Олег Маламуж, режисер «Мавки»: «У нас точно буде весна»

«Мавка»: сім років і війна

«Мавку» ви завершували вже під час повномасштабної війни. Як працювали над анімацією в таких умовах?

— До війни ми працювали довго — анімація потребує часу. Останній рік завершували фільм уже під час повномасштабного вторгнення. Перші тижні збирали команду: частина людей опинилася в окупації під Києвом. Обговорювали навіть евакуацію майже всієї команди до Польщі, щоб безпечно закінчити проєкт, у який уже вклали багато грошей. Але налагодили віддалену роботу й за рік завершили фільм. У 2023-му він вийшов у прокат.

Загалом «Мавку» створювали сім років. Для анімації такого масштабу це середній термін: одні фільми роблять десять років, інші — три-чотири. За сприятливих умов чотири-п’ять років для такого проєкту — гарний темп.

Чи окупилася «Мавка»?

— Так. «Мавка» окупилася й стала яскравим прикладом ліцензування: з нею випустили близько 400 видів товарів — від золотих прикрас до ляльок і помади. Анімація, як ми бачимо на прикладі Disney, може мати таке продовження.

Мій попередній повнометражний фільм «Принцеса і дракон» теж окупився. «Мавку» продали більш ніж у 150 країн.

Найбільший успіх вона мала у Франції. Для мене це знаково: французи люблять анімацію й добре на ній розуміються. Те, що вони пішли на «Мавку», — знак поваги до нашого проєкту й підтвердження його міжнародного рівня.

Мені як композитору цікаво запитати про музику. Як її сприйняли глядачі?

— Пісні з «Мавки» переклали багатьма мовами, навіть корейською. Французи їх співали й переспівували. Музику написав Даріо Веро, диригент Ватиканського оркестру. Він працював і над «Принцесою», тож наші продюсери вже знали його. Музику до «Принцеси» ми записували в Україні, а «Мавку» у 2022–2023 роках дописували з «Віртуозами Києва» вже в Італії. Зібрали там команду, яку змогли, і записали оркестр у студії. Доводилося на ходу шукати спосіб зробити те, чого тоді вже не можна було зробити в Україні.

Що успіх «Мавки» дав вам особисто як режисерові?

— Впізнаваність. У 2023 році ми приїхали на Cartoon Movie в Бордо презентувати наступний фільм — «Роксолану», а там уже всюди була «Мавка». Це найбільший європейський ринок повнометражної анімації, де продюсери шукають партнерів і нові проєкти. Успіх фільму допоміг українській анімації заявити про себе.

Українська анімація сьогодні

Чи багато зараз створюється української анімації?

— Небагато: війна зупинила великі проєкти. Влітку 2022-го ми планували запускати третій фільм — «Роксолану». Підготовчий етап завершили, персонажі були готові, можна було починати роботу над 3D-анімацією. Але проєкт досі на паузі.

Ситуація в країні змінюється щодня. Чи наважуються іноземні партнери інвестувати в українські фільми?

— Так. Наприклад, документальний анімаційний фільм «Червона зона» нещодавно отримав фінансування на конкурсі «Тисячовесна». Проєкт залучив і закордонних партнерів: більшу частину коштів надають Люксембург і Франція, а частину фільму виготовлятимуть в Україні. Наші проєкти цікаві міжнародному ринку, хоча працювати зараз складно.

Анімація — довгий творчий процес, для якого потрібна безпека. Іноземні партнери теж зважають на неї, коли інвестують. Мілтех можна швидко протестувати й побачити результат на фронті. А творчий проєкт не завершиш за кілька тижнів. Для анімації потрібні стабільна електрика й люди, які можуть працювати без перешкод хоча б по вісім годин. Коли неможливо передбачити навіть завтрашній день, залучати фінансування набагато складніше.

Ви багато викладаєте. Чи є сьогодні в молоді інтерес до анімації?

— Уже шість років викладаю в онлайн-інституті Projector і на своїй студії, а тепер дистанційно — ще й у педагогічному університеті в Молдові. Бачу великий інтерес молоді, переважно дівчат. Вони люблять малювати, але їм уже мало самої ілюстрації — хочуть розповідати історії. У них багато енергії. Війна породила сильну потребу висловитися: у перші роки ми бачили, як люди створювали анімацію навіть безоплатно, для соцмереж.

Раніше, до конкурсу «Тисячовесна», я навчав студентів шукати роботу на міжнародному ринку, бо в Україні її було мало. Тепер, думаю, найближчі два роки нам навіть бракуватиме фахівців: інвестиції з’явилися. Сподіваюся, бюджетні кошти дійдуть до студій і вони зможуть запустити багато проєктів. Це дасть поштовх відновленню індустрії.

Плани

Над якими проєктами ви працюєте зараз?

— Планів багато. «Зорі Трипілля» — великий проєкт за підтримки бізнесу. Його партнери хочуть розповісти світові історію Трипілля. Заплановано виставу, виставки й покази, а анімаційний фільм стане флагманом програми та інструментом культурної дипломатії. Вони побачили міжнародний успіх «Мавки» й повірили в цю ідею.

Сподіваюся, зміняться обставини й для «Роксолани». Це легка, динамічна підліткова історія з гумором, ближча до «Монстрів на канікулах». До роботи зі звуком ми ще не дійшли. А ще я розробляю інші проєкти, зокрема історію про Маріуполь.

Анімація як терапія

Ви згадали Маріуполь. Як говорити про таку трагедію мовою анімації?

— Коли ми почали розробляти історію про Маріуполь, один із французьких директорів сказав мені: «У вас “Король Лев”». Я здивувався: де «Король Лев», а де наша війна? А він пояснив: це теж історія про дітей, які втрачають батьків і, подорослішавши, мусять ухвалювати дорослі рішення. Тоді я зрозумів, як можна працювати з важкою драмою.

