Полонені світи. Як російська неволя змінює життя бранців та їхніх родин

Є люди, чия війна не має лінії фронту. Їхні рідні — в російському полоні або вважаються зниклими безвісти. На Прикарпатті таких історій сотні. Дружини, які моніторять Telegram-канали в пошуках хоч секунди відео, де можна впізнати голос або руку. Матері, які бояться, що образ сина розмивається з часом. Діти, які ростуть поруч із порожнім місцем за столом.

Вони — невидима частина цієї війни. Дехто досі чекає. Дехто вже дочекався — і виявив, що повернення стало не кінцем дороги, а розвилкою на незнайомій місцевості.

В їхніх словах — біль, відчай, злість, провина, прийняття. Іноді все це одночасно.

Одкровення кожного звучить по-своєму — але йому відлунюють сотні схожих. Як живуть ті, для кого очікування триває роками? Як повертаються до життя ті, хто повернувся з полону? Як родини шукають зниклих безвісти й чи знаходять підтримку держави? І що стоїть за формулою «всіх на всіх», яка для них — не дипломатичний лозунг, а надія повернути своїх?

Їм важко говорити. А ми мусимо почути.

«Колись я тримала сина на руках — а зараз уже він тримає плакати»

«Мій син не має кого покликати «тату» вже п'ять років. І це болить найдужче», — словами, в яких осів увесь тягар очікування, франківка Лілія Гуртовська завершує нашу розмову. Вона погоджується на інтерв'ю не одразу. Говорити про чоловіка в полоні для неї — це щоразу занурюватися в морок.

Лілія — дружина азовця Миколи Гуртовського, який перебуває в російській неволі з моменту виходу з «Азовсталі». Їхній син, названий на честь батька, успадкував від нього не лише ім'я, а й характер: вольовий, сильний, серйозний. Це видно вже зараз, хоча йому лише шість. Лілія поки не каже йому, що тато в полоні.

Син пам'ятає його лише з фото і відео — малим щовечора дивився їх замість казки на ніч. Коли батько пішов на війну, Миколі-молодшому було лише півтора року.

«Я дивлюсь на сина і розумію, як багато часу минуло. Він виріс на акціях-нагадуваннях, які ми почали проводити ще тоді, коли Микола боронив «Азовсталь». Колись я тримала сина на руках — а зараз уже він тримає плакати».

Мітинги на підтримку військовополонених для Лілії — спосіб боротьби за чоловіка. Вона разом з іншими рідними захисників Маріуполя — одна з найактивніших організаторок цього руху на Прикарпатті. Від першої акції у квітні 2022-го — до практично щотижневих дотепер. Так родини намагаються бути почутими, адже азовці лишаються категорією полонених, яку держава-агресор принципово ігнорує в обмінах.

«Спочатку ми вірили, що «почесний» полон, у який азовцям наказало здатися командування, дійсно триватиме три місяці. А він обернувся роками очікування та невідомості. Цього року обміняних азовців менш як один відсоток від усіх повернених. Хтось досі каже, що ми шкодимо, коли виходимо на мітинги, але я точно знаю: якби ми не звернули увагу світу на Маріуполь у 22 році, там загинули б усі наші хлопці».

Зараз у російському полоні перебуває близько 600 бійців «Азова». Представник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубінця в Івано-Франківській області Віталій Вербовий визнає — проблема «Азова» дійсно існує.

«Я особисто підтримую всі мирні акції. Родини мають рацію, коли виходять, бо гаранти бездіють. Червоний Хрест підтвердив загибель 56 азовців в Оленівці, але жодної реакції з боку організації не було. І це при тому, що за міжнародним правом лише вони мають доступ до місць утримання наших полонених на території Росії».

Утім ні родини, ні профільні відомства не мають доступу до головного — процедури, за якою складають списки на обмін.

«Формування списків — закрита процедура, остаточний перелік складає ворог. Максимум, чого вдається досягти на перемовинах, — домовитися про рамку: важкопоранені, молодші за 25 років, тисяча на тисячу. Але й цього вони не дотримуються, бувало, що список погоджений, а в автобусі інші люди. Іноді обміняти вдається під приводами, на перший погляд абсурдними: на Рамадан домовилися про мусульман, до Дня скрипаля — про музикантів. Україна готова до обмінів. Але ворог — ні, інакше формула «всіх на всіх» давно була б виконана».

Ту саму позицію на центральному рівні підтверджує керівник пресслужби Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко.

