Сигнал для Москвы. Что стоит за жесткой риторикой Сикорского и чего Польша хочет от союзников

"Ви все ще можете вбити багато людей, але перемогти не зможете". Так 23 вересня Радослав Сікорський звернувся до представників Росії на засіданні Ради безпеки ООН. 

Польський міністр закордонних справ нагадав, що Москва понад чотири роки не може досягти в Україні поставлених цілей, хоча має значно більший економічний і мобілізаційний ресурс. 

Далі він перейшов до співвідношення потенціалів. 

Економіка Польщі, за його словами, вже лише приблизно вдвічі менша за російську, європейська – удесятеро більша, а сукупна економіка держав НАТО перевищує російську приблизно у 25 разів. Росія здатна завдати величезних втрат, але виграти таке протистояння не може.

Сам по собі цей виступ можна було б списати на стиль Сікорського, який давно говорить про Росію жорсткіше, ніж це зазвичай роблять дипломати. 

Проте за кілька днів до того у Києві він уже озвучив схожу думку. У разі російського нападу НАТО, на його переконання, має настільки значну перевагу в повітрі, що Росія досить швидко відчула б наслідки прямого зіткнення. 

Особливо показовим було уточнення Сікорського, що ця перевага залишалася б величезною навіть без Сполучених Штатів. Саме це уточнення важливіше за ефектну фразу про швидку перемогу над Росією. 

І воно дозволяє точніше зрозуміти, що сьогодні відбувається у Варшаві. 

Змусити Москву боятися напасти

Сікорський репрезентує широкий польський політичний мейнстрим – там домінує переконання, що Росія становить довгострокову загрозу і що Польща повинна бути готовою реально себе захищати. 

Відмінність лише в тому, як Сікорський пропонує говорити про цю готовність. Більшість польських політиків пояснюють, чому Росії треба боятися. 

Але боятися повинна також сама Росія, наполягає Сікорський.

Звичайно, війни не виграють статистиками, а розмір ВВП не перетворюється автоматично на боєприпаси, готові бригади, військову логістику чи політичну волю суспільств нести втрати. Європа має незрівнянно більший сукупний потенціал – але питання в тому, наскільки його вже перетворено на силу, яку можна швидко застосувати у великій війні. 

Втім, Сікорський і не намагається довести, що така війна була б легкою.

Він визнає, що Росія небезпечна, але вона не повинна сприймати страх Заходу перед ескалацією як доказ того, що Захід за будь-яких обставин відступить.

Нинішня польська дискусія цікава передусім питанням, що Польща буде готова зробити, якщо Москва справді вирішить перевірити систему союзницьких гарантій на практиці. 

Причини для сумнівів справді є.

Наприклад, на початку вересня колишнього міністра оборони Маріуша Блащака запитали, чи повинні польські солдати допомогти Литві, Латвії або Естонії у разі російської агресії. Він відповів, що польські солдати повинні захищати Польщу.

Формально це не було запереченням статті 5 договору НАТО, адже Блащак одночасно наголошував на необхідності сильних союзів і співпраці зі США. Але сама відповідь добре показала фундаментальну проблему будь-якого військового союзу. У момент реальної небезпеки уряди можуть почати дивитися на союзницькі зобов’язання передусім крізь призму власної території, власних втрат і настроїв власного суспільства.

Втім, акцент Варшави саме на союзницькій солідарності засвідчив 17 вересня виступ у Сеймі прем’єр-міністра Дональда Туска. 

Він заявив, що однією з російських цілей може бути переконання членів НАТО в тому, що стаття 5 є радше політичною декларацією, ніж реальною гарантією. Москва може тестувати Альянс не великою війною, а серією інцидентів, ударів і провокацій, розраховуючи, що в якийсь момент у західних суспільствах постане питання: навіщо їм ризикувати заради Литви, Латвії чи Польщі? 

Туск визнав також, що далеко не всі політичні сили у США та Західній Європі автоматично готові доводити союзницьку лояльність ціною великої війни. Саме тому Польща повинна демонструвати власну готовність виконувати свої зобов’язання, якщо хоче очікувати такої самої поведінки від інших. 

І у цьому контексті польська "бравада" є проявом не абсолютної впевненості в НАТО, а навпаки – усвідомленням того, наскільки небезпечною є будь-яка невизначеність щодо реакції Альянсу. 

Поляки – за підтримку союзників

Стаття 5 справді не є автоматичною командою всім арміям НАТО одночасно вступити у війну в однаковій формі. Вона зобов’язує кожного союзника допомогти атакованій державі, але конкретну форму такої допомоги країни визначають самостійно. Це може бути участь у бойових діях – однак вимоги Північноатлантичного договору не зводяться до цього. 

У мирний час така гнучкість дає Альянсу можливість враховувати різні обставини, натомість залишає простір для політичного вагання чи сумніву у кризових ситуаціях. А у стримуванні сумнів має критичне значення, бо потенційний противник оцінює не лише кількість танків і літаків, а й готовність їх використати.

