«Чому всі люблять “Ти — космос”, але не люблять “Коли ти вийдеш заміж?”». Інтервʼю з кінокритиком Юрієм Самусенком

У подкасті «Медіуми» кінокритик Юрій Самусенко розповідає про вплив критиків на українське кіно, участь у журі «Тисячовесни» та проблеми державного й приватного фінансування. А також пояснює, чому українському кінематографу бракує горорів, спортивних драм і щасливих фіналів, як невдалий продакт-плейсмент руйнує довіру до історії та чому розвиток індустрії гальмують нестача кадрів, освіти й коштів.

Підписатися на подкаст «Медіуми» можна на Apple Podcasts, Spotify, Megogo Audio, NV Подкасти, YouTube Music, YouTube та інших подкастингових платформ.

00:00 «Індустрія чує кінокритиків і все-таки якось на них зважає»;

02:50 «Українська кінокритика іноді ніби не для людей»;

05:37 Про відгуки глядачів: «Це прекрасно доповнює роботу кінокритиків і дозволяє міряти температуру по палаті»;

08:48 «Кінокритики буквально за своїм смаком вибирають фільми й серіали, які хочуть бачити в майбутньому»;

11:50 «Мені здається, дуже сильний кейс продакт-плейсменту в Україні почався зі “Скаженого весілля”, очевидно»;

16:51 «Чому український хепі-енд виглядає так, що хтось помер?»;

19:31 Про проблеми українського кіно: «Немає кадрів, немає освіти й немає коштів»;

21:40 «Школи в Харкові у нас є підземні, а кінотеатрів підземних немає»;

24:26 Про другий сезон «Областей кіно»: «Я вирішив спробувати пояснити людям, чому українське кіно таке, яким воно є»;

27:40 «Контенту зараз так багато, що немає часу порефлексувати, подумати про фільм, який ти щойно подивився».

«Індустрія чує кінокритиків і все-таки якось на них зважає»

Наталка Соколенко: Як ви самі оцінюєте роль і вплив кінокритиків на смаки аудиторії? Готуючись до нашої розмови, я згадала, що бачила багато голлівудських фільмів і серіалів, де кінокритик — центральна фігура сюжету. Намагалася згадати наші сюжети, де кінокритику відведена бодай якась важлива роль, якщо вже не головна. Не згадала, хоча, можливо, такі фільми є. Розкажіть про це.

Юрій Самусенко: Фільмів немає, є дописи у фейсбуці, я думаю. Є велика різниця між кінокритиками в Голлівуді й у нас, бо тяглість цієї професії в Голлівуді набагато довша.

Наталка Соколенко: Якщо ми беремо Олександра Довженка як батька українського кінематографа, причому такого серйозного батька, беремо твір Юрія Яновського «Майстер корабля», який зараз дуже популярний, то бачимо, що там, до речі, про кінокритиків ідеться. Тобто історія тривала.

Юрій Самусенко: Але не тягла — у цьому проблема. Були певні сплески, прояви кінематографії в Україні, в різних містах, але це не було інституціалізовано. Якщо ми подивимося на кінокритику у США, то це люди, які не просто писали рецензії — вони писали книжки, і дуже багато.

На жаль, ці книжки не перекладені українською мовою, а там дуже багато всього цікавого. Я все ще чекаю, коли вийде якась книжка Полін Кейл — кінокритикині, яка просто громила у 70-х американський прокат і буквально вирішувала, хто має далі знімати кіно, а хто ні. До неї люди прислухалися. На жаль, наша ситуація трохи інша. Я думаю, що індустрія чує кінокритиків і все-таки якось на них зважає.

«Українська кінокритика іноді ніби не для людей»

Наталка Соколенко: А глядач?

Юрій Самусенко: Мені здається, що ні, тому що українська кінокритика іноді ніби не для людей. Я поясню. Для мене кінокритика — це спроба пояснити, чому фільм є таким, яким він є, знаючи весь контекст навколо цього фільму, і спробувати донести цей контекст до глядача.

Наша кінокритика оперує мовою, якою глядач не оперує. І через це виникає певна дистанція між глядачем і критиком.

Наталка Соколенко: Тобто це зарозумілість?

