Житло 100 років тому: квартири без кухонь, підселення за високі стелі та солярії на даху

1926 рік для Києва був особливим. Тоді місто жило одночасно обнадійливими та лякаючими перспективами. Нескінченні війни з революціями закінчилися, на вулицях уже не стріляли, НЕП наче трохи надав стабільності, але що і як готувала на майбутнє нова радянська влада, не розумів ще ніхто. Насамперед вона сама. На цьому тлі Київ, як і вся Україна, задихався у побутових проблемах. І першою у списку була житлова.

Про те, скільки «квадратів» належало тоді киянам, як збиралися залишити квартири городян без кухонь і чому лікарі, інженери та художники мали жити строго зі своїми колегами – у матеріалі Коротко про.

100 років. Вік. Багато це чи ні? Коли тобі 20, здається – нескінченність. Коли близько до 60 - відрізок часу, що цілком визначається, таке собі історичне «позавчора». До магічної цифри «100» люди завжди ставились із особливим пієтетом. Вважається, що це ідеальна історична дистанція, коли емоції очевидців забуваються, залишаються лише сухі факти, архівні документи та цифри. Однак за ними ховається звичайне людське життя зі зрозумілими для кожного і сьогодні особливостями.

Перепис 1926 року: житлова катастрофа та 5 «квадратів» на людину

Наприкінці 1926 року проведений Всесоюзний перепис населення зафіксував у чітких цифрах те, про що здогадувалися і раніше – Київ перебуває у стані житлової катастрофи. Населення міста налічувало 513,6 тисячі жителів. Для порівняння у 1923-му – 423 тисячі. Всього за три роки місто виросло на 90 тисяч осіб. На перший погляд, начебто й не так критично, але…

Нове житло тоді не будували. Взагалі. Після початку Першої світової війни 1914-го і аж до 1926 року не було введено в експлуатацію жодної житлової будівлі. При цьому війни суттєво потріпали житлофонд Києва. Розстріляний більшовиком Муравйовим прямим наведенням у 1918 році прибутковий будинок Михайла Грушевського став показовою, але далеко не єдиною жертвою лихого часу. До речі, саму систему прибуткових будинків до 1926 року вже знищили і право на управління житлом передали жилвідділам при міськрадах. Ті ремонтами та будівництвом не займалися від слова «взагалі», зосередившись виключно на перерозподілі того, що було.

Середньостатистичний киянин, за узаконеної для нього норми у 8-9 квадратних метрів, тулився на 6,5–7 кв. м. У робочих районах на Деміївці чи Шулявці норма падала до 4–5 «квадратів». Це площа двоспального ліжка та тумбочки біля узголів'я. Майже 40% сімей не мали навіть власної кімнати. З'явилися «кутники» та «ліжко-мешканці». В одній 18–20-метровій кімнаті часто жили дві-три сім'ї, розділені найчастіше лише ширмою.

Понад 25 тисяч людей мешкали у підвалах, на горищах та у перероблених сараях. В «ущільнених» квартирах на одну кухню та один туалет припадало по 25–40 мешканців.

Механіка «ущільнення»: як забирали «зайві» метри

На середину 1920-х «ущільнення» стало головним робочим механізмом бюрократичної машини. Основою стали санітарні норми (ті самі 8-9 кв. м). Все, що їх перевищувало, офіційно оголошувалося «надлишками» і підлягало вилученню. Домові комітети та житлові інспекції регулярно обходили квартири. Якщо знаходили «надлишок», то на нього відразу видавався ордер на підселення.

Окремим лихом для киян була система підрахунку. Надлишки площі нерідко міряли не квадратними метрами, а "кубатурою" - у кубічних метрах або (по-старому) у кубічних сажнях. Доходило до абсурду. Прибуткові будинки часто будувалися із 4-метровими стелями. У результаті мешканець зі скромної площею кімнати через «зайве повітря» міг бути «ущільнений».

У колишніх панських квартирах на Хрещатику, Володимирській чи Великій Житомирській складався гримучий соціальний мікс. Колишні власники квартир опинялися на одній кухні з новоприбулими із сіл робітниками та надісланими на «посилення» колишніми червоноармійцями. Це породжувало постійні сварки, доноси та справжні битви за конфорки на спільній примусовій кухні.

До 1926-го ресурс ущільнення був вичерпаний до краю. "Різати" старі квартири далі було вже фізично нікуди. Стало ясно, що примусове підселення лише збільшує комунальне пекло, але проблему дефіциту не вирішує.

Новий побут: квартири без кухонь та життя «на виду»

Зрозумівши це, влада вирішила перебудувати самі правила життя. У 1920-х народилася ідея «нового радянського побуту» та будинків-комун. Логіка була простою. Якщо повноцінного житла на всіх не вистачає, філософію функцій квартири необхідно звести до мінімуму, зробивши з неї лише «місце для сну». Решту звичних побутових функцій винести в суспільні простори.

Головним ворогом оголосили кухню. Її називали осередком міщанства та символом рабства жінки. У агітаційних брошурах 1920-х років індивідуальну кухню називали "каторгою", "душогубкою" та "цвинтарем жіночого розвитку". Газети писали, що звільнена від каструль і кіптяви жінка нарешті зможе читати Леніна (і це не жарт) і стати за верстат. Їхнє місце мали зайняти фабрики-кухні – величезні підприємства громадського харчування, де готували б тисячі порцій для цілих кварталів. Бачилося це так – киянин обідав у їдальні на роботі, а після неї отримував готову їжу на фабриці-кухні, а у квартиру приходив лише переночувати.

