«Дільничний з ДВРЗ»: як комедія бореться з детективом

«Кожному місту потрібен свій Бетмен», — так представляє начальник поліцейського управління свого кращого й водночас проблемного підлеглого. Звуть київського Бетмена дільничний інспектор Сергій Бондар. Він колись служив опером у київському Главку. Принципи не дозволили спустити на гальмах справу наглого мажора, винного в ДТП зі смертельним фіналом. Потім мимоволі став причиною загибелі тепер уже самого мажора. Вірність принципам потребує жертв, і Бондар іде на компроміс. Замість вилетіти з поліції, як того хоче корумпована верхівка, він погоджується попрацювати дільничним на київській околиці, в районі Дарницького вагонно-ремонтного заводу (ДВРЗ). А там депресуха, злидні, бандитизм а-ля 1990-ті, облуплені «хрущовки», алкоголізм і взагалі — повний бардак.

Такій всесвіт пропонує серіал «Дільничний з ДВРЗ», прем’єра якого відбулася в ефірі ICTV 4 лютого. Офіційний сайт каналу анонсує його як, цитата, іронічний народний детектив із гумором та елементами екшену. Серед режисерів — Роман Бровко, чиє прізвище прозвучало в скандалі довкола фільму «Заборонений». Якщо порівняти почерки, вони будуть ідентичними. У серіалах за замовчуванням вважають нормальним, коли режисер не надто вимогливо ставиться до акторів та озвучення кожному, навіть задіяному в маленькому епізоді, індивідуальних задач. Подібний підхід помітний і в «Забороненому», на що критики вказували, розбираючи стрічку. Але повернемося до «Дільничного з ДВРЗ».

Ані Роман Бровко, ані жоден інший його колега, задіяний у роботі над серіалом, також не винні в тому, що переважна більшість акторів не так грає, як відбуває трудову повинність. До речі, запропонований сценаристами матеріал теж за задумом доволі цікавий, актуальний і, я б сказав, україноцентричний, включно з українською мовою абсолютно всіх персонажів. Що, погодьтеся, вироблений в Україні телевізійний художній продукт пропонує нечасто.

Псує гарні враження дивний тренд — усе, що знімають для телебачення, втискувати в комедійний формат. Він став настільки вірусним, що навіть канал «Україна», відомий своєю принциповою орієнтацією на консервативну жіночу аудиторію й заточеністю на мелодрами, заявляє: хоче тепер комедій, бажано романтичних. А «Дільничний з ДВРЗ» — історія не романтична, не рожева, питомо чоловіча. Хіба для когось регулярні кулачні бої, з яких Бондар (В’ячеслав Довженко) виходить переможцем — романтичне видовище. Тож проєкт, як на мій погляд, від самого початку на комедію заточений не був. Принаймні, перша серія робить заявку на жорстку драматичну історію. Ще й із трупами, бандитами та корупцією в органах згори донизу.

Проте заявка на комедію, особливо там, де її непросто знайти, вимагає від кожного персонажа вмикати в процесі реалізації дурника. Навіть там, де того не треба. Це впливає й на режисерську задачу. Абсолютно всім задіяним акторам із режисерської волі слід зробитися комедійними — або вдавати з себе таких. Що перетворює їх на персонажів аматорського театрального гуртка. Або — скетчкому, чим «Дільничний з ДВРЗ» точно не є.

Загалом серіал, заявлений як народний, ставить чимало актуальних для народу питань і проблем. Найперше — чітко локалізує історію, пропонуючи район ДВРЗ київською версією такого собі південного Бронксу. Життя й звичаї депресивних районів, як і загалом регіонів, чомусь обходять увагою митці і, навпаки, історіями з нетрів живляться телевізійні новини. ДВРЗ є в усій печальній красі. І в цьому нема нічого поганого. Реальні, не причесані, документально показані об’єкти й локації стають місцем дії для серіального всесвіту. Навіть кращими, ніж вигаданий Готем у всесвіті коміксів DC. Згадка про Бетмена, захисника Готему, навряд випадковість. Вона в підсвідомості авторів.

Сюжети, які пропонують сценаристи, здебільшого мають соціальну складову. Це однозначно наближає «народний фільм» до народного ж сприйняття. Навіть, без перебільшення, пропонує діалог.

Тут не лише корупція, низький рівень компетентності й відповідальності працівників поліції, з чим українці стикаються щодня, в новинах — так точно. Маємо історію немолодої людини, яку викинули з роботи через скорочення, й чоловік, не знайшовши іншого способу знайти правду, береться за зброю. Також зачепить велика трагедія маленької людини, ще недавно олімпійської чемпіонки, тепер — алкоголічки-прибиральниці, яка стріляє по неохайних містянах. Є сюжет про самотнього пенсіонера, вбитого заради квартири, і його доньку, котру спадок переймає більше за батькову загибель. Не оминули автори тему ветеранів, які серед нас — учорашній атовець, інвалід війни, сам-один карає зграю грабіжників і вбивць. Подібні житейські сюжети ледь не в кожній серії.