Юрій Самусенко: Зарозумілість, так. Я думаю, що це велика проблема. Хто потім читає ці тексти? Знову ж таки, індустрія. Але сьогодні, коли більша частина кінокритики йде в подкастинг, соцмережі, у ютуб, вона стає також частиною блогерської культури.

Наталка Соколенко: А як узагалі заробляють кінокритики? Я ось про що подумала. Якщо говоримо про Голлівуд, то там, мені здається, зрозуміло: принаймні автори можуть за свої колонки в якомусь The New York Times отримувати нормальну зарплату. Як ми знаємо з героїні «Сексу і міста», яка нормально жила, просто пишучи колонки й час від часу видаючи книжки.

Можливо, проблема кінокритиків в Україні в тому, що просто немає як заробити на гідне життя?

Юрій Самусенко: Так, великою мірою кінокритика рухається на якомусь невидимому для мене ентузіазмі. Чим заробляють кінокритики? По-перше, пишуть тексти для медіа і продають їх. Виступають на показах фільмів, проводять Q&A — розмови з режисером після показу — або представляють фільми. Це співпраця з українськими дистриб’юторами, які ці фільми привозять.

Наталка Соколенко: Тоді вже не покритикуєш фільм, якщо співпрацюєш із дистриб’ютором.

Юрій Самусенко: Це правда, але я критикую фільми, які іноді представляю. Бо перш ніж погодитися представляти фільм, я мушу його подивитися.

Якщо він не корелює з моїми цінностями, якщо відверто поганий, я не буду його представляти. Але якщо в ньому є якісь цікаві зачіпки, якщо це, наприклад, культовий фільм, який показують в українському прокаті, або якийсь один окремий сеанс, я прийду й розкажу про нього, наведу певний контекст без спойлерів.

Це дві основні історії, але решту часу кінокритики працюють на якихось інших роботах.

Наталка Соколенко: Тобто це більше для душі?

Юрій Самусенко: Але це часто журналістські роботи, тобто щось не дуже далеке від професії кінокритика.

Про відгуки глядачів: «Це прекрасно доповнює роботу кінокритиків і дозволяє міряти температуру по палаті»

Наталка Соколенко: Цікаво, яка у вас конкурентна боротьба — не так між собою, бо я розумію, що кінокритиків не так багато, хоча, можливо, ви думаєте інакше. Але є інші, в лапках назвімо їх так, «кінокритики».

Це глядачі, які вже подивилися кіно й залишили відгуки на різних платформах: IMDb, Letterboxd, на українському сайті «КіноРейтинг» теж можна дивитися. Я інколи дивлюся, хоча не дуже звертаю увагу на хвалебні відгуки. Радше одразу хочу подивитися, що не так, щоб потім вирішити для себе, йти на це кіно чи дивитися його вдома.

Як ви як професійний кінокритик ставитеся до відгуків, які пишуть самі глядачі? Наскільки це для вас, скажімо так, незручна конкуренція?

Юрій Самусенко: Я думаю, що це прекрасно доповнює роботу кінокритиків і дозволяє міряти температуру по палаті. Наприклад, є сайт Rotten Tomatoes, на якому окремо у відсотках до 100% показані відгуки глядачів і критиків.

Вони розділені між собою. І ви можете подивитися, наскільки кіно подобається глядачам, наскільки — критикам, і скласти для себе певне уявлення.

Наталка Соколенко: А я, до речі, не знала. Я знаю, що є дещо подібний досвід у The Wall Street Journal, де є коментарі просто людей і є коментарі їхніх колумністів і журналістів, які хочуть висловитися.

Тобто просто рандомна людина чи бот може прийти щось нашкрябати, а може прийти якийсь автор — і тоді вже цікаво почитати його коментар. Це дещо подібне?

Юрій Самусенко: Так, це приблизно так і працює. На Letterboxd, наприклад, теж пишуть глядачі — кожен може щось написати. Але кінокритик може залишити текст і наприкінці дати посилання на свою повну рецензію. Його там читають саме як кінокритика, тому що знають, що це не просто відгук, а частина рецензії, яку можна, наприклад, платно дочитати на IndieWire або в іншому медіа, де він працює.