У проєктах будинків майбутнього кухні або перетворювали на крихітні комірки без вікон, або повністю прибирали. «Звільнену від каструль» жінку відправляли на виробництво, а дітей – у ясла та сади на перших поверхах. Там же розміщували спільні пральні, клуби та «червоні куточки», де люди мали проводити своє дозвілля.

У Києві повноцінні будинки-комуни у запланованій кількості з'явитися не встигли. Просто «більшовицька мода» не докотилася. Створили лише невеликі молодіжні комуни (наприклад, на Фролівській). Збудувати мережу фабрик-кухонь, здатну нагодувати все місто, також не вдалося. Справа мало не закінчилася бунтами незадоволеного пролетаріату. Громадське харчування страждало від дефіциту та поганої якості, а кияни наполегливо не хотіли відмовлятися від домашньої їжі.

У результаті «кухонні ніші» мешканці самотужки перетворювали назад на нормальні кухні, а в коридорах знову зашипіли примуси. Стало ясно, що скасувати побут одним рішенням не вдасться. Владі довелося шукати компроміс – переходити до відомчих будинків та спеціалізованих кооперативів.

«Професійні» кооперативи: кожному цеху – свої метри

На стику 20-х та 30-х років у Києві починається бум кооперативного та відомчого будівництва. Логіка розселення людей принципово змінилася. Їх почали селити за професійною ознакою.

Лікарям – ізоляцію та окремий вхід

«Будинок лікаря» на Великій Житомирській, 17, мабуть, один із найяскравіших прикладів. Його збудували у 1928–1930 роках за проєктом знаменитого Павла Альошина (автора будівлі Педагогічного музею) спеціально для кооперативу «Радянський лікар».

Медики в ті роки часто вели прийом "на дому" та постійно контактували з інфекційними хворими. У квартирах передбачили окремі кабінети з «приймальнею», підвищеною звукоізоляцією та додатковим виходом на сходи, щоб пацієнти не перетиналися із родиною лікаря.

На плоскому даху (першому в Києві) влаштували солярій та прогулянкові тераси. Уявіть собі: внизу курний Київ, а на даху - мешканці в шезлонгах приймають повітряні ванни. Тоді це було щось фантастичне. У будинку були клуб, бібліотека, пральня та крита галерея. Централізоване гаряче водопостачання – розкіш на ті часи. А у напівпідвалі будинку працювала централізована сушарка.

До речі, сам Альошин (який лікарем не був, але як автор проєкту квартиру в будинку отримав) прожив тут понад тридцять років.

Інженерам – «конструктивістські» вікна

Інженерно-технічна інтелігенція, що піднімала індустріалізацію, потребувала зовсім інших умов. Багато інженерів і конструкторів після зміни продовжували працювати вдома. У тісній комунальній кімнаті це було майже неможливо. Тому в будинках для фахівців головною вимогою стали ізольовані робочі кабінети та нормальна звукоізоляція. Великі «конструктивістські» вікна давали максимум денного світла, щоб можна було працювати за креслярською дошкою без надмірної напруги очей. Часто кабінет робили кутовим або виносили в окремий ризаліт, де шум зі сходів та кухні заважав менше.

Один із прикладів того часу – будинок кооперативу «Арсеналець» на вулиці Грушевського, 28/2 (1929–1931). Його збудували спеціально для інженерів та конструкторів заводу «Арсенал». У напівпідвалі розмістили їдальню, ясла, дитячий садок на 50 місць та пральню. Квартири були в основному дво- та трикімнатними, з більш продуманим плануванням, ніж у звичайних «ущільнених» будинках.

Художникам – висоту стель та північне світло

Художникам, скульпторам та режисерам звичайна квартира 1920–30-х років для повноцінної творчості не підходила. Майстерня вимагала простору, високих стель під великі полотна та скульптури, а головне – «правильного» світла. Північне світло цінувалося особливо, адже воно не дає різких відблисків і тіней протягом дня, що було критично важливим.

У будинках для творчої інтелігенції верхні поверхи часто робили із високими стелями до 4–5 метрів та великими вікнами. Влада розуміла, що тим, хто мав відбивати епоху у правильному для політики партії напрямку, потрібно створити для цього відносно комфортні умови.

Один із найвідоміших прикладів – будинок кооперативу «Роліт» (робітники літератури) на вулиці Богдана Хмельницького, 68. Хоча формально це був будинок для письменників, тут жили та працювали представники різних видів мистецтва.

Через 100 років – ті ж мрії

Точково проблему тоді вдалося якщо не вирішити, то пом'якшити. Лікарі отримали ізоляцію, інженери – тихі кабінети, творчі люди – світло та простір. Але для більшості киян це залишалося недосяжною розкішшю. Місто, як і раніше, задихалося в комуналках. Тисячі людей продовжували ділити кухні, туалети та вузькі кімнати з чужими сім'ями. Окрема квартира з власною кухнею та ванною для звичайного робітника, службовця чи вчителя залишалася мрією. Втім, як і зараз.