Чорний асфальт, білі правила: як у США розділяли людей за кольором шкіри, прокладаючи автобани

Проте за фасадом цього інженерного тріумфу ховалася темна й жорстока реальність – бетонні артерії, які мали об'єднати націю, стали інструментом безжальної расової сегрегації. Чорний асфальт прокладали за білими правилами, хоч навіть і не обов'язково з таким наміром, і ціна цього "прогресу" вимірювалася зруйнованими долями, знищеними громадами та десятиліттями економічної ізоляції афроамериканців та інших меншин. 24 Канал розповість про це трохи докладніше.

Чому маршрути прогресу у США пролягали саме через райони меншин?

До такої ситуації призвела суміш розрахунку містобудівників та системного расизму того часу. Коли інженери креслили маршрути нових інтерстейтів (Interstate Highway System), вони шукали найдешевші землі для викупу – і тут у гру вступав так званий редлайнінг (redlining), тобто практика, започаткована ще у 1930-х роках Корпорацією кредитування власників житла (HOLC). Річ у тім, що на картах американських міст райони, де проживали темношкірі та іммігранти, обводили червоним маркером, позначаючи їх як "небезпечні" для інвестицій. Це штучно знецінювало нерухомість, позбавляючи людей можливості отримувати іпотеку та розвивати свій бізнес.

Будівничі доріг, ясна річ, обирали дешевший шлях. Ба більше, вони використовували право держави на відчуження приватної власності (eminent domain), щоб прокладати швидкісні траси просто через серце квітучих афроамериканських громад. До прикладу, Роберт Мозес із Нью-Йорка, будуючи магістраль Cross Bronx Expressway, безжально розрізав навпіл жваві райони, залишаючи по собі руїни та змушуючи тисячі сімей покинути свої домівки. І тут важливо розуміти, що ця трагедія не була локальною – вона масштабувалася на всю країну.

У Новому Орлеані будівництво автомагістралі I-10 знищило бульвар Клейборн – економічний та культурний центр історичного афроамериканського району Треме. Величні дуби вирвали з корінням, а замість них з'явилися масивні бетонні опори, які принесли із собою вихлопні гази, постійний шум та густу тінь, що вбили місцевий бізнес. У Маямі траса I-95 стерла з лиця землі Овертаун, який колись називали "Південним Гарлемом". У Детройті магістраль I-375 знищила райони Блек-Боттом і Парадайз-Веллі, де вирувало життя і працювали сотні успішних підприємств, якими володіли темношкірі американці.

Видатний письменник Джеймс Болдвін влучно назвав тодішню політику "оновлення міст" (urban renewal) "усуненням негрів" (Negro removal). Але і це ще не все – автобани буквально стали фізичними стінами, що відділяли заможні білі передмістя від бідних міських гетто, надійно блокуючи останнім доступ до якісної освіти, медицини та високооплачуваних робочих місць.

Як американські дороги стали інструментом расової сегрегації – на прикладі Лос-Анжелеса: дивіться відео holosameryky

Чи можливо сьогодні розібрати бетонні стіни сегрегації?

Станом на 2026 рік Сполучені Штати Америки перебувають у розпалі складного, болісного, але абсолютно необхідного процесу переосмислення свого інфраструктурного минулого. Усвідомлення того, що автомагістралі були зброєю, призвело до кардинальної зміни парадигми в урбаністиці. Завдяки федеральній програмі "Возз'єднання громад" (Reconnecting Communities Pilot Program), яка отримала потужне фінансування на початку 2020-х у рамках Двопартійного закону про інфраструктуру, десятки міст почали фізично демонтувати ці бетонні шрами.

Сьогодні ми бачимо реальні результати цієї безпрецедентної роботи. У Рочестері, що у штаті Нью-Йорк, успішно засипали частину Внутрішньої петлі (Inner Loop), перетворивши колишню глибоку траншею для автомобілів на житлові квартали та зелені зони. У Детройті реалізують масштабний проєкт із перетворення сумнозвісної I-375 на наземний бульвар, орієнтований на пішоходів та велосипедистів, з метою хоча б частково відновити дух знищеного Блек-Боттому. У Сіракузах триває демонтаж естакади I-81, яка десятиліттями нависала над районом 15-го ворду, отруюючи повітря свинцем та дрібнодисперсним пилом.

Звісно, сучасні дослідники, урбаністи та соціологи стикаються з новим парадоксом – демонтаж автомагістралей та озеленення районів часто призводять до так званої екологічної джентрифікації. Коли якість життя в колишніх ізольованих районах покращується, вартість оренди та нерухомості стрімко зростає. Нащадки тих самих людей, яких у 1950-х роках вигнали бульдозерами, сьогодні ризикують бути витісненими економічними ринковими силами. Тож зараз фахівці шукають способи створення надійних юридичних та фінансових механізмів захисту місцевих жителів – як-от громадські земельні трасти та квоти на доступне житло.

Хай там як, та чорний асфальт американських автобанів назавжди залишиться пам'ятником епосі, коли інженерний геній слугував інструментом соціального гноблення. Історія цих доріг доводить, що інфраструктура ніколи не буває нейтральною – вона є дзеркалом, що відбиває цінності суспільства. І хоча неможливо повернути час назад і воскресити знищені громади, сьогоднішні зусилля з демонтажу цих бар'єрів є критично важливим кроком до того, щоб нові шляхи будували не для розділення, а для справжнього об'єднання людей.