«Ми просуваємо формулу «всіх на всіх» з літа 2022 року. Відтоді ми повністю готові це здійснити. Ба більше, наш обмінний фонд значно розширився: тоді в нас був один табір для полонених, зараз їх п'ять, і всі заповнені. Якщо на початку війни пропорція була не на нашу користь, тепер вона поступово вирівнюється, і це дає нам нові аргументи. Досвід швидкої організації великих обмінів у нас є. Після домовленостей на політичному рівні у Стамбулі та Женеві штаб зумів провести їх буквально впродовж тижня. Усі механізми й логістика напрацьовані, ми готові негайно віддати всіх, кого утримуємо в таборах, і повернути своїх. Жодних перешкод для цього немає, крім однієї — позиції російської сторони».

Про небажання ворога нарощувати темпи обмінів свідчить не тільки закритість процедури, а й інституційна асиметрія. Координаційний штаб із питань поводження з військовополоненими працює лише в Україні, у Росії структури з подібними функціями немає. І навіть за такої нерівності наша держава робить те, чого світова практика досі не знала: повертає своїх людей не після перемир'я, а в розпал бойових дій. Але тоді й самі обміни стають заручниками фронту. Парадокс у тому, що успіхи на передовій ці процеси радше гальмують.

Ворог працює на те, щоб гальмувати не лише обміни, а й сам доступ до інформації про полонених, пояснює Петро Яценко.

«Зараз засудження просто масові, це схоже на конвеєрну машину. У такий спосіб ворог буквально чіпляє цінник на того чи іншого полоненого. Росія створила з «Азова» символ великого зла для своєї аудиторії і використовує ці судилища як картинку. Я вже не кажу про те, що цьому «акту правосуддя» передують десятки допитів і катувань, а покарання наші хлопці відбувають разом із найгіршими злочинцями», — вважає Лілія Гуртовська.

Віталій Вербовий переконує: засуджені не втрачають шансів на повернення, зокрема у разі застосування формули «всіх на всіх».

«Повернення відбувається через помилування — це трохи довша процедура, але цілком відпрацьована. Ми вже маємо такі приклади в попередніх обмінах. Засудження для ворога — це публічна картинка. А коли йдеться про реальне повернення, ці вироки для них уже не мають значення. Парадоксально, але ставлення до засуджених у колоніях іноді краще, ніж до полонених».

«Наші діти зв'язали нас міцніше за будь-які вузли»

Їх зблизила не лише боротьба за рідних, а й очікування, яке поступово стало окремим способом життя.

«Я чекала три роки — це час, який я не хочу згадувати, але який не можу забути. Суцільна пітьма. Жодного зв'язку. Син не отримав жодного листа з тих, які я надсилала через Координаційний штаб чи Червоний Хрест. Від звільнених з полону я спочатку дізналася, що він у Таганрозі. Потім — що вже в Пермському краї. Для мене це був удар. Здавалося, якщо його вивезли аж туди, то від обміну він став ще далі. Виявилося — навпаки».

День повернення сина Зоряна пам'ятає до дрібниць. Родини дізнаються про обмін раніше за інших — і тоді починається найважче очікування. Очікування дзвінка.

«Я боялася вірити до останнього. Бо це неймовірно боляче — повірити, розчаруватися, потім знову знайти в собі сили чекати. Пам'ятаю дзвінок з невідомого номера. Голос жінки, яка представилася працівницею Координаційного штабу. А потім синове: «Мамуля, ти дочекалася». Коли я вперше побачила його після полону, він був худенький, блідий. Але саме таким я бачила його у своїх снах».

Зоряна Логай зізнається: разом із радістю після повернення сина поступово прийшло інше, значно складніше відчуття.

«Спочатку була ейфорія — я дочекалася. Але майже одразу прийшла думка, що не відпускає мене досі: а як зараз усім, із ким ми від самого початку чекали? Я впевнена: серце кожного, хто чекає, бодай раз розривало питання — чому повернувся хтось інший, а не моя дитина, брат, чоловік? Справжня справедливість буде лише тоді, коли всі наші хлопці повернуться додому».

Фізична реабілітація Ігоря триває досі. Сам він від розмови відмовився.

«Мій син не готовий говорити про той час. Ми й так розуміємо, що це було пекло, — пояснює Зоряна Логай. — Ми знаємо, що саме до азовців застосовували всі можливі види тортур. Я просто чекала на сина і трималася за його слова. Він завжди казав: «Усе буде добре»».

«У полоні я зрозумів, як люблю життя»

Катування — та частина полону, про яку найважче говорити і тим, хто пройшов через неї, і їхнім рідним. Для родин це біль найстрашніших припущень, для звільнених — нестерпні спогади. Володимир Удовик — один із тих, хто не уникає розмов на цю тему.

Він провів у полоні три роки. Спочатку в Таганрозі, згодом у Борисоглібській виправній колонії № 9 у Воронезькій області, де утримують українських полонених.

«Через мої татуювання — герб України та напис німецькою Jedem das Seine, «Кожному своє» — до мене від самого початку було особливе ставлення. Били всіх, але мені діставалося найбільше. Моя камера була однією з останніх у коридорі. Та щойно охоронці заходили на перевірку, яка по суті була груповим побиттям, — ще від перших дверей я вже чув: «Фашист, готуйся». Я мріяв провалитися крізь землю, аби не виходити на цю бійню бодай раз».

