10% — громада. Частка родини становитиме 20%. Це дозволить врахувати реальну вартість втраченого житла, фінансові можливості конкретної родини та особливості громади, з якої вона була змушена виїхати.

Для багатодітних родин ВПО, які виховують трьох і більше дітей віком до 18 років, також пропонуємо передбачити посилену підтримку першого внеску: 70% компенсує держава, 10% — громада, а 20% сплачує родина.

Ваучери для військових і ветеранів

Для ВПО, які мають статус учасника бойових дій або особи з інвалідністю внаслідок війни, має діяти окремий механізм — житловий ваучер на суму до 2 мільйонів гривень. Людина повинна мати можливість самостійно обрати житло та використати ваучер для його придбання.

Альтернативою для цієї категорії має стати будівництво житла Міністерством оборони України. Для цього необхідно провести інвентаризацію земель, які перебувають у сфері управління Міноборони, та визначити ділянки, що не використовуються безпосередньо для оборонних потреб і можуть бути залучені до житлового будівництва.

Таким чином, військовослужбовець або ветеран з числа ВПО матиме вибір: отримати житловий ваучер до 2 мільйонів гривень і самостійно придбати житло або отримати житло, збудоване Міноборони.

Важливо створити і єдиний житловий маркетплейс. На ньому громади, забудовники та власники зможуть розміщувати перевірені об'єкти з фотографіями, презентаціями, технічними характеристиками, інформацією про вартість, стан житла та наявну інфраструктуру. Люди повинні самостійно переглядати пропозиції та обирати житло і громаду, у якій вони готові жити, працювати та виховувати дітей.

Соціальне житло для 125 тисяч родин

Другий напрям — створення фонду соціального житла щонайменше для 125 тисяч родин ВПО протягом п'яти років. До нього мають увійти чотири програми.

Перша — придбання 10 тисяч готових будинків у селах і селищах. Друга — переобладнання нежитлових будівель у 50 тисяч житлових одиниць для пенсіонерів та інших визначених категорій ВПО. Третя — будівництво 60 тисяч квартир для доступної довгострокової оренди. Четверта — створення 5 тисяч житлових одиниць у компактних містечках із комунікаціями та необхідною соціальною інфраструктурою.

Таке житло має залишатися у державній або комунальній власності. Його отримуватимуть родини, які через вік, стан здоров'я, інвалідність, відсутність стабільного доходу або складні життєві обставини не можуть придбати житло чи обслуговувати кредит. Власний внесок родини у програмах соціального житла не передбачається.

Де взяти гроші

Головне питання — де взяти кошти на реалізацію цих програм? Передусім ми звернемося по допомогу до міжнародних партнерів. Ми хочемо, щоб українці залишалися в Україні, працювали тут, сплачували податки, створювали родини та пов'язували своє майбутнє зі своєю державою. Для наших партнерів інвестувати у житло для українських родин в Україні також доцільніше, ніж роками фінансувати їхнє проживання та соціальну підтримку за кордоном.

Другим джерелом має стати перегляд державного та місцевих бюджетів. Потрібно окремо проаналізувати кошти громад, території яких тимчасово окуповані, а також усі бюджетні програми, що втратили актуальність, не виконуються або не дають реального результату. Кожна гривня має спрямовуватися туди, де вона справді змінює життя людей.

Краще надати родині цільове фінансування на придбання житла, ніж продовжувати витрачати кошти на сумнівні, другорядні чи неефективні програми на кшталт "єБачка". Сукупно міжнародна допомога, перегляд державних і місцевих видатків, земля, будівлі та інші наявні ресурси можуть стати основою окремого житлового фонду.

У результаті держава має вибудувати повну житлову систему. Люди, які втратили житло, повинні отримати компенсацію. Родини, спроможні обслуговувати кредит, — доступну іпотеку з підтримкою першого внеску. ВПО, які не можуть придбати квартиру, — довгострокове соціальне житло. А військовослужбовці, учасники бойових дій та особи з інвалідністю внаслідок війни з числа ВПО — житловий ваучер до 2 мільйонів гривень або житло, збудоване Міноборони з використанням придатних для цього земель.

Запропонована система дасть можливість забезпечити власним або соціальним житлом до 1 мільйона 125 тисяч українських родин. Ми маємо визначити забезпечення людей житлом одним із головних державних пріоритетів. Бо житло — це не лише квадратні метри. Це можливість для української родини залишитися у своїй країні, знайти роботу, виховувати дітей і будувати майбутнє в Україні.

