Дмитрій Муратов гуманіст за рахунок України

Дмитрій Муратов, головний редактор російської «Новой газеты», лауреат Нобелівської премії миру, запропонував використати російських політв'язнів як своєрідну розмінну монету: звільнення ув'язнених в обмін на послаблення санкцій проти Росії. Причому нинішня схема виникла не у кабінетах американської адміністрації. За повідомленням The Atlantic, саме Муратов запропонував американському спецпредставнику Джону Коулу застосувати до Росії модель, яку той уже випробував у Білорусі.

Звісно, російські політв'язні мають бути звільнені. Тут навіть сперечатися нема про що. Люди, яких путінська система саджає за антивоєнні висловлювання, журналістську діяльність чи політичну незгоду, не повинні сидіти у в'язницях. Але є маленька деталь: платити за їхнє звільнення пропонується послабленням тиску на державу, яка веде війну не проти Сполучених Штатів, які мають послаблювати санкції, а проти України.

І ось тут починається справжня гуманітарна арифметика.

Ми поки не знаємо, які саме санкції пропонується послабити. Але які б вони не були - логіка очевидна: Москва відпускає частину своїх політичних в'язнів, а Вашингтон за це робить російській економіці послаблення. Тобто з одного боку - люди виходять із російських тюрем, з іншого - Кремль отримує більше економічного кисню. А більше грошей у російської держави під час війни - це не абстрактні цифри в банківському звіті. Це більше ресурсів для армії, ракет, дронів і продовження війни. І це відчують на собі українці.

Я собі уявляю, як радісно потирає руки кремлівський упир, вітаючи таку ідею. Він тепер може стати не лише президентом, а й директором своєрідного ринку в'язнів: сьогодні випустить сто - завтра посадить триста, щоб було чим торгувати наступного разу. Адже нових дисидентів, журналістів, активістів і просто незручних громадян він може пакувати значно швидше, ніж Захід встигатиме знімати санкції.

Створюється чудова для Кремля бізнес-модель: спочатку зробити людину політв'язнем, потім урочисто її звільнити, а за це отримати поступки від Заходу. Не вистачає тільки біржі: сьогодні котирування Навального, завтра - умовного журналіста Іванова, післязавтра в обігу нова партія «сидільців». Росія виробляє в'язнів, Захід викуповує їх своєю політикою, а Україна оплачує рахунок.

Бо якщо послаблення санкцій збільшує можливості Росії фінансувати війну, то українці фактично можуть отримати дуже дивний рахунок за чужий гуманізм: російський політв'язень виходить із тюрми, а українець отримує нову порцію ракет і дронів собі на голову.

До речі, про українських цивільних. За оцінками міжнародних та українських правозахисних структур, йдеться приблизно про 16 тисяч українських цивільних, яких Росія незаконно утримує або утримувала. Реальна цифра може бути більшою, оскільки далеко не всі випадки можна підтвердити документально.

Ось де Муратову як лауреату Нобелівської премії миру могла б знадобитися особлива сила переконання. Чому б йому не замовити словечко за українських невольників у російських тюрмах? Тих самих людей, яких хапали на окупованих територіях під час «фільтрацій», забирали з домівок, фабрикували проти них справи і роками тримають без нормального суду.

А серед них — діти.

І тут на сцену виходить російська Баба Яга від «захисту дитинства» — Марія Львова-Бєлова, так звана уповноважена при президенті Російської Федерації з прав дитини. Вона сама публічно розповідала Путіну про хлопчика з Маріуполя, якого взяла під опіку після вивезення з окупованої території. Українська сторона та міжнародні організації розглядають такі дії в контексті широкої системи незаконного переміщення українських дітей до Росії. Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт Львової-Бєлової у зв'язку з обвинуваченнями в незаконній депортації та переміщенні українських дітей.

Ось така російська турбота про дітей: українську дитину забрати з Маріуполя, вивезти до Росії, а потім почати перетворювати її на росіянина. Якщо так виглядає робота російської уповноваженої з прав дитини, то страшно навіть уявити, що відбувається там, де немає камер і міжнародних ордерів.

І на цьому тлі особливо дивно чути про необхідність рятувати російських політв'язнів, коли українські цивільні чомусь не стають центральним пунктом цієї гуманітарної дипломатії.

Тим більше, що історія з Муратовим та його пацифістськими ініціативами не нова.

Після початку повномасштабної війни він був серед авторів і промоутерів закликів до припинення вогню. А в одному з публічних звернень, підписаному 51 нобелівським лауреатом, ішлося про припинення бойових дій. Сам Муратов пізніше згадував цю ініціативу як заклик до «справжнього припинення вогню» перед переговорами.

На папері все це виглядає чудово: «припиніть стріляти», «не вбивайте одне одного», «давайте мир».

Тільки є одна маленька проблема: Росія прийшла в Україну не для того, щоб разом із Україною випадково опинитися на війні. Росія сама розпочала повномасштабне вторгнення.

І в таких закликах Муратов не вимагав від Кремля вивести російські війська з України. Не вимагав деокупації українських територій. Не ставив перед Росією питання про відповідальність за агресію та воєнні злочини. Формула була значно зручніша: припинити стріляти.

Але «перестаньте вбивати одне одного» - це прекрасна фраза для людей, які хочуть не помічати, хто на кого напав. Вона перетворює агресора і жертву на дві симетричні сторони конфлікту. Наче Україна і Росія просто посварилися, а тепер обидві сторони повинні проявити мудрість і перестати стріляти.

Тільки є нюанс: якщо після такого «миру» російська армія залишається на окупованій українській території, то це не припинення агресії. Це пауза з російським прапором на українській землі.

А тепер додамо сюди ще й пропозицію обмінювати звільнення російських політв'язнів на послаблення санкцій.

Виходить дивовижна конструкція. Росія не виводить війська. Україна не повертає окуповані території. Кремль не відповідає за злочини. Зате кількох російських політв'язнів випускають - і за це Росії ще й послаблюють санкції.

А Україна тим часом повинна просто стояти збоку і радіти, що гуманізм переміг.

Можливо, комусь така схема здається витонченою дипломатією. Але для України вона виглядає значно простіше: Путін отримує стимул саджати нових людей, щоб було кого міняти наступного разу; Росія отримує стимул вимагати нових поступок; Захід отримує красиву гуманітарну історію; а Україна отримує нові ракети на свої міста і села.

Ось тільки є принципова різниця.

Російський політв'язень може вийти з російської тюрми. Український цивільний може залишитися в російській тюрмі. А український військовий може загинути від зброї, яку Росія придбала завдяки тому самому послабленню санкцій.

І тоді виникає дуже просте запитання до великого гуманіста й нобелівського лауреата:

а чому свобода російських політв'язнів має купуватися за рахунок свободи, безпеки й життів українців?