Я теж читаю відгуки глядачів. Мені особливо цікаво, коли вони пишуть щось критично негативне, бо це, мені здається, оприявнює проблеми фільму не лише з погляду кінокритиків, а й із погляду глядача, його запитів.

І під ці запити потім часто знімають фільми.

Наталка Соколенко: Але це небезпечна дорога.

Юрій Самусенко: Це дуже небезпечна дорога, правда. Але є певні жанри, особливо жанрове кіно, які працюють за певними правилами. І ці правила викристалізувалися якраз завдяки аудиторії. Це не лише звичайна триактна структура сторітелінгу. Це загалом те, як має працювати жанр.

Де вставити в горорі скример, де людина має перелякатися, де в комедії має бути смішно, як це почати, як закінчити. Є певні структурні особливості, і хотілося б, щоб українські кінематографісти рухалися за ними, коли знімають жанрове кіно.

«Кінокритики буквально за своїм смаком вибирають фільми й серіали, які хочуть бачити в майбутньому»

Наталка Соколенко: Повернімося до питання впливу кінокритиків. Про Голлівуд ми вже сказали, ви навели чудовий приклад.

А в Україні хто з людей, які вирішують, що буде зніматися далі, дослухається до кінокритиків? Наприклад, якщо ми говоримо про державну підтримку через Держкіно чи УКФ. Я була в журі конкурсної комісії при попередньому складі Міністерства культури. Прийшла туди книжки оцінювати, але мені, що називається, напарили ще й кіно. Мусила телефонувати кінокритикам і режисерам, щоб уточнювати певні речі, адже нам треба було ще й бюджет оцінювати. Було складно.

Сподіваюся, що зараз підхід професійніший, хоча навколо цього теж є скандали. Ми бачили їх щодо результатів останнього конкурсу «Тисячовесна».

Юрій Самусенко: Пропоную далеко не ходити й згадати «Тисячовесну», бо я був у журі документалістики. У мене були проєкти, які ми з командою подавали, і я один із тих експертів, який не виграв нічого. Про нас не говорять — говорять про тих, хто виграв.

Я був у журі разом із кількома кінокритиками. У нас у кімнаті була кінознавиця Альона Панзій і кінокритик Ігор Кромпф. Ми спілкуємося між собою і плюс-мінус розуміємо, які проєкти хороші, які погані. Але я достеменно не знаю, за що вони голосували, так само як вони не знають, за що голосував я.

Коли я, наприклад, побачив, що один із проєктів, де я виступаю архівним продюсером, отримав 12 голосів проти із 17 — я, очевидно, заявив про конфлікт інтересів щодо свого проєкту, — то за списком проєктів-переможців розумію, що ця аудиторія хоче бачити переважно фільми більш артхаусного спрямування.

І це, напевно, не те очікування, яке ми отримували від пана президента. Ми прямо запитали його про це, і він сказав, що хотів би щось рівня серіалу «Вікінги». Власне, тому такий великий бюджет.

Але в ігровій комісії роздавали 1,9 мільярда гривень, а в нас було дві кімнати по 120 мільйонів. Чи є ймовірність, що вийдуть якісь документальні «Скандинави», «Скіфи» тощо? Ні, звісно. Тому що якщо розподілити кошти ще й між усіма проєктами, то це мільйон, чотири мільйони.

Наталка Соколенко: А це мало навіть для документального кіно?

Юрій Самусенко: Це досить мало, особливо враховуючи той факт, що дуже часто це копродукції.

Тобто вони вже просять якусь невелику частину коштів. І, повертаючись до питання, чи вирішують щось кінокритики: ось тут вирішують. Вони буквально за своїм смаком вибирають фільми й серіали, які хочуть бачити в майбутньому. І ми побачимо у 2027—2028 роках, до чого це призведе.

«Мені здається, дуже сильний кейс продакт-плейсменту в Україні почався зі “Скаженого весілля”»

Наталка Соколенко: Надзвичайно цікаво буде побачити. А якщо беремо інші джерела фінансування — приватний капітал, який усе-таки є в українському кіно, — наскільки він дослухається до кінокритиків? Чи, можливо, до виконавиці або виконавця головної ролі, якоїсь кінозірки або інших людей, задіяних у кіно? Чиї голоси там вирішальні?