Групові побиття — навіть по кілька разів на день — у полоні поступово стають рутиною. Кожен полонений точно знає, як відчувається удар шокером чи поліцейським кийком. Б'ють завжди ззаду.

«Один із наших наглядачів любив притиснути ув'язненого до стіни й відбивати дерев'яним молотком усю задню частину тіла — ноги, спину. А потім змушував повзти назад до камери».

Приниження — невід'ємна частина катувань.

«Один із видів «виховання» — двадцять ударів кийком. Я сам витримував лише половину, далі мене вже тримали. Від болю просто їде дах — деякі хлопці не витримували й випорожнювалися. Тоді їх змушували обмазатися фекаліями і так повертатися в камеру».

Одна з популярних «розваг» наглядачів — бої без правил між ув’язненими під час рідкісних прогулянок.

«Просто лежати чи душити не можна було, інакше ти отримував розряд шокером. Це мав бути саме бій, видовище».

Якось за непокору Володимиру пригрозили відрізати палець.

«Мене, як завжди, обернули спиною, наглядач притиснув руку до стіни. Пам'ятаю дотик холодного металу і слова: «Все, фашист, зараз будемо різати». Це виявилася ложка, а не ніж. Але за ті кілька секунд я встиг попрощатися з рукою. А потім була тиша — і його регіт».

Навіть просту ложку наглядачі вправно перетворювали на знаряддя тортур.

«Ложкою нам набивали ґулі: наглядач стоїть і легенько б'є нею по голові, знову і знову. Просто так. Але біль від цього — просто кошмар. Була в них і така «звичка»: змушували затиснути ложку губами — не зубами, саме губами — і бити по ній. Мусиш витримати певну кількість ударів і не випустити. Випустив — і все починалося спочатку».

Під тиском тортур люди ламалися психічно і фізично. Володимир Удовик пригадує, як помирав Євген Павлідіс. Вони потрапили до однієї колонії, тільки в різні камери. Його закатували у 2022 році, а тіло повернули в Коломию, де проживають зараз його рідні, 2025 року.

«Я бачив, як його просто добивали. Нога була чорною, м’ясо відпадало від кісток. Він помер у камері».

Слухати таке й не запитати неможливо: невже це роблять люди з людьми?

«Це не жорстокість для них. Це гра, розвага з адреналіном. Ще в полоні я збагнув одне — більше знущалися з тих, хто кричав, благав, словом, давав їм якусь зворотну реакцію. А вони, як енергетичні вампіри, цим живилися. Я припинив грати за їхніми правилами — просто терпів і мовчав, що б вони не робили. І став їм майже нецікавий».

Про полон Володимир Удовик говорить спокійно. Після повернення він утілив намріяне у неволі — купив житло і став майстром манікюру.

«Коли я йшов на війну, то був готовий померти. А коли потрапив у полон, зрозумів, що все-таки люблю життя з усіма його протилежностями. Я зрозумів, що таке ненависть і зрада, і що таке допомога, якої не чекаєш, і що таке справжня дружба та підтримка. Зараз я цілісна людина».

Попри все Володимир Удовик говорить про відчуття провини, що не залишає його. «Я не можу дивитися в очі тим, хто досі чекає. Для них я зрадник. Я зможу знайти остаточний спокій лише тоді, коли повернуться всі».

«Полон чоловіка — це для мене майже мрія»

Оксана Гулій з Івано-Франківська чекає на чоловіка-морпіха з перших днів повномасштабного вторгнення — він зник у Маріуполі. За ці роки вона зрозуміла те, чого не відображають жодні офіційні статуси: горе війни має свої щаблі. Родини полонених заздрять тим, хто дочекався. Родини зниклих безвісти — родинам тих, чиї близькі в неволі: вони бодай знають, що їхні рідні живі.

«Найгірше — це порожнеча, коли не знаєш нічого: чи живий, чи загиблий. Від самого початку я буквально чіплялася за кожну соломинку. Іноді це було дуже боляче. Якось я знайшла на одному з Telegram-каналів фотографію — хлопець, дуже схожий на мого чоловіка. Очі, брови, ніс. СБУ взяла до уваги мої слова і змінила його статус зі «зниклий безвісти» на «полонений». Координаційний штаб — теж. Пізніше з’ясувалося, що на фото інший чоловік, а не Юра, — на знімок претендували ще кілька родин. Статус змінили на попередній. Я двічі впадала у важку депресію. Донечка питає: «Мамо, а наш тато ще живий? А ти його знайдеш?». Полон чоловіка — це для мене майже мрія», — каже Оксана Гулій.

