По-турецьки: гра за обидві команди

Примітка редакції. Західні аналітики знову помітили дідуся, який намагається всидіти на двох стільцях одразу. Ні, шановний, так на хату не заходять.

Менш ніж два місяці тому турецький уряд приймав саміт НАТО. Це була подія, яку подавали як доказ ключової ролі Туреччини у трансатлантичній безпеці.

Утім, тепер президент Реджеп Таїп Ердоган запропонував повноправне членство Туреччини в Шанхайській організації співробітництва. Тобто у структурі, яку описували як анти-НАТО. Або навіть «НАТО для держав-ізгоїв».

Очевидна суперечність була разючою. Туреччина належить до НАТО з 1952 року і залишається кандидатом на вступ до Європейського Союзу. Натомість Шанхайська організація співробітництва, очолювана Китаєм і Росією, до якої з 2023 року входить Іран, просуває альтернативне, вже не західне бачення міжнародного порядку.

Це повертає знайоме запитання: чи розвертається Туреччина із Заходу на Схід?

Саме запитання виходить із припущення, що світ поділений на цілісні блоки. Насправді частково накладені одна на одну і конкуруючі міжнародні порядки співіснують, кожен зі своїми інституціями, правилами й баченням глобальної влади. Туреччина просто утверджує свою автономію, рухаючись через їхні межі.

Світ порядків, що накладаються один на одного

Постхолодновоєнне бачення єдиного глобального порядку, зосередженого навколо західних інституцій, дедалі важче підтримувати. НАТО співіснує з новими коаліціями держав, що посилюються, а також із регіональними або тематичними партнерствами.

Ці порядки накладаються один на одного, але їх нелегко узгодити. Їхні правила й політичні бачення часто конфліктують, дозволяючи новим і вже наявним середнім державам брати участь у кількох із них, не приймаючи повністю авторитет жодного.

Залишаючись вбудованою в НАТО й економічно пов’язаною з Європою, Туреччина розвивала глибші зв’язки з Росією й Китаєм. Будучи партнером по діалогу в Шанхайській організації співробітництва з 2012 року, Туреччина також прагнула більшої ролі на Близькому Сході, в Африці, на Кавказі та в Центральній Азії.

Це може здаватися непослідовним або суто тактичним. Але, як я стверджую у своїй новій книжці Turkey, Geopolitics, and the Age of Populist World-Making, позиція країни відображає ширшу мету. Вона прагне розширити свободу дій, не дозволяючи жодному окремому альянсу визначати її міжнародну роль.

Ердоган представляє Туреччину не як периферійну країну, затиснуту між світами-суперниками, а як силу, здатну формувати глобальну систему. Це переносить його внутрішню популістську стратегію на міжнародну арену. Так само, як турецький народ зображується як такий, що був змушений мовчати укоріненими елітами всередині країни, Туреччина подається як нація, якій західноцентричні глобальні ієрархії відмовили в належному їй статусі.

У своїй книжці я називаю це «популістським творенням світу» — спробою переосмислити міжнародну політику як боротьбу між тими, хто історично контролював глобальний порядок, і тими, чия суб’єктність і статус були пригнічені.

«Форум-шопінг»

Ердоган не розглядає Шанхайську організацію співробітництва як альтернативу НАТО. Він бачить її як ще одну арену для розвитку економічних, політичних і стратегічних відносин без того, щоб Захід був єдиним джерелом міжнародного авторитету.

Туреччина фактично обирає між інституціями, коаліціями й дипломатичними процесами. Вона перетинає нібито фіксовані межі щоразу, коли це може розширити її вплив або зменшити зовнішні обмеження.

Шанхайська організація співробітництва — найновіший прояв такого підходу. У Лівії Туреччина військово підтримала міжнародно визнаний уряд і різко критикувала Францію та інших союзників по НАТО за підтримку його противників. Натомість із Росією, яка також підтримувала протилежну фракцію, країна вибудовувала те, що я називаю «конкурентним співіснуванням»: Туреччина пом’якшувала риторику й уникала прямих зіткнень із російськими силами.

Турецько-французьке суперництво поширилося й на африканський регіон Сахелю, де Туреччина нарощувала торгівлю, допомогу й оборонну співпрацю — включно з продажем дронів, — підігріваючи зростання невдоволення урядів регіону військовою присутністю Франції та її постколоніальним впливом.

У східному Середземномор’ї Туреччина агресивно кинула виклик підтримуваній Францією співпраці між Грецією, Кіпром та Ізраїлем у питаннях морської юрисдикції й енергетичної співпраці, яку вона вважала ексклюзивною і спрямованою на її виключення.

Сирія дає ще більш виразний приклад схильності Туреччини до «форум-шопінгу». Туреччина, як і інші члени НАТО, виступала проти Башара Асада. Але вона працювала з Росією та Іраном через ексклюзивний Астанинський процес, щоб управляти їхніми конфліктними цілями й деескалювати збройний конфлікт у Сирії.

Попри підтримку протилежних сторін і переслідування несумісних цілей, ці три держави створили дипломатичний форум поза очолюваною Заходом Женевською рамкою, бо це відповідає їхнім інтересам.

Складні відносини Туреччини з Росією є частиною тієї самої тенденції. Вона виступила проти російського вторгнення в Україну, озброювала Київ і закрила турецькі води для російських військових кораблів.

Водночас вона відмовилася приєднатися до західних санкцій і зберегла тісні економічні й дипломатичні відносини з Кремлем. Це дозволило Туреччині допомогти в укладанні Чорноморської зернової угоди й претендувати на дипломатичну роль — таку, яку не могла б виконувати держава, що жорстко обрала один або інший бік.

Сигнал зрозумілий: Туреччина не буде сліпо ставати на бік НАТО в кожному питанні. Натомість вона використовує свої позиції в різних альянсах, щоб зберігати стратегічну автономію й не дозволяти жодному окремому блоку диктувати їй дії.

Амбіції з обмеженнями

Попри це, простір Туреччини для маневру обмежений. Її економіка значною мірою залежить від європейських ринків і західних фінансів, а її безпека спирається на НАТО. Росія, Китай та Іран є партнерами на одних майданчиках, але конкурентами на інших.

«Форум-шопінг» може розширити автономію Туреччини, але також породжує напруження, недовіру і стратегічне перенапруження.

Отже, «популістське творення світу» — це не генеральний план, а політична орієнтація: спроба перетворити дипломатичну гнучкість на статус.

Ердоган відкидає саму передумову, що інші мають визначати вибір Туреччини. Він прагне кращої позиції всередині наявного порядку — і визнання Туреччини як сили, що має право формувати те, що буде далі.