Юрій Самусенко: Дуже сильно залежить від бізнесу, звісно. Але якщо говорити загалом, до кінокритики не дослухається від слова зовсім.

Я думаю, бізнес навіть не читає медіа, де ці кінокритики пишуть. Бізнес зацікавлений в оприявленні свого бренду всередині фільму і дуже часто…

Наталка Соколенко: Продакт-плейсмент?

Юрій Самусенко: Так. Але є дуже багато нюансів. Я, наприклад, працював архівним продюсером на фільмі «Кузьма: Справжньо веселий». І в нас було два партнери. Як у документальному кіно ти можеш показати продакт-плейсмент, особливо якщо це фільм, який повністю складається з архівів?

Тому ці партнерства органічно вибудовувалися у промокампанії. Скажімо, їхнє лого є на самому початку фільму.

Тобто є певні стежинки до того, як достукатися до бізнесу, щоб співпраця була органічною: щоб і вони щось отримали, і компанія, яка виробляє фільм, щось отримала.

Наталка Соколенко: Але я так розумію, що кінопродюсери не завжди мають успіх у таких переговорах із тими, хто фінансує фільм. Пам’ятаю, до речі, зауваження когось із кінокритиків щодо серіалу.

Там сюжет такий: є олігарх, дуже-дуже багатий чоловік. Він приходить у ресторан, замовляє якісь страви й каже: «А мені, як завжди», — і називає горілку. Олігарх і горілка — тут уже можна ставити під сумнів, а ще й «як завжди». І називає достатньо дешевий бренд, навіть для середнього підприємця неочевидний вибір. Тобто буває і таке смішне?

Юрій Самусенко: Буває дуже часто.

Я наведу інший приклад із фільму «Потяг у 31 грудня», ми його згадували до подкасту. Там є вагітна жінка, яка їде з Києва до свого чоловіка-військового у Львів і везе йому тістечка ББК. І я думаю: вона не може купити тістечка ББК у Львові? Очевидно, що може. Вона вагітна, із сумками, їй важко.

Наталка Соколенко: Ну, сюжет із Києва до Львова, до військового — теж…

Юрій Самусенко: Так, це теж окрема розмова.

Я не проти того, щоб тістечка ББК показували в кіно. Але якщо вони відіграють важливу сюжетну роль, яка не дозволяє мені повірити в реальність, яку продають кінематографісти, я не можу це дивитися. Можу критикувати, звісно, але не буду рекомендувати людям.

І мені від цього дуже боляче, бо продакт-плейсмент є і в іноземному кіно — все гаразд. Я, наприклад, дуже люблю Девіда Фінчера, і мені було незрозуміло, чому так багато продакт-плейсменту у фільмі «Вбивця» (The Killer), який вийшов на Netflix. Тобто Netflix уже дав йому кошти, але там є і McDonald’s, і Amazon — чомусь конкурентна Netflix компанія.

Для мене це викликає фактично такі самі питання, як до «Потяга у 31 грудня», бо продакт-плейсмент що там, що там не працює.

Наталка Соколенко: Я згадала ще один жахливий приклад продакт-плейсменту у фільмі, де Мадонна виступила режисеркою. Вони там постійно курять. І, знаючи, що насправді за цим стоїть, хоча конкретні сигарети не показують, розумієш, що тютюнові компанії просувають цю культуру куріння. А я не курю. І коли додивилася цей фільм у кінотеатрі, вийшла з такою головою — мені здавалося, що я обкурилася просто на цьому фільмі.

Кінокритики, я так розумію з ваших слів, критикують такий непродуманий, вульгарний, прямолінійний продакт-плейсмент?

Юрій Самусенко: Сто відсотків. І продюсери часто захищаються, мотивуючи це тим, що продакт-плейсмент є всюди, є в Голлівуді. Мені здається, дуже сильний кейс продакт-плейсменту в Україні почався зі «Скаженого весілля», очевидно.

Продюсер Юрій Горбунов постійно захищається тим, що в інших режисерів є продакт-плейсмент. Але ж він зовсім не такий, не настільки яскраво проявлений, що люди просто зупиняють фільм і жують насіння соняшнику, тому що там Rozetka заплатила або ще щось. Це просто дивно. Я не можу це витримати.

