Навіщо Ірану розмовляти з Україною?

24 вересня на полях Генеральної Асамблеї ООН Андрій Сибіга зустрівся з міністром закордонних справ Ірану Аббасом Арагчі. Ще два місяці тому, після загибелі іранського моряка в Каспійському морі, з Тегерана лунали погрози на адресу України. Тепер обидва міністри говорять про необхідність не допустити ескалації.

Для україно-іранських відносин це вже зміна.

Не настільки велика, щоб говорити про нормалізацію чи, тим більше, зближення. Іран залишається одним із головних військово-політичних партнерів Росії. Україна не зняла претензій до Тегерана через військову співпрацю з Москвою. Але дві країни почали вирішувати власні проблеми без обов'язкової російської тіні між ними.

Українське МЗС повідомило про домовленість зберігати канали комунікації та робити спільні кроки для запобігання подальшому загостренню. Каспійський інцидент у київському повідомленні окремо не згадувався.

Іранці були конкретнішими. Tasnim — консервативне агентство, близьке до Корпусу вартових ісламської революції, — винесло в заголовок саме напад на іранське судно. Сторони, за іранською версією, говорили про врегулювання цього питання, «управління напруженістю» та збереження каналів зв'язку.

Почалося із судна

Нагадаю, що 25 липня Іран повідомив, що внаслідок українського удару по торговельному судну в Каспійському морі загинув моряк. Ще одну людину поранили. Реакція була різкою: Арагчі заявив, що напад не залишиться без відповіді. У частині іранського медійного та експертного середовища заговорили й про можливість прямої відповіді Україні. До неї, звичайно, не дійшло, проте в українському медіапросторі декілька днів спостерігалося доволі жваве обговорення цієї теми.

28 липня Сибіга й Арагчі поговорили телефоном. За версією іранського міністра, Сибіга сказав, що іранське судно не було навмисною ціллю і Україна не прагне ескалації. Арагчі відповів, що Іран також не зацікавлений у загостренні, але вимагає компенсації.

Українська позиція була іншою за змістом. Київ веде війну проти російської військової машини і пов'язаної з нею логістики, а не проти Ірану. Водночас Сибіга знову закликав Тегеран припинити допомагати Росії.

Через два місяці міністри вже зустрілися особисто.

Липнева домовленість спрацювала в тому, що Україна й Іран не захотіли перевіряти, куди може привести обмін ударами та погрозами.

Зайва війна

У Тегерана для цього є цілком очевидні причини. Іран і без України має достатньо ворогів та фронтів. Протистояння зі США та Ізраїлем, відносини з країнами Затоки, ядерне питання, санкції, внутрішні економічні проблеми. Відкривати ще один конфлікт — тепер на півночі — лише тому, що Іран співпрацює з Росією, немає великого сенсу.

Саме про це після липневого інциденту говорив Махмуд Шурі — один із відомих в Ірані дослідників Росії та пострадянського простору, експерт тегеранського Інституту досліджень Ірану та Євразії (IRAS). До України він ставиться без особливих симпатій. Шурі припускав, що Київ намагається розширити географію протистояння й повернути російсько-українську війну в центр міжнародної уваги. Але висновок у нього був зовсім не войовничий — Ірану не варто дозволяти втягнути себе ще в одну війну.

У вересні Шурі на майданчику Tasnim висловив думку, що російсько-іранські відносини часто виглядають значно тіснішими в політичних деклараціях, ніж є насправді. З його точки зору, навіть війна в Україні не створила між двома країнами системи співробітництва, схожої на ту, що свого часу виникла в Сирії. Москва діє зі своїх інтересів і не збирається воювати за Іран.

Договір про стратегічне партнерство Росії та Ірану також не є військовим союзом на кшталт НАТО. У ньому немає автоматичного зобов'язання воювати на боці партнера.

Отже, з російсько-іранського партнерства зовсім не випливає, що Україна має бути ворогом Ірану.

