"Я сміявся росіянам в лице": велике інтерв'ю азовця "Расті" про книгу "Окраєць", від якої мороз по шкірі

Для людини, яка пережила полон, навіть звичайний шматок хліба може назавжди набути іншого значення. 886 днів неволі залишають по собі не лише спогади про побиття та голод, а й речі, про які складно говорити навіть після повернення додому.

Колишній військовополонений "Азову", чинний військовослужбовець Дмитро Канупєр з позивним "Расті", який провів у російському полоні 886 днів, в ексклюзивному інтерв'ю для 24 Каналу розповів про свою книгу "Окраєць". Поділився, як народилася ця історія, чому саме хліб став одним із головних символів пережитого, як голод використовували як інструмент катувань та що допомогло йому не зламатися після найжорстокіших випробувань.

Чому Дмитро вирішив перетворити досвід полону на книгу?

Ви провели в полоні 886 днів. Що стало тим моментом, коли ви вирішили перетворити ці спогади, цей страшний досвід в книгу? І чи були сумніви?

Сумніви, звичайно, були. Сумніви були щодо того, як суспільство прийме таку книгу і на який рівень зможе вийти ця книга в українському суспільстві.

Перед тим, як почати писати книгу, я писав короткі спогади, певна кількість яких є в цій книзі. Почав їх писати в соціальних мережах, в Instagram. Тоді я вже зрозумів, що людям відгукується ця тема, вона болюча в Україні, вона актуальна і люди готові її чути, готові чути ті страшні історії, які я переживав.

Дуже багато людей, які відгукувались, які читали мої спогади в Instagram і в інших мережах, просили, що треба документувати це у фізичному вигляді, у вигляді книги, тому що я живий свідок, який все це пережив. І я можу нести це в маси.

Особливо зараз, в той час, коли військовополонені – це, на жаль, сьогодення, сучасність, і їх десятки тисяч. Цивільні і військові.

Остаточний поштовх був, коли я проходив реабілітацію. Я займався тільки спортом, відновлювався і все. І зрозумів, що треба використовувати цей час з користю.

Придбати книгу "Окраєць" Дмитра Канупєра можна на сайті rasti.com.ua або онлайн чи офлайн в книгарні "Сенс" .

Що ви відчували кожен раз, коли писали, згадуючи кожен цей епізод?

Основне, що таке негативне я згадував і те, що мені приносило дискомфорт, це розуміння того, що хлопці досі переживають все те ж саме, що я описую. Хлопці переживають голод, хлопці переживають холод, хлопці переживають побиття, катування. Хтось більше, хтось менше.

І я розумію, що я там пробув два з половиною роки, на другому році зрозумів, що не зміниться їхнє (росіян – 24 Канал) ставлення до нас. Я розумію, що воно і на п'ятому році до хлопців не змінюється.

Я відчував те, що я взяв на себе цю відповідальність ще до того, як я почав писати спогади. Я дуже багато інтерв'ю дав. І я почав там розповідати. Я відчув, що я можу розповідати.

"Я сміявся росіянам в обличчя"

Люди, які в мене брали інтерв'ю, вони кажуть, що я розповідаю, як мене катують, як наді мною знущаються, при тому посміхаюся і сміюся з того всього, що я пережив.

А як ви це пояснюєте собі?

Це гіркий досвід, який не повинен впливати на моє теперішнє і майбутнє. Це минулий досвід. Так, він був поганий, я був знищений фізично, але морально тримався. Я для себе так зрозумів, що я повинен це акумулювати у свою ж користь.

Мене там ледь палицею не зґвалтували. Для когось це психологічна травма на все життя. Для мене це просто епізод мого життя. Це не повинно зараз мені псувати нічого.

Тому я в принципі все життя так живу. Те, що я там погане пережив, це просто момент для спогадів. Тобто я їх можу згадати, можу посміятися з цього, розповісти.

Навіть коли я все це переживав, навіть коли мене катували, знущалися і били, я все одно з цього сміявся. Під час того, як мене били, я ухмилку робив. Я реально сміявся інколи з них. Через це я ще сильніше отримував.

Я просто розумів, що вони знущаються наді мною, тому що я безсильний, тому що я не можу нічого їм зробити. Вони знають, якщо я встану, ударю когось, вони мене потім заб'ють.

Або просто закинуть на яму, там я буду робити переоцінку свого життя, сидіти в холоді, в голоді. Кожен день ще сильніше будуть бити, кожен день ще менше буду їсти.

І в мене в голові постійно, як у чоловіка, який не може дати здачі, постійно було бажання помсти. Мене б'ють три чоловіки, які важать в два рази більше за мене на той момент. А я просто стримувався, щоб не встати і комусь з останніх сил, які в мене були, не врізати в морду, бо розумів, що потім мені ще гірше буде.

Бажання помститися їм мене психологічно добре тримало. Я розумів, що не зможу помститися саме цим людям, які мене катували, але я зможу потім, коли мене обміняють.