«Чому український хепі-енд виглядає так, що хтось помер?»

Наталка Соколенко: Які ще зауваження має кінокритик до сучасного українського кінематографа, крім непродуманого продакт-плейсменту?

Юрій Самусенко: Мені дуже бракує жанрового кіно, на яке ходило б багато людей, тому що вони знають, що отримають стовідсотково те, чого хочуть.

Наталка Соколенко: Наприклад, чого бракує?

Юрій Самусенко: Мені бракує горору. Я у книжці писав про те, що горор в Україні присутній.

Він є і в 90-х, і у 2000-х, і навіть зараз — «Конотопська відьма». Але йому дуже не вистачає тяглості, тому що він часто чіпляється за голлівудщину. З одного боку, це непогано, але в Україні теж є за що зачепитися, якщо говорити про горори. І я зараз кажу не лише про війну. Є фольклор, міфологія — дуже багато всього.

Але в нас чомусь режисери дуже часто думають, що вони великі автори, що вміють і знають краще, і для них зняти жанрове кіно — це нічого не варте. Але насправді, щоб дотримуватися цих правил, бути достатньо професійним і фаховим, треба читати дуже багато літератури, присвяченої жанровому кіно. І цього мені не вистачає.

Ще я у «Радіо Культура» в «Областях кіно» проговорював цей момент і присвятив йому цілий окремий епізод — це хепі-енди в українському кіно. Чому український хепі-енд виглядає так, що хтось помер? І на цьому історія логічно завершується, тому що завершується арка персонажа. Вона часто логічна. Але чому ми не можемо вийти з кіно з якимось щирим відчуттям перемоги?

Наприклад, спортивна драма як жанр у нас фактично теж відсутня. Ми не можемо вийти й порадіти, тому що збірна України перемогла у футболі. Немає цього. Чому ми собі цього не дозволяємо? Оце те, що мені дуже болить і чого дуже бракує.

Наталка Соколенко: А чому, ви думаєте, так відбувається? Чого бояться кіносценаристи, режисери й продюсери?

Юрій Самусенко: Це теж комплексна проблема.

Коли я говорю зі сценаристами, вони часто ображаються через те, що їхні сценарії переписують прямо на знімальному майданчику й вони виглядають уже не так добре, як були написані. Очевидно, що переписувати сценарій — це не завжди погано, тому що ти зважаєш на якісь окремі речі: локацію, акторську гру, недостатню прорепетируваність. Це теж дуже велика проблема українського кіно.

У нас немає підготовчого процесу, який дозволяв би дуже швидко рухатися під час виробництва й постпродакшну.

Про проблеми українського кіно: «Немає кадрів, немає освіти й немає коштів»

Наталка Соколенко: Бо це вимагає додаткового бюджету?

Юрій Самусенко: Бо це вимагає додаткового бюджету, звісно. І часто, я думаю, люди ставляться до підготовчого процесу так: «Та ми там на дублях поправимо, у нас усе вийде».

Але, наприклад, режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук — людина, яка дозволяє собі дуже великий і довгий підготовчий процес. Завдяки цьому він дуже швидко знімає. Це економить кошти, тому що потрібна менша кількість знімальних днів. І в нього дуже великий виробіток: він може за один день зняти 16 хвилин фільму.

Наталка Соколенко: Це режисер «Памфіра»?

Юрій Самусенко: Так. Його стрічка «Тиха повінь» виходить у прокат у жовтні. Він уже дозняв свій наступний ігровий фільм і зараз працює над постпродакшном.

Дуже цікава робота, про яку я, на жаль, нічого не можу сказати. Але я думаю, що нам бракує певного набору речей. А чому їх немає? Бо немає кадрів, немає освіти й немає коштів. Оце три кити, на яких українське кіно поки росте, росте, росте. Кошти вже, напевно, скоро будуть.

Наталка Соколенко: Зовсім нещодавно читала, що в нас перевиробництво акторів.

Щороку університет Карпенка-Карого випускає 25 акторів. А ви кажете, що бракує кадрів.

