Джиму Генсону — 90: як творець "Маппет-шоу" вдихнув життя в ляльок і завдяки цьому змінив кіно й телебачення

На телепередачах "Вулиця Сезам", "Маппет-шоу" та "Скеля Фреґлів" виросло кілька поколінь українців — молодих і вже не дуже. Ще 1988 року Керміт і Міс Піггі зустрілися на радянському телебаченні з Хрюшею та Степашкою, а рік потому "Скеля Фреґлів" стала одним із перших американських серіалів, що пробилися крізь залізну завісу. А восени 1990-го Перша програма ЦТ показала "Маппет-шоу" — причому о десятій вечора, як передачу для дорослих, адже дитячі закінчувалися до 20:00. Наприкінці 1990-х нові пригоди Маппетів повернулися на екрани — тепер вже українські: серіал показав СТБ.

Цікаво, що Джим Генсон узагалі не збирався ставати лялькарем: ще юнаком він мріяв працювати на телебаченні. Але коли 1954 року 17-річний Генсон побачив оголошення місцевої вашингтонської філії CBS про набір молодих лялькарів для суботньої програми The Junior Morning Show, то, не гаючи часу, подався до бібліотеки й прочитав про ляльок усе, що зміг знайти на полицях. А потім зробив власних — і його взяли на роботу. Легендарне жабеня Керміта Генсон змайстрував зі старого весняного пальто своєї матусі та власних джинсів, а замість очей використав половинки кульки для пінг-понгу.

Генсон був далекий від традиційного лялькового театру: від самого початку він бачив у ляльці інструмент нового медіа. Він спеціально вивчав, як працюють його колеги на телебаченні — оператори, режисери й монтажери. Знання вдалих ракурсів, руху камери, потрібної оптики та принципів побудови декорацій давали його ляльковим персонажам змогу виглядати на телеекрані живими акторами. Як зазначає сайт Американської телевізійної академії, Генсон, по суті, винайшов технологію, завдяки якій глядач забуває, що перед ним лише набита поролоном лялька.

Звісно ж, він мав свої секрети. Наприклад, так званий "магічний трикутник" — взаємне розташування очей, носа й рота ляльки, яке зосереджує погляд глядача в одній точці й дає змогу сприймати лялькове обличчя на екрані як живе.

Ще у 1960-х, на "Шоу Джиммі Діна", що принесло Генсонові перший гучний успіх, працівники студії час від часу машинально піднімали перед його псом Роулфом картки з текстом, наче лялька справді могла їх прочитати. Про лялькаря забували і телеглядачі, і працівники студії, і навіть запрошені зірки. Оперна співачка Беверлі Сіллз згадувала, як під час попередньої зустрічі лялькарі Генсона поступово долучали Маппетів до розмови — й у певну мить вона збагнула, що вже спілкується з Кермітом як із рівним. Так Генсон допомагав запрошеним зіркам подолати психологічний бар’єр — це був ще один його секрет.

Важливо Стендап по-українськи: над чим зараз жартував би легендарний Ленні Брюс

Лялькарі, які керували Маппетами, мали феноменальну реакцію. Якщо хтось із запрошених зірок забував слова, жабеня Керміт або ведмідь Фоззі миттю підігрували гостеві: могли зітхнути, закотити очі, обернути забудькуватість гостя на жарт або почати його втішати. Ілюзія реальності була настільки переконливою, що навіть журналісти поважних медіа на кшталт 60 Minutes, завітавши на шоу, згодом помічали, що дивляться в очі Кермітові, а не Генсонові, який сидів просто під жабеням.

Цей принцип застосовували й у кіно. Завдяки Генсону фантастичні істоти на кіноекрані стали по-справжньому реалістичними, адже поводилися як живі: кожен такий персонаж мав власний ритм мовлення, особливі характер, погляд і стосунки з іншими героями. У фільмі "Імперія завдає удару у відповідь" лялькою майстра Йоди, яку створила команда Стюарта Фріборна, керував найближчий соратник Генсона Френк Оз. Як згадував виконавець ролі Люка Скайвокера Марк Гемілл, саме завдяки грі Оза та його команди він сприймав Йоду як справжнього партнера.

Без Генсонової технології не було б ані Іншопланетянина з фільму Стівена Спілберга, ані Гізмо з "Гремлінів", ані черепашок-ніндзя, над якими сам майстер устиг попрацювати незадовго до передчасної та раптової смерті у віці 53 років.

Загалом, внесок Генсона в масову культуру величезний. Завдяки "Вулиці Сезам" утвердилася революційна на той час ідея телебачення як освітнього інструменту для дітей. Як виявилося, для навчання маленьких глядачів цілком придатні й засоби суто комерційного телебачення — яскраві, упізнавані персонажі, гумор, пісні та короткі виразні сюжети.

Крім того, Генсон стер межу між "дитячою" та "дорослою" масовою культурою. Маппети — найнаочніший приклад: дитина бачить на екрані кумедну істоту, а дорослий — пародію на шоу-бізнес.

По суті, "Маппет-шоу" — це комедія про те, як створюють розважальне телебачення, замаскована під лялькове вар’єте. Керміт недарма став альтер его самого Генсона: у шоу він — продюсер, який щотижня намагається разом зі своїм божевільним колективом вчасно підготувати програму до ефіру. Фоззі тут — артист, який відчайдушно прагне бути смішним і раз у раз зазнає невдачі, а Міс Піггі — сексапільна зірка, переконана у власній винятковості. Їхні професійні неврози — марнославство, заздрість, страх провалу, творчі амбіції — становлять другий шар "Маппет-шоу", неймовірно смішний для дорослих глядачів.

Сьогодні сімейну анімацію зазвичай створюють одразу для двох аудиторій: фільм має водночас "працювати" і для дитини, і для її батьків. Так, у новій "Історії іграшок 5" діти бачать пригоди улюблених героїв, а дорослі — доволі тривожний сюжет про те, як екран планшета замінює дитині живе спілкування і саму здатність гратися. І це теж спадщина Генсона.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані матеріали в рубриці "Думки" несе автор.

Важливо Боротися й не здаватися: чому "Портобелло" — один із головних серіалів 2026 року