Я ще в полоні розраховував, що мене поміняють, і я одразу повернуся в стрій. Я хотів помститися росіянам за те, що вони робили зі мною, те, що вони робили з моїми побратимами, те, що вони робили з українцями.

Ця книжка теж якось стала частинкою з того, що ви хотіли вкласти в цю помсту, я так підозрюю?

Ця книга для українців, вона в більшості для того, щоб українці, які, скажу грубо, які не "роздуплені", що відбувається, що є військовополонені. Якщо вони візьмуть цю книгу, прочитають її, хоча б якусь частинку, хоча б один допис, і зроблять переоцінку своїх поглядів на полон, то це вже буде великий плюс. Це означає, що я неспроста це зробив.

І це першочергове. Я б хотів, щоб ця книга для українців розкривала очі, щоб знімали окуляри рожеві українці, особливо які кажуть: "какая разница".

А зараз книга перекладена ще й англійською мовою.

Книга перекладена англійською в Україні чи й за її межами?

Наразі вона перекладена в Україні. Буде друкуватись в Україні, а потім по запиту відправлятися за кордон.

Два роки тому майже одразу після обміну мене запросили в Данію. В Копенгагені я познайомився з багатьма українцями, які там дуже довго живуть, і там порушують українське питання, борються за полонених, розповідають ці історії.

Я там виступав в парламенті, зустрічався з багатьма впливовими людьми, і тоді зрозумів, що цим людям, які не українці і не пов'язані з нами, дуже важко розповісти, що відбувається в нашій країні зараз. І зараз буде англійська версія книги, яка разом з українською поїде в Данію.

Так само зараз є запит з чеського видання, щоб книга видавалася чеською в Чехії. Видавництво хоче купити права і видавати мою книгу в себе.

Детальніше історію полону та звільнення бійця "Расті" читайте у великому інтерв'ю 24 Каналу.

"Окраєць" як символ голоду і полону

Я хотіла би поговорити про назву і про зміст книги "Окраєць". Тема голоду, їжі – це така наскрізна, найболючіша, мені здається, нитка, яка йде через усю книгу. Але чому саме "окраєць"? Це слово ми не часто згадуємо в розмовах, але воно таке дуже українське, дуже наше.

Чому голод? Тому що це один із способів катувань, знущання з людей, коли ти людину обмежуєш у всьому. Забери у людини все і давай їй потрохи, і людина буде цьому рада.

На їжі весь полон тримався, в принципі, у всіх хлопців. 95% хлопців марили їжею, хотіли більше їжі, постійно про їжу говорили.

Чому окраєць? Тому що я дуже часто говорив: "Горбушка, горбушка". Писав "горбушка", а мені потім в один момент кажуть, що не горбушка, а окраєць. Я такий: "Окраєць". Дуже гарне слово.

Окраєць – для мене це символ полону.

І в принципі я з ким не говорю, мої близькі, мої знайомі, які знають те, що я написав книгу, колишні військовополонені, питають: "А що за назва?". Я кажу: "Окраєць". "А що це таке?" Я кажу: "Хліб". І вони такі: "Ого, це геніально".

Хліб, горбушка – це символ полону, тобто ти постійно хочеш більше хліба. Звичайно, хочеться все їсти більше, але основне, найпоживніше там було – це хліб.

На день кожному давали пів буханки хліба, це маленький шматок, десь грамів 200, коли її зменшували до четвертини, це уже ми називали "голодомором", бо ти реально тільки на хлібі тримаєшся.

Такий період "голодомору" перші півтора місяці в Таганрозі був. Тоді у нас один хлопець загинув від голоду. Катування і потім така звістка, на цьому фоні багато хто психологічно здавався.

Зараз у вас якось змінилися стосунки з їжею, з тим самим хлібом?

Стосунки з їжею змінилися, звичайно, після мого досвіду в полоні. Але я зараз хліб дуже рідко їм. Я його і до цього дуже рідко їв.

Мені бабуся по татовій лінії казала постійно, коли я ще малим був: "Доїдай все до кінця, хлібом вимакуй все".

І потім в полоні я згадував бабусю постійно, що вона мені дорікала за хліб: "Кожну крихту доїдай, кожну крихту збирай, кожну крихту не викидай". Потім в полоні сидів і кожну крихту доїдав.

А був епізод в книзі, який було писати найважче, чи навіть такий, який не ввійшов в книгу?

Є епізоди. Я дуже багато спогадів написав, а в книгу вмістив 54.

Є спогади, звичайно, які я не додав, щоб не нашкодити нікому, хлопцям не нашкодити, які досі в полоні сидять. Є спогади, які пов'язані з поганими людьми, які займалися поганими речами в полоні, здавали своїх тощо. Вони також не увійшли в цю книгу.

Психологічно писати було важко, напевно, саме за прийомку в Таганрозі, коли згадую цю прийомку – думаю, як я вижив тоді просто. Епізод, там, де я міг вмерти просто з зав'язаними руками і очима, як раб без зброї.

Як побратими і рідні реагують на книгу?

Ваші побратими з Азову читали ваші спогади в книзі і як вони реагують?