Дві війни в одну

Ще цікавіше сформулював проблему Курош Ахмаді — колишній іранський дипломат, який працював у представництві Ірану при ООН. Після липневого удару він писав про можливе злиття двох воєн.

Якщо Україна почне регулярно бити по каспійських маршрутах, суднах чи інфраструктурі, які використовує Росія, під ударом можуть знову опинитися іранські громадяни та власність. Тоді Тегеран буде змушений реагувати вже не тому, що хоче допомогти Москві, а тому, що це торкнеться його власних інтересів.

Далі виникає погана для всіх сторін логіка, коли вони втягнуться в нескінченне коло відповідей. Так російсько-українська війна отримує ще один театр воєнних дій, а Іран — ще одного противника.

Саме цього, схоже, Арагчі зараз і намагається уникнути.

Є, звісно, й інша позиція. Іранський дослідник Росії Шоайб Бахман, який часто виступає в консервативних і проросійських медіа, після липневого інциденту говорив про право Ірану на відповідь. Він послідовно підтримує поглиблення відносин із Москвою і значною мірою дивиться на війну через російське протистояння із Заходом.

Проте навіть у його позиції відбулися певні зміни, оскільки Україну вже важче описувати винятково як американський інструмент. Українські удари по російській нафтовій та іншій інфраструктурі розглядають в Ірані як самостійний фактор, що впливає на можливості Росії.

З Києвом доводиться рахуватися окремо від Вашингтона.

Росія — не Іран

Є в Тегерані й давня група критиків надмірної прив'язки до Москви.

Хасан Бехештіпур, також експерт IRAS і багаторічний дослідник Росії та Кавказу, ще після початку великої війни називав повномасштабне російське вторгнення стратегічною помилкою і виступав за нейтральну позицію Ірану.

Колишній голова парламентського комітету з національної безпеки та зовнішньої політики Хешматолла Фалахатпіше роками повторює іншу тезу — що Москва цинічно використовує конфлікт Ірану із Заходом для своєї вигоди, тому Тегерану не варто плутати російські інтереси з власними.

Викладач міжнародних відносин і один із постійних коментаторів зовнішньої політики в іранських медіа Алі Бігделі критикував позицію Тегерана на початку повномасштабного російського вторгнення саме за надмірну орієнтацію на Москву.

Називати цих людей проукраїнськими було б помилкою. Питання для них полягає в тому, чи повинна їхня країна оплачувати зовнішньополітичні рахунки Росії.

Європейський рахунок

Ще один мотив з'явився вже після зустрічі Сибіги й Арагчі.

26 вересня про неї написала Donyaye Eqtesad — одне з головних економічних щоденних видань Ірану, орієнтоване на бізнес, економічну політику та зовнішньоекономічні питання. У своєму матеріалі газета подивилася на Україну не через Росію, а через Європу.

Після початку повномасштабної війни постачання іранських безпілотників Росії стало однією з причин погіршення відносин Тегерана з Європейським Союзом і нових санкцій. Для Ірану це були реальні економічні втрати.

Нормальні відносини з Києвом санкцій не скасують, і військове співробітництво Росії та Ірану від цього не припиниться. Але постійний прямий конфлікт з Україною означає ще одну проблему у відносинах із Європою. Якщо її можна прибрати — чому ні?

Що змінилося

Іран не розвертається від Росії. В іранських консервативних медіа російська картина війни залишається єдиною можливою. Реформістська преса взагалі не зробила зустріч Сибіги й Арагчі великою темою.

У липні після загибелі іранського громадянина Україна на короткий час опинилася для Тегерана вже не лише «десь у війні Росії із Заходом». Виникла власна україно-іранська криза. Її можна було розкручувати, але в Тегерані цього не зробили.

Іран залишається партнером Росії та державою, до якої Україна має серйозні претензії. Але це не означає, що всі відносини з Тегераном мають відбуватися через російсько-українську війну. Схоже, в іранському МЗС дійшли такого самого висновку.