Не всі повернуться — і це не поразка

Що має з'явитися першим у прифронтовій громаді, щоб люди почали повертатися: житло чи робочі місця? Чи взагалі можна повернути населення туди, де немає економічної перспективи?

— Постановка "житло чи робота" хибна. Житло без роботи швидко робить людину залежною від соціальної підтримки. Робота без доступного житла означає, що значна частина зарплати піде на оренду або працівник просто не переїде до цієї громади.

Тому житлове й економічне відновлення потрібно планувати разом. Якщо держава будує житло, вона має розуміти, де працюватимуть його мешканці. Якщо відновлює підприємство чи створює індустріальний парк — де житимуть працівники, навчатимуться їхні діти й чи буде доступна медицина.

Повернути людину в будинок замало. Повернути її можна лише в нормальне життя.

Чи має держава вже зараз визнати, що частина ВПО ніколи не повернеться до своїх громад? І однаково серйозно підтримувати два маршрути — повернення тих, хто цього хоче, та інтеграцію тих, хто вирішив залишитися на новому місці?

— Це потрібно визнавати не лише на рівні здорового глузду. Державна політика вже має передбачати два рівноправні маршрути: добровільне безпечне повернення і повноцінну інтеграцію у громаді, де людина живе зараз.

Переселенець, який знайшов роботу, відкрив підприємство, створив робочі місця і платить податки в іншій області, — не людина, яку держава «не змогла повернути». Це людина, яка заново побудувала своє життя в Україні.

Ми не повинні створювати моральну ієрархію між тими, хто повернувся, і тими, хто залишився у новій громаді.

Повернути людину в будинок замало. Повернути її можна лише в нормальне життя.

Воєнні ризики: адміністративних меж уже недостатньо

Уряд розширює програми страхування воєнних ризиків. Чи достатньо цього, чи Україні потрібна єдина система підтримки бізнесу, яка враховуватиме реальну загрозу та завдані збитки незалежно від адміністративних меж областей?

— 17 вересня 2026 року Уряд ухвалив рішення та вніс зміни до постанови Кабінету Міністрів України №1541, якими розширив окрему програму компенсації витрат бізнесу на страхування воєнних ризиків.

Зокрема, Київ та Київську область включено до переліку територій підвищеного ризику, а максимальний розмір компенсації страхової премії збільшено з 3 до 5 мільйонів гривень на рік для одного підприємства. Дію програми поширено на орендоване майно, спрощено вимоги до договорів страхування та розширено перелік майна, яке може бути застраховане.

Це важливий крок для бізнесу, який щодня працює в умовах загрози російських атак. Водночас карта воєнних ризиків змінюється значно швидше, ніж адміністративні переліки. Сьогодні підприємство може формально перебувати поза територією підвищеного ризику, а вже завтра втратити склад, магазин, логістичний центр, транспорт або енергетичне обладнання.

Тому державна підтримка має визначатися не лише місцем розташування підприємства, а передусім реальним рівнем загрози та розміром завданих збитків.

Як зрозуміти, що політика щодо ВПО спрацювала

Держава добре рахує, скільки коштів витрачає на ВПО. А який показник у 2027 році покаже, що переселенці — це вже не лише стаття соціальних видатків, а повноцінна частина економіки країни?

— Держава знає бюджет допомоги ВПО і кількість її отримувачів. Але в одному публічному балансі майже не видно, скільки переселенців працюють, стали підприємцями, створили робочі місця та скільки податків і ЄСВ вони сплатили.

Навіть кількість працевлаштованих за сприяння служби зайнятості показує лише частину картини. За її межами залишаються ті, хто знайшов роботу самостійно, працює як ФОП, релокував підприємство або створив новий бізнес.

Тому у 2027 році потрібен не один красивий відсоток, а публічна панель результатів: зайнятість і самозайнятість ВПО, сталість роботи, створені ними робочі місця, податковий внесок, частка доходу, яку забирає житло, та кількість людей, які перейшли від допомоги до самостійності.

Причому держава має пояснювати, чому людина перестала отримувати виплату: тому що справді стала економічно самостійною чи тому, що її виключили за формальним критерієм. Це принципово різні результати.

Довідка ВПО показує факт переміщення. Результат державної політики починається там, де людина знову має дім, роботу і впевненість у завтрашньому дні.