Сім найцікавіших маяків України: паровий ревун, античне святилище і вежа з Лондона

До появи супутникової навігації капітанові корабля було замало просто розгледіти в нічній темряві яскраву цятку на березі: важливо було зрозуміти, який саме маяк височіє перед ним. Саме тому навігаційні вогні відрізняли за кольором, тривалістю спалахів та паузами між ними, створюючи своєрідну світлову абетку для мореплавців.

Один маяк міг світити рівно й безперервно, інший — спалахувати через чітко визначені проміжки часу, третій — ритмічно чергувати білий і червоний вогні. Моряк звіряв цей «почерк» із лоцією, визначав, який саме маяк бачить, і таким чином уточнював своє положення біля узбережжя.

Справжню революцію у XIX столітті здійснила лінза Френеля. Замість суцільного шматка скла вона складалася з концентричних призм, які збирали розсіяне світло лампи у вузький потужний промінь. Обертова система дозволяла створювати різні ритми спалахів. До автоматизації механізм, який обертав важку лінзу, доглядачам доводилося регулярно заводити вручну — майже як велетенський годинник.

ZN.UA зібрало історії семи українських маяків — від одеського узбережжя й Дніпровського лиману до Азовського моря та кримських берегів.

Воронцовський

Перший стаціонарний маяк на Карантинному молу в Одесі з’явився у 1845 році з ініціативи адмірала Михайла Лазарєва. Це був службовий будинок із 26-метровою вежею, на яку за допомогою лебідки щоночі підіймали два олійні ліхтарі.

Під час Кримської війни споруду розібрали. Навігаційне світло відновили лише у 1859 році. За чотири роки на молу постала чавунна башта, а у 1888-му на краю подовженого Рейдового молу встановили новий металевий маяк з обертовим апаратом Френеля третього розряду.

У 1914 році в Одеському порту спалахнула баржа з бензином. Охоплені вогнем бочки прибило хвилями до молу, де вони почали вибухати. Полум’я дісталося ліхтаря маяка: від високої температури потріскалося скло, деформувалися металеві рами, а башта вкрилася кіптявою.

Серйозним випробуванням став шторм 1926 року. Він вибив майже десятиметрову ділянку молу й повністю відрізав маяк від суходолу. Працівник маяка сім днів залишався відрізаним від берега й увесь цей час підтримував роботу вогню, сирени та дзвона. Евакуювати його вдалося лише на сьомий день.

У вересні 1941 року Воронцовський маяк підірвали радянські війська: висока башта на краю молу була надто зручним орієнтиром для артилерії, що обстрілювала Одесу й порт. Після звільнення міста на молу швидко поставили десятиметровий дерев’яний маяк.

Для створу був потрібен і другий вогонь, тому його спочатку розмістили в невеликій башті на даху п’ятиповерхового будинку №5 на Преображенській. Згодом тимчасовий задній маяк став постійним.

Нинішню башту 1955 року зібрали з чавунних секцій; «Держгідрографія» називає її першою типовою чавунною маяковою баштою, спорудженою в СРСР після війни.

Тендра

Тендрівський маяк звели не поблизу гомінкого портового міста, а на низькій і вузькій піщаній косі, де судна, прямуючи з Босфору до Одеси, регулярно сідали на мілину.

Вежу встановили у 1827 році, а регулярно світити маяк почав 11 вересня. На той час це була майже безлюдна місцевість без нормальних доріг. Невдовзі з’явилася ще одна загроза: море почало швидко підмивати косу. Якщо в рік завершення будівництва лінія прибою була приблизно за 94 метри від башти, то через чотири десятиліття — вже лише за сім.

Важливою була навіть форма світлового сигналу. Перший капітальний Одеський маяк теж світив проблисковим вогнем, і мореплавці часто скаржилися, що вночі його важко відрізнити від Тендрівського. Тому із серпня 1829 року одеський навігаційний вогонь зробили постійним.

Тендрівський маяк стоїть на косі вже майже два століття. У французькому журналі L’Illustration збереглося його зображення 1856 року — самотня темна вежа на тлі майже порожнього морського обрію.

Давні греки називали косу Дромом Ахілла — «Ахілловим бігом»; тут існувало святилище героя Троянської війни й проводили релігійно-спортивні змагання на його честь. У 1824 році капітан Микола Критський дослідив на косі незвичайний пагорб і виявив понад 800 монет античних міст, Боспорського царства, Фракії та Риму, фрагменти кераміки, мармурових рельєфів і плит із посвятними написами.

Станіслав-Аджигольський Задній

Станіслав-Аджигольський Задній мало схожий на звичний маяк. Це ажурна сталева сітка у формі гіперболоїда, всередині якої проходить вертикальний циліндр із гвинтовими сходами, а нагорі розташована ліхтарна частина. Висота башти сягає 64 метрів, а вогонь розміщений приблизно за 67 метрів над водою.

У парі створних маяків Передній часто називають Станіславським — він розташований ближче до села Станіслав, а Задній — Аджигольським, від назви сусіднього озера. «Аджиголь» із тюркських мов перекладають як «гірке озеро».

Будівництво пари Станіслав-Аджигольських маяків розпочалося у 1908 році, коли морське міністерство уклало контракт із будівельною конторою Олександра Барі. Монтаж башт завершили на початку 1910-х — і тоді ж з'ясувалося, що Передній маяк стоїть із відхиленням від лінії створу. У 1913 році всю металеву вежу за допомогою домкратів і санчат пересунули на вісім метрів на новий пальовий фундамент.

