Джордж Фрідман: російський блеф, війна з Іраном та інтереси Трампа і Сі

У випуску Talking Geopolitics, опублікованому 24 вересня 2026 року, ведучий Крістіан Сміт розмовляє з головою Geopolitical Futures Джорджем Фрідманом. Записана напередодні бесіда охоплює дебати в ООН, тиск Росії на Європу, війну в Україні, Іран і майбутню зустріч Трампа з Сі. Оцінки та прогнози належать співрозмовникам.

Що дають зустрічі в ООН

Крістіан Сміт: В ООН зустрічаються лідери країн, які фактично воюють одна з одною, і обмінюються погрозами на очах усього світу. Чи здатні загальні дебати щось змінити, чи це лише вистава перед зустріччю США та Китаю?

Джордж Фрідман: Вони показують, що лідери готові зустрічатися. Імовірно, у кулуарах сесії відбуваються розмови між країнами; по телебаченню їх не показують. Та самі офіційні засідання зазвичай дають дуже мало. ООН тепер навіть важко назвати місцем для дебатів. Водночас така зустріч дає змогу двом ворожим державам поговорити, не афішуючи контактів. А решта - це нагода приїхати до Нью-Йорка.

Крістіан Сміт: Мене дивує, що президент Ірану перебуває там, коли Америка фактично воює з його країною. Перейдімо до Європи й Росії. Ми обговорювали можливість посилення російських провокацій і навіть перевірки п'ятої статті договору НАТО. Європа відповіла твердіше, ніж очікував Путін?

Російські провокації та реакція Європи

Джордж Фрідман: Гадаю, Путін хотів викликати кризу, за якої європейці боялися б російського вторгнення чи диверсій. Цього не сталося. Я був у Польщі, коли ракета впала біля її кордону, і життя тривало. Ознак загального жаху я не побачив.

Він прагнув цього, бо програвав війну й не міг перемогти українців. Він сподівався, що погрози спричинять паніку й європейці змусять свої уряди піти назустріч Росії. Натомість саме французи захотіли активніше долучитися й заговорили про поширення ядерного захисту на регіон. Росія розраховувала на сильний спротив подальшій військовій допомозі Україні, а отримала протилежний результат. Мені здається, кількість провокацій трохи зменшилася. Я також помітив повідомлення про зірвані диверсії; у мене склалося враження, що в російські структури, можливо, вдалося проникнути.

Крістіан Сміт: Європейські розвідслужби й далі попереджають про можливу ескалацію. Як ви розумієте ці повідомлення?

Джордж Фрідман: Якщо збираються атакувати, зазвичай завдають сильного удару, щоб вибити противника з рівноваги. Поступове посилення тиску дає йому час пристосуватися. Я навіть не певен, що росіяни мали намір здійснити всі ці операції. Вони хотіли переконати європейців, що можуть це зробити. Перевіряли окремі держави НАТО й альянс загалом, сподіваючись, що люди вийдуть на вулиці й через страх перед війною вимагатимуть скоротити допомогу Україні.

Цього не сталося. Європейські уряди діяли спільно; Німеччина, наприклад, відправила додаткові війська до країн Балтії. Американці, попри розмови про вихід із Європи, заявили про плани відправити ще 5000 військових - можливо, на бази в Польщі. Якщо це була психологічна війна, перевірка показала: паніки в Європі немає.

Крістіан Сміт: Журналіст розповів мені про російські польові шпиталі біля кордонів країн Балтії. Подібне бачили перед вторгненням в Україну 2022 року. Як розвідці зрозуміти, чи це підготовка до нападу, чи черговий блеф?

Джордж Фрідман: Треба дивитися, що ще розгорнуто поруч. Для наступу потрібні війська й постачання. Вантажівки зі зброєю та припасами важко не помітити, особливо із супутників. Можливо, замість вторгнення росіяни хотіли, щоб Європа очікувала нальотів дронів. Дрони справді залітали до цього району, але НАТО піднімало літаки-перехоплювачі й жоден із дронів не вразив цілі.

Спецпризначенці можуть вирушити на місце й оцінити ситуацію, а супутники - спостерігати за цим районом. Приховано зосередити великі сили зараз складно, і це потребує часу. Не варто беззастережно довіряти пресі: дезінформація - зброя війни. Росія може говорити одне, а робити інше; підозрюю, що НАТО теж не розповідає суспільству про всі свої дії. Реальні дії та публічні заяви - різні сторони війни.