За словами Віталія Вербового, сьогодні на Прикарпатті є понад три тисячі зниклих безвісти. Протягом 2025 року до регіонального представництва надійшло 1514 звернень від родин тих, хто має такий статус, — це 37% усіх заяв. Деякі вже напевно знають, що їхні рідні загинули, але через неможливість евакуації з ворожої території, а отже, й ідентифікації тіла, зберігається статус зниклого безвісти. Хтось же, навпаки, домагається перегляду статусу, спираючись на знайдені фото чи відео близької людини, — як це робила Оксана Гулій.

«Зараз, через велику кількість неточностей, статус можуть змінити хіба що на «скоріше в полоні», і він не є офіційним. Свідчень рідних, навіть найпереконливіших, уже недостатньо. За допомогою ШІ можна змонтувати будь-що, і цим активно користуються шахраї. Для офіційної зміни статусу потрібне підтвердження Міжнародного комітету Червоного Хреста, а фактично статус змінюють лише після звільнення з полону або ідентифікації тіла», — каже Віталій Вербовий.

«Я не можу звинуватити державу в повній бездіяльності, але суттєві недопрацювання є — навіть у комунікації з родинами, — впевнена Оксана Гулій. — Зустрічі, організовані Коордштабом, здебільшого мають суто формальну функцію — дізнатися там щось нове практично нереально. Люди місяцями не можуть домогтися відповіді на прості питання і врешті починають шукати інші способи».

Один із них — говорити з тими, хто повернувся. Оксана Гулій та її громадська організація «503 Фемелі» відвідують звільнених із полону захисників у шпиталях.

«Річ у тім, що свідчення звільнених із полону, які вони офіційно передають СБУ та іншим структурам, не розголошують рідним. Тобто людину могли бачити в полоні, але держава не повідомляє цю інформацію її близьким. Пояснення: конфіденційно. Справедливо це чи ні щодо рідних — моя думка з цього приводу очевидна. Тому ми намагаємося отримати бодай якусь інформацію самотужки».

Із собою Оксана привозить альбоми з фотографіями тих, кого шукають, — два громіздкі ящики, наповнені папками з фото — понад півтори тисячі знімків.

«Були випадки звільнення з полону, коли хлопці самі вибирали свої фотографії з альбому. Це найприємніше, що може бути. Жінка, яка їздить зі мною, отримала звістку про сина. Інша — про чоловіка. Це ефективний метод пошуку відомостей про зниклих».

У Координаційному штабі розуміють, чому родини шукають самі: так відповідь надходить швидше. Але кожне свідчення потребує перевірки, а на це потрібен час, пояснює Петро Яценко.

«Жодна програма не знайде свого так, як рідна людина, тому інформація від близьких для нас цінна. Але коли ми перевіряємо те, що люди дізналися показуючи чиєсь фото, часто з’ясовується, що ці відомості хибні. Бувало, що звільнений нібито когось упізнавав, а потім визнавав: сказав так, бо стало шкода родину. На з'ясування правди потрібні тижні, тому родинам може здаватися, що процес стоїть на місці, хоча насправді він триває».

Офіційна процедура можливої ідентифікації влаштована інакше.

«У наших центрах реабілітації людина вже відпочила, відійшла від першого стресу і в спокійній атмосфері переглядає добірки фотографій із тих місць утримання, де вона перебувала. Якщо хтось когось упізнав, далі інформацію перевіряють наші аналітики. Коли група звільнених невелика, це триває близько місяця, і ми повідомляємо рідним будь-яку інформацію. Що більше людей звільнили, то довше триває перевірка».

Зі звільненими працюють психологи, лікарі, представники Координаційного штабу та інших відомств. Проводять і дебрифінги — розмови з психологом про пережите, під час яких з'ясовують, кого людина бачила в полоні, про кого чула, кого зустрічала на етапах між в'язницями. Пригадати все одразу вдається рідко, тому для звільнених створили окремий кабінет на сайті Координаційного штабу, куди можна вносити відомості згодом. Такий самий кабінет є і для родин: там понад 150 полів, куди вносять особливі прикмети, фотографії татуювань, шрамів, стоматологічні знімки. Що більше візуальної інформації нададуть близькі, то вищі шанси знайти людину.

Але поки триває ця робота, минають роки. Таке життя в невідомості: воно тримається не на звістках, а на самій можливості звістки. Час у цьому проміжку не лікує — він тільки накопичує біль.

«Багато дівчат з нашої організації вже перейшли в інший статус — їхніх чоловіків визнали загиблими, — каже Оксана Гулій. — Їм страшно, але вони знають долю. Мають куди прийти, що сказати дитині. А ми можемо чекати все життя і не дочекатися навіть кісточки. Думаю, кожен, хто чекає роками, готовий прийняти будь-яку правду. Але правду. Ми маємо на неї право».