"Never give up": ветеран з Волині 5 днів вибирався з-під ворожих FPV і після ампутації повернувся на службу

"Справжня хоробрість йти туди, де страшно"

До початку "великої" війни Артур Осовський був людиною цивільною, заробляв на життя в інтернеті і як зізнається сам захисник, не вірив, у вірогідність повномасштабного вторгнення.

"Я сподівався, що такої війни не буде. Просто не думав, що росіяни захочуть тих жертв, які мають зараз, коли вони віддають тисячі і тисячі життів своїх нікчемних солдат", – пояснює ветеран.

Коли ж 24 лютого 2022 року ворог зухвало перейшов кордон, а на мирні міста України полетіли ракети, Артур перебував у Харкові. Чоловік зібрав речі і поїхав додому в Луцьк, де вступив до територіальної оборони ДУК "Правий сектор". Ветеран запевняє, що мав бажання тоді мобілізуватись в ЗСУ:

"Але мене не взяли, адже в той час було дуже багато добровольців, а я був надто молодий і через вік мене просто не мобілізували", – зазначає боєць.

Та в 2024 році час чоловіка настав і він потрапив в 92 ОШБр, місцем постійної дислокації якої є Харківщина.

"Чому мобілізувався? Я не хотів, щоб війна дісталася до нас, на Волинь. Крім того, я дуже люблю Харків, тому і обрав харківську бригаду", – пояснює військовий.

Чоловік захищав Україну на сході. Зізнається, що під час перших бойових виходів – було страшно.

"Та справжня хоробрість проявляється тоді, коли людина йде саме туди, куди вона боїться йти. Так само і в бою: тобі страшно, але ти все одно це робиш, адже розумієш, що якщо не ти, то тебе… Це війна і хочеться жити", – підкреслює Артур.

Про ворога ветеран говорить з холодним розрахунком досвідченого воїна.

"Ворог дуже навчений і особливо сильний в складовій FPV-дронів. Їх кількість у них значно більше і діють вони досить ефективно. Піхота росіян зараз вже не штурмує наші позиції бездумно пішим порядком. Наприклад, коли ми тримали позиції вони штурмували нас на мотокросових байках групами по дві людини. А штурмували позиції таких 7-8 мотоциклістів. Та ми успішно відбивали всі атаки і, дякувати Богові, Харків стоїть", – розповідає ветеран.

"Три рази прощався з життям"

На жаль, в 2025 році, під час ротації на бойових позиціях Артур отримав важке поранення.

"На той час ми вже близько півтора місяця перебували на позиції в районі Глибокого (село на Харківщині, — ред.) Нас прийшли міняти хлопці і я підірвався на міні на відстані всього 400 метрів від ворожих позицій. Скоріш за все, це була міна-"пелюстка", та до кінця не впевнений. Пам’ятаю, що я тоді навіть намагався стати на травмовану ногу, та нічого не вийшло, – каже чоловік. – Перша думка – треба якось вибиратися з цієї ситуації і рятувати себе. Я не здавався і почав боротися за своє життя".

А вибратися в тих умовах було чимось неймовірним. Справа в тому, що евакуаційний транспорт бригади просто не міг дістатися до Артура.

"Забрати пораненого там було майже нереально, адже концентрація російських FPV була просто шалена. Дрони літали майже без перерви, проскочити не можна було. Максимум на три хвилини затишшя і залітали нові дрони. Тому якщо йти когось забирати, то можна втратити ще людей. Тому і мене забрати було неможливо. Крім того, росіяни ще й розбили дамби і довелося переходити через них", – розповідає ветеран.

Чоловіку допомогла бригадна РЕБ, яка "глушила" ворожі дрони. По ній Артур ще з двома побратимами і рухались.

"Перших 2-3 кілометри я повз, стрибав на одній нозі, тобто пересувався як міг. Потім хлопці знайшли якусь будівельну тачку і везли мене в ній".– зазначає військовий.

Таким чином, ветеран подолав 9 кілометрів. На це знадобилося 5 днів.

"Я три рази прощався з життям. Чесно – думав вже все. Однак робив те, чого мене навчали в підрозділі, в учєбці і рятував своє життя. Так, у мене відмовили ноги, та у мене були міцні руки, які мене і врятували", – каже співрозмовник.

Коли захисник потрапив в лікарню, медикам, звісно, довелося ампутувати Артуру травмовану ногу. Потім була реампутація. Загалом чоловік переніс 9 важких операцій. Втім, за словами ветерана, він ні на мить не зневірювався, адже прийняв рішення, що не дивлячись на поранення, обов’язково повернеться у військо.

"Ще коли в 2024 році я пішов на службу, то тоді пообіцяв собі: якщо я матиму змогу, то я завжди буду служити. Я полюбив армійську справу, вона мені подобається і я хочу бути корисним Україні", – каже чоловік.

Відтак, ветеран сконцентрувався на власній реабілітації. На державному підприємстві "Дніпропротез" спочатку отримав учбовий, а потім постійний протез.

"Став займатися собою, вдосконалювати фізичні навички: фітнес, плавання, бокс. І, таким чином, адаптувався до нормального життя. Я не занепав духом, адже розумів, що в нашому піхотному ділі мені ще дуже сильно пощастило. Деякі побратими загинули, хтось втратив обидві ноги, хтось руки, а я втратив тільки ногу і можу далі служити", – зазначає військовий.

Самотужки захисник впорався і з фантомними болями, що є доволі розповсюдженою проблемою у бійців з ампутаціями.

"Особисто у мене фантоми з’являються тільки тоді, коли поганий настрій. Досить часто фантоми виникають у ветеранів, які регулярно вживають знеболювальні Прегабалін. А ті, хто живе тверезим життям, займається спортом, правильно харчується, чимось захоплений по життю, у них фантомного болю немає", – каже Артур.

"Не допомагайте ветеранам"

Наразі чоловік вже вільно пересувається без милиць, почуває себе цілком мобільним і досяг своєї мети – повернувся на службу в рідну бригаду, де займається розвитком ветеранського руху та допомагає бійцям, які звільнилися зі служби, адаптуватися до цивільного життя.

"Живемо, розвиваємось, реабілітуємось і допомагаємо іншим не замикатися в собі. В першу чергу у суспільства повинна бути повага до ветеранів, адже це люди, які захищали це суспільство. А всі ми знаємо, що росіяни роблять з цивільним населенням, як вони бомбардують навіть дитячі садочки. По-друге, я вважаю, що не треба допомагати ветеранам. Ми не потребуємо ніякої допомоги, ми такі самі, як і всі інші люди. Якщо мені десь запропонують руку, от тоді я відчуваю себе людиною з інвалідністю. Ветеран мусить завжди сам собі допомогти. Якщо він живий і ходить перед вами, то повірте, він сам знає, як собі допомогти. Людина вижила там, тому в цивільному житті вона точно виживе", – запевняє співрозмовник.

Найкращим проявом поваги до ветерана, за словами військового, буде просте рукопотискання і подяка за службу.

"І тоді ти розумієш, що захищав Україну не просто так", – резюмував Артур Осовський.

П’ять днів під ворожими FPV, дев’ять операцій, ампутація, протез і повернення до війська – Артур Осовський щоразу обирав не здаватися. Саме тому напис "Never give up" на його плечі сьогодні звучить уже не як мотиваційна фраза, а як особиста історія.

Українці з інвалідністю можуть отримати допомогу на сайті організації EnableMe Ukraine. Поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу ви можете у спільноті EnableMe.