Тому жорстка риторика Сікорського виходить далеко за межі його особистого стилю. 

Коли він говорить "ми", то має на увазі не Польщу, яка самостійно вступає у війну з Росією. Це означає НАТО, а у київському виступі ще точніше – європейську частину Альянсу.

Варшава ніби виходить із припущення, що спільна реакція у разі великої російської агресії є очевидною, і публічно закріплює саме таке розуміння союзницьких зобов’язань. Тим самим будь-який майбутній відступ від цієї логіки стає для союзників політично складнішим. Сікорський не просто описує НАТО таким, яким він є сьогодні – він показує ту версію Альянсу, яка потрібна Польщі.

Суспільні настрої свідчать, що така логіка не обмежується політичними елітами.

У вересневому опитуванні IBRiS 77,8% поляків заявили, що Польща повинна допомогти Литві, Латвії та Естонії у разі російської агресії. 

У відповідному запитанні не було уточнено, чи йдеться про безпосередню участь польських військових у бойових діях – тому трактувати цей результат як готовність суспільства до війни було б неправильно.

Але опитування показує, що для значної більшості поляків безпека країни вже не обмежується захистом власного кордону і пов’язана також із виконанням зобов’язань перед союзниками. 

Дедалі менш переконливо у Польщі лунає думка, що найкращою гарантією миру є демонстрація небажання застосувати силу за будь-яких обставин. Якщо Москва повірить, що страх перед війною завжди переважатиме готовність відповісти – цей страх сам перетворюється на інструмент тиску. 

Разом із цим питання, що на практиці означають союзницькі зобов’язання Польщі, перейшло з площини теоретичних дискусій у реальну політику.

Зокрема, щодо ролі США у Європі.

Польща зовсім не відмовляється від американських гарантій і залишається однією з держав, найбільше зацікавлених у сильній військовій присутності США на східному фланзі. 

Але водночас Варшава не хоче, щоб європейська оборона формувалася без американської участі. І хоче, щоб європейці були здатні діяти самі, якщо американське залучення виявиться меншим за очікуване. 

Мовою Росії – до неї самої

Тому слова Сікорського "навіть без США" адресовані не лише Москві. 

Це також сигнал європейським союзникам. Адже сукупний потенціал у них уже є, але під питанням – їхня здатність перетворити його на реальну військову і політичну силу. 

Великі економіки автоматично не створюють склади боєприпасів, оборонної промисловості, готових військових формувань і, зрештою, політичної волі застосувати їх у момент кризи. 

Переконливе стримування неможливо побудувати лише на жорстких заявах. 

Але працює і зворотна логіка. Навіть значний військовий потенціал стримує набагато слабше, якщо противник сумнівається, що його взагалі наважаться використати. 

Тому справжня дискусія стосується того, що саме має переконати Москву не робити наступного кроку. 

Адже європейська оборонна логіка довгий час була зосереджена передусім на тому, щоб зробити російський напад безперспективним. Посилити протиповітряну оборону, сухопутні сили, укріплення і резерви настільки, щоб Москва знала, що швидкого військового успіху не буде. 

Сікорський додає до цього важливий елемент – Росія повинна рахувати не лише ціну можливої невдачі на полі бою, а й наслідки, які сама понесе у відповідь. Цим власне можна пояснити характерне зміщення його риторики.

Показово, що сама Москва давно користується саме такою мовою. 

Коли помічник Путіна Ніколай Патрушев погрожував, що у разі прямого військового конфлікту польська державність може припинити існування протягом кількох днів, сенс цієї заяви полягав не стільки в описі конкретного військового сценарію, скільки у спробі переконати поляків: навіть думка про спротив може мати катастрофічну ціну. 

Сікорський фактично повертає цю логіку в інший бік. Якщо Росія намагається стримувати Польщу страхом перед наслідками відповіді, то Варшава дедалі відвертіше нагадує Москві, що ескалація матиме ціну і для неї.

При цьому Польща не є єдиною країною, яка дедалі серйозніше оцінює російську загрозу. 

Іншим прикладом стала Франція, де 18 вересня Емманюель Макрон зібрав керівників політичних партій після брифінгів служб безпеки щодо російських гібридних дій. 

Відповідаючи на запитання про попередження Туска, французький президент назвав їх обґрунтованими і такими, що спираються на реальну інформацію про російську активність. 

Знову ж, Польща сьогодні не стільки намагається оцінити загрозу, скільки формує спосіб говорити про відповідь.

Варшава демонструє політичну готовність діяти, тоді як частина інших союзників залишає більше простору для стратегічної невизначеності.

А Росію дедалі менше сприймає як загрозу, яку можна нейтралізувати обережністю.

Радослав Сікорський не створює нового польського мейнстриму з нуля. Він говорить уголос те, що вже визріло в польській суспільно-політичній дискусії. Й відкритіше акцентує на тому, про що в Європі досі частіше воліли говорити обережно. 

Автор: Тарас Мишляєв,

директор з науково-дослідної роботи ГО "Міжнародний дипломатичний альянс"