Вухата сова та коза зростом 2,4 м: як мешканка Борислава створює іграшки з історіями із сіна

Сіно, в першу чергу, асоціюється у нас із кормом для тварин, ну або – в більш романтичному ключі – із сіновалом, де приємно відпочити в літню спеку. Але в умілих руках навіть звичайна суха трава може перетворитися на незвичайні екоіграшки – звірів, птахів, дивовижних створінь.

Майстриня з Борислава на Львівщині Галина Данило-Кудлак каже, що всі її іграшки створені вручну і кожна має свій характер. А отже, процес їх створення вимагає терпіння, фантазії та дбайливого ставлення до матеріалу.

Про те, які іграшки можна створити із звичайного сіна і як із невеликого захоплення виросла екомайстерня "Вухата сова", розповіла її господиня Галина Данило-Кудлак.

"Завжди жила в гармонії з природою": від вітражів до сіна

- Галино, як ви прийшли до іграшок із сіна, з чого все почалося?

- Напевно, багато в чому це пов'язано з тим, що ми живемо неподалік від лісу, у Бориславі, біля Карпат. Я завжди жила в гармонії з природою. У нас було невелике містечко, бабусина хата, корова, городи, поряд ліс, річка.

Батько і його родичі - лемки. Їх переселили у 1945 році з території Польщі, вони опинилися у різних містах України, потім перебралися ближче сюди, до кордону, думали, що зможуть повернутися. Так і осіли у Бориславі.

З іншого боку - мамина родина: місцеві, корінні бойки. Вони жили у сусідньому селі у горах. Мій прадід будував нафтові вежі, а дід працював нафтовиком. Борислав славиться нафтою – сто років тому він посідав третє місце у світі з її видобутку. Люди буквально на своєму подвір'ї могли знайти нафту та поставити вежу.

- І як у цьому промисловому середовищі виникло захоплення природними матеріалами?

- Перші іграшки із сіна ми почали робити разом із бабусею. А до декрету займалася малюванням, ходила на заняття до художника. Потім спробувала себе у розписі під вітраж на шафах-купе. Мій майбутній чоловік займався меблями і сказав: "Ти таке змогла б зробити". Тоді я працювала продавцем, на першу зарплату накупила фарб для псевдовітражу. Коли малювала, руки тремтіли. За місяць-два вже спокійно купувала дорогі книги по роботі. Незабаром пішла з магазину і почала працювати на себе - малювала вітражі.

А через деякий час завагітніла. Після пологів цю роботу закинула: потрібно було окреме приміщення, щоб не зашкодити дитині. Фарби були на основі розчинника, я сиділа в респіраторі та рукавичках. Потім мода трохи змінилася, і я фактично залишила цю справу.

- І як відбувся перехід від вітражів до іграшок?

- Коли можна було виходити із декрету, я думала, чим зайнятися. Для дитини робила різні екологічні іграшки, ми самі пошили доньці прикраси на ялинку. Я сказала подрузі: "Нагадай мені наступного року, щоб я зробила такі ж на продаж". За рік вона нагадала. Я запропонувала поставити кілька іграшок у магазин, де вона працювала, але вона не хотіла. А я людина азартна – мене захопила ця ідея.

Пішла до магазину, де колись працювала, домовилася з господинею – вона виділила для мене поличку. Перші іграшки збереглися у мене досі - це приблизно 2010 рік, частина їх залишилася у бабусі. Вони були дуже прості, недосконалі. Але вони продавалися! Це мене надихнуло продовжувати. Тоді я не могла і подумати, що мені потім дзвонитимуть зі Львова і пропонуватимуть подаватися на обласну премію з мистецтва.

До сіна я робила іграшки зі старих тканин. Моя бабуся Маруся шила, вишивала, в'язала гачком та спицями – усьому цьому мене вчила.

"Бабуся прибігла з мішком сіна, щоб ми спробували щось нове"

- Отже, після декрету за прилавок повертатися не довелося?

- Правильно. Знову стояти 13-14 годин за мінімальну зарплату вже не хотілося. Тож я продовжила робити іграшки. Потім пішли речі для декору.

А коли розпочалися свята, я подумала: чим же людей здивувати? Якось прочитала, що чоловік щось робив із сіна. Дзвоню бабусі, кажу: "Може, спробувати щось зробити із сіна? Знайшла відео в інтернеті". І тут бабуся прибігає до мене з мішком сіна. Вона тоді жила у власному будинку, мала своє сіно.

До речі, для іграшок сіно має бути скошене вручну: косарка розриває траву, а при ручній косовиці виходить гарний рівний зріз. Тоді сіно рівне, довге і не обсипається. Бабуся принесла це сіно, і ми разом спробували скрутити першу пташку. І в нас вийшло!

Перший птах мені здався нудним - я намагалася робити іграшки веселішими, щоб трохи бавитися, як каже мій чоловік. Мені подобалися іграшки, які піднімають настрій: поставиш, подивишся – і стає веселіше.

Потім почала проводити майстер-класи, а у Львові продавати іграшки на ярмарках. Місцеві сказали б: "Я і сам таке зроблю", а у Львові більше цінителів.

– А як на вашу роботу вплинула велика війна?

- Спочатку думала, що моїй роботі кінець. Думала: "Кому зараз потрібна народна творчість?" Приблизно тиждень ходила допомагати у самообороні. А потім почало приїжджати дуже багато біженців. До мене звернулися музеї – у Трускавці та Бориславі, щоб я проводила для дітей та дорослих майстер-класи. І я побачила, що нікуди нічого не зникло. Навпаки, все наше, українське, почало ще більше розвиватись. Українське стало модним.