Юрій Самусенко: Так це тільки актори. Якщо ми говоримо про операторів, звукорежисерів, їх насправді не так багато, як хотілося б.

Коли режисер разом із продюсером вибирає собі команду — або продюсер вибирає, по-різному буває, — вони хочуть знайти людину, яка дуже добре пасує конкретно цьому фільму. А вибирати немає з кого.

Режисерів монтажу багато, але вони дуже часто змушені монтувати тіктоки.

Наталка Соколенко: Або вертикальне кіно.

Юрій Самусенко: І це забирає в них більше часу, вони вкладають сили туди. Це непогано — монтувати навіть вертикальне кіно. Але хочеться, щоб вони більше працювали над більшими, повнометражними форматами. І цього якраз бракує.

«Школи в Харкові у нас є підземні, а кінотеатрів підземних немає»

Наталка Соколенко: Що зараз відбувається з кінопрокатною індустрією у зв’язку з тривогами? Наприклад, у Києві я так і не сходила на «Одіссею» через тривоги. Кілька спроб було, і всі сеанси переривали.

Юрій Самусенко: Ситуація складна, але під контролем, як кажуть військові. Наскільки я розумію, зараз дозволяють кінотеатрам у торгових центрах — а якщо ми говоримо про Київ і великі міста, то переважно кінотеатри саме в торгових центрах — працювати під час тривоги, спричиненої дроновими атаками. Якщо це ракетна атака, ми зупиняємо сеанс і виходимо.

Є кінотеатр з укриттям — «Кіно42», наприклад, у Києві. Але я не можу сказати, що дуже багато людей заповнюють усі ті 42 місця, які там є. На жаль, не знаю, чому.

З іншого боку, коли сеанс переривається тривогою, тобі треба витримати десь дві чи дві з половиною хвилини гудіння в кінотеатрі, коли тебе попереджають про цю тривогу. І ти можеш пропустити якусь частину звукової доріжки фільму, бо це все її перебиває.

Я нещодавно ходив на стрічку «Справжній герой». Тричі була повітряна тривога через дрони. Я ще казав Дмитру Сухолиткому-Собчуку, що трейлер «Тихої повені» за тривалістю якраз такий, як це повідомлення про тривогу. Кажу: «Я жодного звуку не почув із цього трейлера». І дві тривоги перебивали сам фільм. Я, напевно, щось із нього пропустив. А мені треба, наприклад, написати рецензію. Я не знаю, як це робити.

З іншого боку, я за повну безпеку. Якщо є можливість уберегти своє життя, то чому цього не зробити? Треба зважати на все це. Бізнеси зі мною не погодяться, як і дистриб’ютори та кінотеатри, бо їм треба якось виживати.

Але я для себе думаю про те, як вийти з цієї ситуації. З 2022 року жоден кінотеатр — Multiplex, «Планета Кіно», я їх дуже люблю — не побудував підземного укриття, підземного кінотеатру.

Наталка Соколенко: Мене це теж дивує.

Юрій Самусенко: Тобто школи в Харкові у нас є підземні, а кінотеатрів підземних немає. Це питання, напевно, до них. Можливо, це нерентабельно. Можливо, не так багато людей ходять у кінотеатр.

Наталка Соколенко: Просто я думаю, що навіть після завершення війни підземний кінотеатр цілком може існувати. Чому б ні?

Юрій Самусенко: Чому б ні. Ви ж сидите в залі, в якому немає вікон. Очевидно, що це може бути підземний кінотеатр.

Наталка Соколенко: Може, навіть зі звукоізоляцією там буде краще, а в чомусь, можливо, і приміщення дешевше.

Про другий сезон «Областей кіно»: «Я вирішив спробувати пояснити людям, чому українське кіно таке, яким воно є»

Наталка Соколенко: Поговорімо про ваш подкаст «Області кіно», який виходить на «Радіо Культура». Почався новий сезон. Які плани на нього? Я кілька випусків слухала на аудіоплатформах і в ефірі.

Мені здалося, що це продукт для підготовленої публіки, яка має вищу освіту або прагне її здобути. Ви все-таки обрали певний поріг: аудиторія має бути підготовленою? Чи мені так здається?