Усе це погано коригується з комедією як жанром. Хоч менеджмент ICTV пропонує в контексті «Дільничного з ДВРЗ» згадати кращі поліцейські комедії, згадана кінофраншиза «Поліцейська академія», цикл про жандармів із французького Сен-Тропе з Луї де Фюнесом, а також сітком «Бруклін 99» — не зовсім те, чим є новий український поліцейський серіал. При тому я намагаюся гнати чимдалі підозри, що наші автори використали ідею російського серіалу «Чужа дільниця», бо сюжети схожі. Зрештою, оригінальних сюжетів на цій жанровій території не буває, все на щось подібне. Напружує в «Дільничному…» інше: послідовна відмова авторів від драми там, де вона помітно заявлена й навіть присутня.

Як на мене, левову частку комедії одноосібно міг узяти на себе, і, власне, тягне комічну лямку на собі Віталій Іванченко, виконавець ролі дільничного Петра Дзюби. Він чи не єдиний, хто в комедійному амплуа — природний та органічний. Його хочеться цитувати. Персонаж Іванченка не лише на своєму місці в парі з персонажем Довженка: антагоніст, повна протилежність правильному, майже ідеальному (бо випиває й не цурається сексу) дільничному Бондарю. Місцями Дзюба виглядає навіть цікавішим і головнішим. Ледачий ненажера, невдаха, дрібний хабарник і недолугий бабій у поліцейський формі нашому народу близький і зрозумілий. Він — плоть від плоті української електоральної більшості, через те й пізнаваний, старий знайомий, член сім’ї.

Разом із тим дільничний інспектор Дзюба — рідний або двоюрідний брат недолугого Гнездилова з популярного серіалу «Пес». І цей персонаж згаданий не даремно. Річ у тім, що Гнездилов тягне комічну лінію й фактично комедійну складову на собі. А переважна більшість сюжетів, із яких складається уже п’ятий сезон «Пса», не пропонує глядачам ані інших недолугих копів, ані опереткових бандитів. Натомість кримінальні королі ДВРЗ, з якими має справу Бондар, за професійною підготовкою, досвідом і компетентністю нагадують парламентський склад «Слуги народу», без перебільшення. Тобто більшим злом для дільничного Бондаря, значно сильнішим ворогом є забюрократизована, неповоротка й корумпована українська система МВС.

Любовна, або, скажемо так, лінія приватного життя Бондаря так само конфліктує з комедією. Судіть самі. Глядач знайомиться з головним героєм у той момент, коли він утретє (!) запізнюється в РАГС для реєстрації стосунків з адвокаткою Оленою. Кумедно? Для скетчкому або чистої комедії, а не для поліцейського фільму, навіть з ухилом в іронію та розумінням усіх умовностей художнього кіно. Далі, до шостої серії, Бондар чинить подвиг за подвигом. Його неможливо перемогти в рукопашній, скільки б бійців не ставало в чергу отримати по голові. Він стріляє найкраще, шумахер за кермом. І ось такий супермен перетворюється на підкаблучника всякий раз, коли вимолює в суворої Оленки пробачити його та пустити в ліжко. Героя не пускають — на нього чекають, такі правила гри в «чоловічих» форматах.

З огляду на це стосунки Бондаря з Оленою виглядають не комічними, а токсичними. Потім вона відмовляє ветерану АТО в захисті, Бондар нарешті прозріває. Тепер Олена бігає за ним, і не лише вона: далі супергерой, як належить, підкорює жінок уже своїм виглядом. Ну, і трошки — подвигами. Хоча далі з якогось дива знову намагається відновити токсичні стосунки. Факт, що Олену випадково поранили, таке собі виправдання.

Заради справедливості слід визнати: окремі сюжети цілком відповідають заявці на народну комедію. Скажімо, бандити ледве не постріляли одне одного через банку зіпсованих маринованих опеньок. Або — підготовка великого вибуху на початку виявилася роботою кіношних піротехніків, заради якої викрадалися старі автівки. Якби «Дільничний…» складався з подібних зрозумілих народну невибагливих детективів із парадоксальними фіналами, комедійна складова сприймалася б краще й не конфліктувала з соціально-побутовою.

Наостанок — важливе спостереження. «Дільничний з ДВРЗ» — або перша, або рідкісна для українського телебачення серіальна історія, творці якої активно пропагують читання як позитивне явище. Бондар суворо наказує дітям не вештатися вулицями, а читати книжки. Немолодий таксист, у минулому — танкіст, возить у машині книгу Станіслава Єжі Леца. У лікарні кримінальний король Грач читає детектив. Поранена Олена закривається від Бондаря книжкою. Натомість убивці-громили признаються: «Ми книжок не читаємо, ми тєлік дивимося». Хтозна, який відсоток глядачів навернеться до читання. І хто на кого захоче бути подібним.