На деякі історії українцям важко йти в кіно. Я подивився «20 днів у Маріуполі» й потім три дні не спав: довелося знову пережити цей досвід. Анімація дає змогу говорити про драму через музику, персонажів та іншу форму оповіді. Вона схожа на казку, тому створює певну дистанцію: ніби все відбувається не тут і не зараз. Глядач може побачити події збоку, щось усвідомити й водночас не зануритися надто глибоко в травму. У цьому я бачу її терапевтичну можливість.

Ми з дружиною, яка працює психологинею, намагаємося робити наші проєкти терапевтичними. Я теж навчаюся психології та практикую. Якщо історія передусім для української аудиторії, важливо дати людині змогу прожити її разом із героєм, але не залишити сам на сам із болем. Вона може зануритися в проблему, побути в ній і поступово з неї вийти. Нехай після цього глядач стане трохи дорослішим і по-новому подивиться на складні питання.

Чим у цьому сенсі анімація відрізняється від ігрового кіно?

— Ігрове кіно може просто показати реальність, а глядач потім залишається з пережитим. В анімації відповідальність особлива: її дивляться й діти. Не обов’язково прямо показувати насильство чи загиблих — навіть документальні події можна передати інакше. Психотерапевт не змушує клієнта знову провалитися в травму й самотужки звідти вибиратися. Він підтримує його й крок за кроком проходить цей досвід разом із ним.

Візьмімо мультфільм Pixar «Душа». Це глибока філософська історія, яку може зрозуміти восьмирічна дитина і якою водночас захоплюються дорослі. Так само «Король Лев» — серйозна розповідь про дорослішання й втрату батьків.

«Душа» говорить про смерть і складний вибір так, що після перегляду людина замислюється про життя: для чого вона живе? Таке кіно може підтримувати й допомагати осмислювати власний досвід.

Що дивитися під час війни

Що ви як режисер порадили б дивитися під час війни, коли потрібні сили жити далі?

— Кіно не може забезпечити такий захист. Якщо людині дуже важко, я раджу звертатися до безоплатних психологічних служб, говорити про свій стрес. Я вже три роки майже щотижня навчаюся або беру участь у психологічних процесах і бачу: коли стрес накопичився, фільм не завжди допоможе.

А для душі можна обрати щось легке, що нагадує про дитинство, — наприклад, улюблені мультфільми. Звісно, не для всіх дитинство було безпечним: мій тато був дитиною війни, і йому може бути важко туди повертатися. Але багато людей знаходять у таких спогадах опору. Мені допомагає проста річ — морозиво в стаканчику. Купую його, їм і на мить повертаюся в час, коли не ніс теперішньої відповідальності й не переживав за трьох доньок під час війни. Мені стає легше. Це короткий перепочинок для психіки, яка не може постійно відповідати на питання «як вижити». Потім ми знову повертаємося до життя, але вже маємо трохи більше сил.

Варто обережно вибирати, що дивитися. Ми з дружиною вимикаємо фільм, якщо він напружує, а робочої потреби додивлятися немає. На «20 днів у Маріуполі» я йшов свідомо: знав, що це буде важко, і потім виходив із цього стану. Якщо вам складно вже на початку перегляду, можна вимкнути фільм і переключитися.

Ми майже не дивимося фільмів про війну. Якщо це бойовик, то з передбачуваним фіналом, де добро перемагає. Ми з дружиною навіть ловимо себе на тому, що чекаємо саме цієї миті. Відчуття справедливості важливе для психіки — це теж може підтримати.

Глядач звик до TikTok і коротких відео. Як утримати його увагу повнометражним кіно?

— Робити кіно для свого глядача й дбати про нього. Коли я показую вам щось на телефоні, можу подумати, що буде цікаво саме вам. А можу показати лише тому, що сподобалося мені. У другому випадку я ділюся власним задоволенням, хоча й кажу, що роблю це для вас. Автори не завжди помічають таку різницю. Ми часто проєктуємо себе на інших: якщо мені подобається ця історія, то її нібито мають побачити всі. А варто спершу спитати себе, для кого я її розповідаю і що відчує ця людина.

Широкого глядача TikTok важко уявити як одну людину — він дуже різний. Треба побачити саме свого глядача й працювати для нього. Думаю, це спрацює.

Це стосується й викладання. Відколи я заглибився в психологію, студентам стало легше вчитися: вони відчувають, що мені цікаві не тільки їхні роботи, а й вони самі. Тоді з’являються інтерес до навчання й сили досліджувати світ.

Дуже цінно, що ви про це говорите. Як ви самі до цього прийшли?

— Сам я зрозумів це лише за останні три роки. Психологія допомогла побачити збоку режисера, який хоче чогось для себе, але каже, що робить це для інших. У студентів на початку навчання так само: хоч би про кого вони розповідали — маленького тарганчика чи камінець, — зазвичай говорять про себе. Ми разом доходимо до того, що за історією персонажа стоїть їхній власний біль або досвід. Коли автор це усвідомлює, він, мені здається, дорослішає.

Замість епілогу

Що ви побажали б молодим режисерам, акторам і всім, хто працює або планує працювати в кіно?

— Досліджувати себе за допомогою психології: вона допомагає зрозуміти, хто я і навіщо працюю в креативній індустрії. І берегти свій ресурс, системно його відновлювати. Про фізичне здоров’я ми знаємо більше, ніж про психічне, хоча саме воно дає багато сил для творчості. Тоді творчість стає здоровішою й менше залежить від стресу. І цей час точно колись закінчиться. Ми проходимо його крок за кроком, день за днем. У нас точно буде весна.