Юрій Самусенко: Мені здається, що підготовлена аудиторія слухає радіо загалом.

Наталка Соколенко: Це так. Я собі уявляю, що, якщо ми говоримо про Україну, розмовне радіо — справді для більш-менш інтелігентної публіки.

Юрій Самусенко: Я вибрав достатньо простий поріг входу для другого сезону. Це феномен українського хіта. Чи взагалі існує український хіт? Що це таке? На що ходять люди? Хто такий український глядач? Чому не знімають горори? Чому в нас такі кринжові комедії?

Я думаю, це питання, які ставлять і люди без вищої освіти, і ті, хто ще ходить до школи. Моєму племіннику 13 років, він мене питає: «Чому такі тупі комедії виходять в Україні?»

Є, наприклад, епізод, який називається «Хто вирішує, чому погане кіно виходить в український прокат?». Бо є ж люди, які це вирішують.

Чому український фільм може бути щасливим, але в ньому завжди є гірчинка? Чому? «Мої думки тихі», «Люксембург, Люксембург», «Памфір» закінчуються з певною гіркотою. «Ти — космос»… Навіть не вдаючись у спойлери, ми щойно пройшли весь цей спектр.

Перший сезон у мене був реально «Областями кіно», тому що я аналізував кожну область України й розповідав, які стрічки знімалися конкретно в цій області за останні понад 100 років.

Другий сезон я вирішив зробити більш масовим і спробувати пояснити людям, чому українське кіно таке, яким воно є. Чому воно погане або хороше? Чому всі люблять «Ти — космос», але ніхто не любить, я не знаю, «Коли ти вийдеш заміж?», наприклад.

Чому ми так багато говоримо про «Скажене весілля», але його не дивимося? Або все-таки дивимося, бо воно реально було в топі найкасовіших фільмів України й досі там залишається, мені здається.

Це такі великі глобальні питання, які я спробував поділити на десять епізодів. І мені допомагають — щоб я не розповідав усе соло — люди з індустрії.

Перед цим подкастом, цим радіоблогом, я записав десять інтерв’ю з людьми, які представляють абсолютно різні етапи українського кіновиробництва: режисер, оператор, режисер монтажу, піарник, дистриб’ютор. Усім цим людям я ставив питання: «Чому так? Чому погано? Чому добре?». Вони мені відповідали, і частина їхніх відповідей є в цьому радіоблозі.

«Контенту зараз так багато, що немає часу порефлексувати, подумати про фільм, який ти щойно подивився»

Наталка Соколенко: Як ви вважаєте, сама професія виживе в епоху штучного інтелекту? Чи ШІ опише, що відбувається в кіно, дізнається, який там бюджет, які гонорари в артистів, спробує проаналізувати гру акторів, побачить касові збори тощо? Чи є майбутнє в Україні, зокрема, у професії кінокритика?

Юрій Самусенко: Якщо говорити про штучний інтелект, то я думаю, що це все-таки більше питання довіри. Якщо генеративний штучний інтелект засновується на думках інших людей, які вже щось написали про цей фільм у мережі, а він це проаналізував, скомпілював і видав відповідь, — це одна історія.

Я, наприклад, читаю деяких американських кінокритиків, і мені не подобається їхній смак. Якщо бачу, що такий критик поставив фільму одиницю, думаю: «Я це подивлюся. Мені дуже цікаво, мені здається, що мені це сподобається». І навпаки.

Звісно, є критики, які мені подобаються. Я їх теж читаю і складаю для себе певну думку.

Мені хочеться, щоб в Україні ця професія розвивалася. Вона вже трансформується в подкастинг, радіоблогінг і так далі. Іде з текстового формату в більш розмовний жанр. Але це якраз дає людям легший доступ і можливість зрозуміти — тепер навіть емоційно, а не лише через текст, — що людина відчуває щодо цього фільму, і сформувати власну думку.

Я впевнений, що з моєю думкою не погодиться, не знаю, може, 70% українського населення. Але завдяки, наприклад, моїй думці вони можуть уже вирішити для себе, подивитися чи не подивитися цей фільм.

Наталка Соколенко: А далі погодитися або не погодитися із шановним кінокритиком.