Пропозиція Трампа Путіну та роль Білорусі

Крістіан Сміт: Марко Рубіо повідомив, що США планують запросити Володимира Путіна на грудневу зустріч G20 у Маямі. Навіщо це Трампу?

Джордж Фрідман: Ще під час першої телефонної розмови з Путіним Трамп запропонував угоду: припиніть війну в Україні, і США інвестуватимуть у Росію та розвиватимуть економічні зв'язки. Його позиція не змінилася. Запрошення на G20 говорить росіянам те, що багатьом із них хотілося б почути. Російська економіка переживає серйозні труднощі: дефіцит товарів, безробіття, багато загиблих військових. Перспектива покласти цьому край може здатися привабливою і громадянам, і іншим політичним лідерам.

Росія вже входить до G20. Публічна пропозиція означає: зустріньмося й обговорімо взаємну вигоду; водночас мається на увазі припинення війни. Вона також дає зрозуміти, що Росію не каратимуть за скоєне. Пропозиція має посилити внутрішній тиск на користь припинення війни. Москва сподівається залякати європейців, щоб ті перестали допомагати Україні; Вашингтон показує росіянам, що вони могли б отримати, відмовившись від спроби окупувати Україну. Я вважаю цю пропозицію реальною.

Крістіан Сміт: Британська преса обговорює дилему для прем'єр-міністра та інших лідерів: участь у зустрічі з Путіним може виглядати як легітимізація його ролі у війні. Це має значення?

Джордж Фрідман: Мир укладають із ворогами. Відмова мати справу з противником, поки триває війна, її не завершить. Передусім слід думати про українців, які воюють: скільки ще вони зможуть триматися і якою ціною. Легко висловлювати обурення, коли солдати твоєї країни не воюють. НАТО не вторгнеться до Росії, не переможе її й не візьме Москву. Допомога альянсу дала Україні змогу зупинити Росію, але Росія може продовжувати війну. Інша можливість - мир у тій чи іншій формі. Війни закінчуються переговорами, якщо одна зі сторін не капітулює.

Крістіан Сміт: США також намагаються укласти з Білоруссю велику угоду щодо добрив. Білорусь - дуже близький союзник Росії. Чому саме з нею?

Джордж Фрідман: Білорусь має довгий кордон із Польщею. Власний кордон Росії з Польщею порівняно короткий, а українці не дають російським військам вийти до нього. Якщо подивитися на карту, Білорусь - єдиний раціональний маршрут, яким Росія могла б перекинути великі сухопутні сили, щоб загрожувати Польщі. У Польщі розміщено близько 10 тисяч американських військовослужбовців. Нам не потрібен напад на неї.

Пропозиція щодо добрив також дає зрозуміти, що можливі й інші вигоди, якщо Білорусь перестане підтримувати Росію. Вона може переконати білорусів, що Росія слабка, а зміна курсу принесе користь. Це не означає, що Лукашенка визнають союзником. Суть в іншому: без Білорусі Росії було б важко навіть вдавати підготовку до вторгнення в Європу. Якщо Білорусь прийме пропозицію, Москві стане значно складніше підтримувати цей блеф.

Крістіан Сміт: У політиці Трампа щодо добрив є й канадський аспект. Але ви пояснили, чому Білорусь важлива стратегічно.

Джордж Фрідман: Якщо запитати, як Росія могла б загрожувати Європі сухопутним вторгненням, треба подивитися на карту. Білорусь - союзник Росії та можливий маршрут. Розірвіть цей союз, і загроза сухопутного нападу на Європу стане набагато менш переконливою.

Іран: погрози як психологічна зброя

Крістіан Сміт: У виступі в ООН Трамп пригрозив знищити Іран, президент Ірану відповів. Подібні погрози вже лунали з обох боків. Чи щось змінилося?

Джордж Фрідман: Після нападу на Перл-Гарбор Рузвельт пообіцяв помститися Японії. На це пішли роки. Керівники погрожують, щоб підбадьорити своїх громадян або продемонструвати силу. Під час війни вони можуть заявляти про дії, на які поки не здатні, але до яких можуть вдатися згодом. Можливо, деякі іранці почують слова Трампа й занепокояться можливістю ядерного удару. Війна має військовий і психологічний виміри. Росія намагалася подібним чином впливати на Європу.

Промова Трампа була бравадою. Для нього вона майже нічого не коштує, але може на когось подіяти. Якби він почав просити про переговори, це нікого в Ірані не налякало б. Але, на мою думку, це другорядний епізод, який навряд чи багато змінить. Під час війни не варто сприймати публічні заяви за чисту монету: вам не скажуть, що збираються робити. Брехня - сутність війни.