Автором проєкту був інженер Володимир Шухов, який активно експериментував із гіперболоїдними вежами. Найцікавіше в конструкції Шухова те, що її вигнута поверхня фактично складена з прямих металевих елементів: у дослідженнях споруди описують 48 металевих смуг, з’єднаних заклепками та стягнутих 13 горизонтальними кільцями. Так інженер отримав високу, легку й стійку до вітру башту, витративши значно менше металу, ніж потребувала б суцільна конструкція.

У липні 2022 року з’явилися повідомлення про пошкодження Станіслав-Аджигольського Заднього маяка внаслідок російського ракетного обстрілу. Точний масштаб пошкоджень на той момент підтвердити не вдалося.

Бердянський Нижній

На підступах до Бердянської коси головною небезпекою для моряків були мілини. Бердянський Нижній маяк збудували за 600 метрів від краю коси у 1838 році. У його ліхтарі стояв апарат із 15 лампами та рефлекторами, який давав білий проблисковий вогонь приблизно на десять морських миль.

На косі не було питної води — її доводилося привозити з Бердянська за 25 кілометрів. Під час сильних штормів море перемивало вузький край коси, сухопутне сполучення обривалося, і кілька днів поспіль дістатися до маяка можна було лише човном.

Згодом Бердянський Нижній став одним із піонерів електричного маякового освітлення. За даними «Держгідрографії», це був другий електричний маяк у тодішній Російській імперії після Одеського і 15-й — у світі. Перші електромашини, однак, часто виходили з ладу, тому маячникам доводилося повертатися до олійних ламп.

У 1911 році обладнання замінили на потужніше. Тоді ж поряд із баштою встановили 20-пудовий дзвін, а в тумані працював паровий «ревун» із трьома ріжками різного розміру.

Бирючий

Маяк на косі Бирючий Острів збудували 1878 року, однак через російсько-турецьку війну вогонь тут загорівся лише 21 жовтня 1882-го. Перша башта була круглою, кам’яною, заввишки 24,7 метра й давала постійний білий вогонь із діоптричного апарата. Завдяки маяку судна вперше отримали можливість підходити до Генічеська вночі.

Взимку 1886-го шторми повністю затопили косу. За свідченнями, які наводить «Держгідрографія», під ударами вітру хиталася навіть кам’яна башта, а в її стінах з’явилися тріщини. Після ремонту маячники взялися облаштовувати майже голу піщану місцевість навколо. Вони саджали дерева, кущі й квіти, а згодом сюди завезли фазанів та оленів.

Під час Другої світової війни маяк сильно постраждав. У 1957 році на його місці звели нову білу шестигранну башту заввишки 25 метрів, яка стоїть і досі. Лише у 1993 році Бирючий — останнім серед маяків Азовського моря — під’єднали до зовнішньої електромережі.

Євпаторійський

У середині XIX століття маяк цілком міг нагадувати гігантський конструктор. Євпаторійський маяк, який почав працювати 1 серпня 1861 року, став першим металевим маяком на Чорному морі. Башту виготовили в Лондоні: чотири металеві стінки з’єднували діагональні розкоси та проміжні майданчики, а нижню частину для захисту обшили дошками.

У мідному ліхтарі змонтували катадіоптричний апарат четвертого розряду, спеціально придбаний у Франції. Завдяки йому маяк почав давати надійний білий вогонь із проблиском щохвилини.

Відкрита металева конструкція виявилася незручною: взимку обслуговувати вогонь було складно, тому маяк працював ненадійно. У 1871 році олійну лампу замінили досконалішою, що працювала на петролеумі.

Після Другої світової війни, у 1955 році, поруч зі старою британською конструкцією поставили нову цегляну восьмигранну башту заввишки 20,8 метра. А у 1970 році з’явився нинішній 52-метровий залізобетонний маяк — за даними української «Держгідрографії», найвища маякова башта на Чорному морі.

Тарханкутський

Найстаріший у цій добірці — Тарханкутський маяк. Його спорудили на західному краю Кримського півострова у 1816 році, а ввели в дію 16 червня 1817-го. Через відмілини, підводне каміння й часті аварії моряки називали це місце «Мисом бур» і «Чортовим мисом».

У ліхтарній кімнаті 36-метрової кам’яної башти встановили придбаний в Англії апарат із 15 лампами та дзеркальними рефлекторами. Головною проблемою старих ламп була звичайна кіптява. Кілька разів за ніч доглядачам доводилося гасити вогонь, очищати закіптюжені ґноти й запалювати лампи знову. У ці хвилини світловий орієнтир для суден зникав.

У відомчій історії маяка наводять версію, що під час одного з таких періодів у 1870-х роках поблизу Тарханкута могла розбитися імператорська яхта «Лівадія». У 1934 році саме на Тарханкуті встановили перший серед маяків Чорномор’я радіомаяк із дальністю дії до 300 кілометрів. Для заряджання акумуляторів і освітлення житла маячників тут одними з перших почали використовувати енергію вітру.

Післяслово

Технології навігації змінилися, але функція маяка залишилася простою: у потрібному місці на березі має з’явитися сигнал, який моряк упізнає серед усіх інших. Саме тому вежі, споруджені ще у XIX столітті, досі залишаються частиною морської карти України.

З 2014 року, а особливо після повномасштабного вторгнення, значна частина української маякової мережі опинилася на тимчасово окупованих територіях або в районах, доступ до яких обмежений через бойові дії. У цій добірці це Тарханкутський та Євпаторійський маяки в Криму, Тендрівський на Херсонщині, Бирючий і Бердянський Нижній на Азовському узбережжі. Станіслав-Аджигольський Задній розташований у Дніпровському лимані поблизу окупованого лівобережжя — у зоні, доступ до якої також ускладнений через бойові дії.