Чесно кажучи, не знаю, мені фідбек ніхто не давав з азовців. Я знаю, багато азовців придбало книгу. Знайомим я подарував.

Але читали колишні військовополонені і вони просто згадували все це і казали: "Ну, я так само це переживав, а у нас гірше було, а у нас краще було десь".

Це для них скоріше терапія, бо розуміють, що не одні таке пережили чи часто і відмовляються читати через ретравматизацію?

Звісно, є люди, які зможуть прочитати це все, вони згадають і їм це буде травматично. Але я сумніваюсь, що для всіх воно так буде.

В більшості військовополонені, наприклад, з ким я був, особливо азовцями, вони, прочитавши всі історії, я думаю, посміхнуться з цього. Вони згадають це з посмішкою, бо ми з цього всього сміялися переважно.

Я будь-якої відповіді очікувала, але точно не такої.

Ми приходили після допитів. І після допитів сміялися просто. Розповідали, як кого били, як над ким знущалися, що вони говорили.

Цей механізм – це якась захисна реакція чи це надія на те, що це скоро закінчиться? Звідки цей внутрішній ресурс так ставитися до цього?

Я сам по собі такий. На все, що зі мною відбувається, я так реагую. Я не негативна людина.

Але ви кажете, що і ваші побратими реагують на це так само.

Зараз, з ким я говорив, всі згадують це як пережитий етап життя. А з тими, з ким ми все це переживали, це, напевно, певна взаємоенергія передавалась один одному. Тобто, якщо один посміхається з чогось, то і 60 – 70% в камері так само буде все це сприймати.

Мене в камері з усіх найгірше катували. Мене водили по особистих допитах, тому що на мене наговорили багато чого, за це все катували і били.

І я приходжу після всіх цих катувань, які тривали по 12 годин. Мене з ложки годують, я руки підняти не можу. Мене в туалет водили хлопці. Я ходити не міг.

Я приходжу в камеру, мене привели зеки, на другий поверх підняли, бо йти не міг. І я пацанам розповідаю те, що почув новину, що Херсон наш. І розповідав, що зі мною ці 12 годин росіяни робили, при тому я сміявся.

В книзі є один спогад, який починається з того, що ви забули ім'я мами в полоні. Розкажіть, будь ласка, чи батьки, рідні читали, і яка була реакція на вашу книгу?

Мама читала, бо я бачив, що прочитана книга вже є у мами вдома. Вона прочитала, мені ніякого фідбеку не сказала.

Вона дуже любила психологічні детективи читати, щось страшне. І от якраз мою страшну книгу прочитала. Вона, може, боїться мені щось розповідати або боїться говорити про це. Ми з нею про всі спогади про полон майже не говорили.

Що полон не зміг забрати у Дмитра?

Якби була якась фраза, яку ви б могли собі сказати, повернувшись на початок полону, коли ви ще не знали, що з вами станеться, що б ви собі сказали тоді?

Знаєте, я дуже багато терпів катувань перед тим, як взяти на себе справу, але я б собі, напевно, сказав те, що мені казали офіцери: "бери на себе справу, не терпи нічого. Вивозь психологічно, але катування не терпи".

Ви знаєте, це є тактика спецназу Єрусалима. Вони постійно, якщо щось на них вішають, вони беруть… Головне зберегти здоров'я і життя.

Я здоров'я з однієї сторони не зберіг, тому що я з самого початку кріпився, кріпився, не брав на себе ніякі звинувачення, а потім це по моєму здоров'ю дуже вдарило. Бо я на себе не брав, не брав, зрештою взяв на себе справу, а вони ще сильніше почали катувати.

Полон частково забрав ваше здоров'я, але чого точно він не зміг забрати?

Він не зміг забрати мою силу волі. Мій терпець. Терпець тебе шліфує.

Він не зміг забрати мій життєрадісний настрій. Він не зміг мене змінити в погану сторону, як людину. Я був до полону неагресивний і став ще сильніше неагресивний, ще став більш доброю людиною.

Треба брати тільки хороше з поганого, навіть поганий досвід можна акумулювати в щось світле, щось добре.

Я не жаліюсь нікому. Я почав розповідати ці історії, ходити на інтерв'ю, тому що мене запросили перший раз, від "Азову" відправили, сказали: "Сходи", а потім зрозуміли, що я можу говорити, можу розповідати. Я не соромлюся, я відкритий.

І просто потім вже для себе зрозумів, що це певною мірою для мене відповідальність.

І писавши книгу, я розумів, що тепер беру точно на себе велику відповідальність за цю тему полону, тому що я, напевно, один із тих, хто найбільше її висвітлює. І хочу, щоб був якийсь фідбек з цього.

Фідбек для соціуму, фідбек для хлопців, які сидять в полоні. Я хочу, щоб про них більше говорили, про них більше знали, за них більше боролися.

Я зараз, коли буде англійська книга, хочу, щоб ця книга була у впливових людей. Хочу, щоб ці впливові люди могли впливати на майбутнє хлопців, які там, і щоб вони швидше повернулися назад.