Юрій Самусенко: І порефлексувати. Тому що контенту зараз так багато, що немає часу порефлексувати, подумати про фільм, який ти щойно подивився. Його створювали два роки або, як «Ти — космос», десять років. А ти його подивився, прийшов додому, увімкнув якийсь серіал і забув про цей «Ти — космос». Він для тебе вже існує десь так, наче ти його вчора подивився і забув. Не хочеться цього.

Хочеться, щоб перегляди були вдумливими, рефлексивними й викликали якісь думки, які, наприклад, впливають на твоє життя.

Після роботи над «Кузьмою» я читаю багато відгуків про те, що люди задумуються, як вони взагалі хочуть жити, існувати в цьому світі, бути більш активними, проактивними — незалежно від того, ким для них був Кузьма, хорошим персонажем чи поганим.

Наталка Соколенко: Для цього кінокритикам справді треба зайняти значно більшу частку в нашому медіапросторі. Як це зробити?

Юрій Самусенко: Я намагаюся. Я не люблю сидіти на одному місці, тому постійно і тут, і там, і всюди. Працюю на радіо, роблю ще подкасти, «Дивитися кіно» на «Сквоті», у школі попкультури. Веду телеграм-канал, пишу, виступаю з презентаціями, читаю лекції для бізнесів про українське кіно.

І це мені взагалі найбільше подобається. Я виходжу до якогось бізнесу й питаю: «Що ви дивилися перед тим, як я почну вам розповідати?». І вони кажуть: «“Будиночок на щастя” і “Свати” ми дивилися». Я такий: «Ага. А “Ти — космос”, “Мої думки тихі”, щось таке?». — «Ні-ні, ми таке не дивилися».

Наталка Соколенко: Слухайте, але це ж така важлива і крута місія — підтягнути бізнес до рівня підготовленої публіки. Це ж теж впливатиме багато на що?

Юрій Самусенко: І мені дуже подобається, що насправді бізнес у цьому зацікавлений. Ми продаємо їм це як розважальний контент, але фактично я в цей розважальний контент вставляю історії про те, як, наприклад, Ющенко приїздив на знімальний майданчик «Молитви за гетьмана Мазепу», тому що думав, що зробить із цього фільму своє «Вогнем і мечем».

І вони такі: «Вау, так цікаво. А що ще про цей фільм кажуть критики або глядачі?». І ти потроху їм це розпаковуєш, а наприкінці лекції кажеш: «А до речі, ви знаєте, що українське кіно можете профінансувати й ви? Бізнеси зараз дуже багато підтримують українське кіно».

Наталка Соколенко: І як вони реагують?

Юрій Самусенко: Зацікавлено. Питають: «А де сценарії? Де хороші сценарії? Де хороші ідеї?».

Я кажу: «Так, із цим теж є певні проблеми». Але якщо вже є якийсь поштовх до того, що моє кіно може профінансувати, наприклад, банк, то ти вже думаєш: «О, а я можу цю ідею реально записати на папері й показати». І це, я думаю, стимулює розвиток усієї сфери.

в попередніх випусках подкасту «Медіуми» говорили з Лєною Чиченіною про те, як пройшла «Тисячовесна» та через що сперечалася кіноіндустрія, Любовʼю Раковицею про те, як змінився DMF за понад десять років війни, Веронікою Поляковою про медіа, що руйнує міф про Одесу як проросійське місто, Оленою Брайченко про те, чому в Україні досі майже немає гастрономічної журналістики, Ольгою Тищук про те, що українськомовні серіали вперше випередили російськомовні, Дмитром Хрипуном про те, як стримінгові платформи змінюють українське телебачення, Юлією Смирновою із Holywater Tech про вертикальні серіали, Юлією Тимошенко з Ukraїner про те, як говорити з іноземною аудиторією так, щоб нас почули й правильно зрозуміли, Денисом Зеленовим про роботу соцмереж «24 каналу», Дмитром Литвином про «Укрінформ», «УП», телемарафон та «офреки» для журналістів, Галою Котовою з Viber про те, як досвід роботи під час пандемії допоміг команді Rakuten Viber зростати після початку широкомасштабного вторгнення.