З нашими виробами нас запрошували, наприклад, до Греції: побачили моїх сов із сіна – запросили взяти участь у ярмарку при ЮНЕСКО. У Польщі теж їздила з різними проєктами, була у Чехії та Словаччині.

Мені подобається проводити майстер-класи. Це популярний напрямок, і я його люблю. Вже під час війни я багато працювала і з психологами, проводила майстер-класи, свого роду трудотерапію для жінок-біженок та дітей, тоді як психологи вели свою роботу.

Після початку війни було багато запитів від громадських організацій, тоді я зареєструвалася як підприємець – оформила ФОП та перейшла на більш високий рівень. Раніше я працювала переважно з дітьми, а тут побільшало дорослих, були групи по 50 осіб. Наразі є й військовослужбовці, багато запитів на роботу з ними. На околицях багато реабілітаційних центрів – Трускавець, Дрогобич, ми туди їздимо.

Я працюю з усіма музеями, у тому числі у Бориславі. У нас є гарна "Карпатська хата" – невеликий простір просто неба. Там я проводжу екскурсії для дітей та майстер-класи.

Мені дуже подобається працювати з маленькими дітьми: не всі хочуть брати малюків, а я люблю дітей шкільного віку, мене навіть у дитячі садки запрошували. Нещодавно були дітей з польського товариства, приїхали на екскурсію на цілий день. У майбутньому хочу розвивати ще й туризм.

- А в чому складність роботи із сіном?

- Матеріал досить грубий, з нього не зробиш щось максимально схоже на живе або іграшка має бути великою за розміром: всі деталі складно передати. Це непросто, але мені з цим було цікаво грати.

Паралельно з іграшками із сіна ми почали робити дідухи. Для цього потрібно було вирощувати та сіяти зерно. Почали продаватися дідухи, потім ми почали ще більше сіяти зерна, сушити його, щось доробляти.

- Які ваші улюблені іграшки?

- Із сіна було багато різних. Нині залишився лише один великий заєць – робила його для виставки, він так і залишився. Решта продавалася. Наразі знову є запити на ці іграшки, можливо, потрібно до них повернутися. Але найчастіше я робила вухату сову. Я так і назвала свою сторінку та майстерню - "Вухата сова". Її особливість у тому, що її пір'я стирчить догори. Це одна із сов нашого регіону, тут водяться три види, і вухата сова живе в наших лісах.

"Серце Карпат" та творчі муки: будні екомайстерні

- А яка іграшка найпопулярніша у дорослих?

- Ця ж вухата сова – найпопулярніша на майстер-класах. Мені вона подобається тим, що ми приклеюємо її на гілочку з шишками. А ще туди можна приклеювати все, що я зібрала: різні горішки, квіти та у процесі розповідати дітям, що це за рослина. Просто зробити іграшку та розійтися – нецікаво. Я думаю про те, щоб діти чогось навчилися, щось запам'ятали. Крім того, під час майстер-класів ми проводимо багато рухливих ігор.

Також люди люблять серце із сіна. Я називаю його "серце Карпат". Воно зверху прикрашене сухоцвітами, які ми самі вирощуємо, і вони працюють як обереги. Найцікавіший – мак. Вважається, що він захищає від пристріту та злої сили

Можна просто скрутити серце, а можна піти далі – і прикраси займають найбільше часу та сил, але й буде цікавіше.

- Тобто це два вироби, які ви робите найчастіше?

- Так. Але взагалі все залежить від того, яке свято попереду. Я підлаштовуюсь під календар. Дивлюсь, яке сьогодні свято і що буде далі. Особливо у нашому регіоні, на Львівщині. Наприклад, Великдень – тоді всі з ранку до ночі розписують писанки два-три тижні. Далі на Різдво свої традиції: переважно роблять дідухи, павуків.

- Скільки часу у вас йде на одну іграшку?

- Приблизно година, якщо все потрібне вже є. Іноді запитують, чи я враховую вартість сіна. Я сіно не купую. Або сама збираю, або найчастіше батьки заготовляють. Його вважають безкоштовним матеріалом, але ж його треба скосити, висушити, десь зберігати.

Якщо все є вдома, то на іграшку йде приблизно година. Найбільше часу займає навіть не намотування форми, а оформлення. Наприклад, букетик. Тут одна кольорова гама, отже, і бантик потрібно підібрати відповідний. Це вже творчі муки.

– Люди купують ці речі для декору?

– Здебільшого беруть для декору. Як спогад про літо, про бабусю в селі, про природу. Я багато беру трав з лісу, з поля, з лук.

Був період, коли я почала додавати кольорові нитки. З нитками виріб виглядає інакше. Хтось хоче лише натуральне: "Ні-ні, мені тільки натуральне". А хтось хоче кольорове. Тоді ж я почала робити різних звірів – і слоників, і жаб. Бувало, замовляли щось спеціально для колекції. Наприклад, казали: "Зробіть мені бджілку, я збираю бджіл" або "Я збираю жаб".

Часто купують іграшки за кордон – мої іграшки вже поїхали до Іспанії, Канади, Америки. На фестивалі "Мандруй Україною", де я представляла Львівську область, іноземці також цікавилися та купували.

- А дуже великі фігури у вас були?

- Так. Найбільша – коза заввишки 2,40 метра. Ми робили її взимку просто у будинку. А потім не могли винести - вона упиралася рогами у дверний отвір! Робили козу на "Маланку" – на Різдво люди перевдягаються у різних страшних персонажів та ходять містом. Їм потрібна була коза, яка мала десь стояти для прикраси.