Крістіан Сміт: Отже, промова радше була прийомом, покликаним вплинути на поведінку противника, а не ознакою змін?

Джордж Фрідман: Так. Розрахунок на те, що люди з іншого боку вирішать: наближається катастрофа. Хоча зазвичай вони в це не вірять. У протистоянні лідер не хоче виглядати наляканим. Але сама промова навряд чи дасть великий результат.

Чого США й Китай хочуть від зустрічі

Крістіан Сміт: Іран, імовірно, стане темою другої цього року зустрічі Трампа й Сі. Наскільки важливою буде ця тема?

Джордж Фрідман: Щоб зрозуміти цю зустріч, почнімо з економіки Китаю. Країна виробляє більше товарів, ніж здатна спожити, і залежить від експорту. Це друга економіка світу, але лише 71-ша за доходом на душу населення. США - найбільший покупець китайських товарів; частина продукції створюється саме для американського ринку. Темпи зростання китайської економіки знизилися приблизно з 15% на піку до 4%. Американські мита роблять доступ до ринку США ще важливішим для Пекіна.

Натомість Вашингтон може попросити допомоги щодо Ірану. Китай, можливо, розгляне обмеження доступу Ірану до своєї банківської системи. Через китайські банки іранські компанії можуть розраховуватися в юанях і доларах та купувати необхідні товари. Якщо китайські банки перестануть проводити такі платежі, можливості Ірану різко звузяться. Китай негласно допускав такий крок. Отже, у зустрічі два боки: Китай хоче послаблення мит і доступу до американських покупців, а США - допомоги Китаю в тиску на Іран.

Перемовники можуть публічно відкидати пропозиції та демонстративно йти, а пізніше все-таки домовитися. Я не знаю, чи станеться це на нинішній зустрічі. Але банківська система Китаю - вагомий важіль, який міг би завершити війну. Китай теж у цьому зацікавлений. Високі ціни на нафту шкодять економікам країн, які купують китайські товари, зокрема Великій Британії. Зменшення напруження на нафтовому ринку підтримало б і китайський експорт. Інтереси двох країн тут перетинаються, хоча Пекін намагатиметься отримати за свою допомогу якнайбільше.

Тайвань і ціна домовленості

Джордж Фрідман: Окремо постає питання Тайваню. Китай хоче отримати Тайвань і насамперед прагне, щоб США перестали постачати зброю острову. Вашингтон давно підтримує Тайвань почасти через його розташування між Японією та Філіппінами: контроль над цим простором впливає на можливість Китаю виводити кораблі в море. Гадаю, багато хто на Тайвані хотів би домовленості з Китаєм; за опитуваннями цього прагне приблизно половина жителів острова.

Якщо Трамп погодиться припинити постачання зброї Тайваню, союзники можуть сприйняти це як зраду. Він не хотів би опинитися в такому становищі. Але якщо Пекін назве це ціною допомоги щодо Ірану, думаю, питання стане предметом переговорів.

Крістіан Сміт: Війна з Іраном послабила переговорні позиції США порівняно з початком року?

Джордж Фрідман: Китай теж зазнає тиску через війну та американські мита. Високі ціни на нафту шкодять США, але також б'ють по інших країнах, які купують китайські товари. Його експортній економіці потрібні платоспроможні ринки. У цьому сенсі обом країнам необхідне завершення війни.

Політичне питання - як Сі зможе піти на угоду. Незадовго до зустрічі він звільнив двох високопоставлених військових керівників. Я не кажу, що це був переворот, але мене вразило, що він зробив це перед самою зустріччю. На Трампа, своєю чергою, чекають проміжні вибори, і йому потрібно вийти зі своєї війни. Сі може здаватися в кращому становищі, проте звільнення вказують і на його власні проблеми. Домовленість може відповідати інтересам обох лідерів та обох економік.

Крістіан Сміт: Трампу залишилося близько двох років президентства. Як Китай може покладатися на угоду, від якої може відмовитися наступний президент США?

Джордж Фрідман: Пекін має запитати себе, чи витримає ці два-три роки, якщо світова економіка не поглинатиме вироблені Китаєм товари. У країні є безробіття, банкрутства банків та інші економічні проблеми. У відкритому американському суспільстві проблеми президента легко помітити; внутрішні проблеми Китаю теж важливі. Обом лідерам потрібна домовленість. Трампу - завершення війни з Іраном, Китаю - американські покупці та світова економіка, що працює. Їхні спільні інтереси - найвагоміший аргумент на користь того, що вони шукатимуть угоди.