Пільги на папері, скорочення в реальності: що сьогодні отримує ветеран від держави

1 жовтня в Україні відзначають День ветерана — дату, встановлену ще у 2004 році указом президента. Сьогодні вона збігається з Днем захисників і захисниць України, тож фактично це один із головних днів, коли держава говорить про повагу, вдячність і підтримку людей, які воювали за країну.

За роки великої війни ця дата набула зовсім іншого масштабу. Станом на 1 травня 2026 року в Україні статус ветерана мали вже 2 014 623 людини. З них 1 471 193 — учасники бойових дій, ще 159 132 — особи з інвалідністю внаслідок війни.

При цьому назвати остаточну цифру неможливо навіть зараз. У вересні т.в.о. державного секретаря Мінветеранів Олег Немчінов говорив, що кількість людей, які підпадають під ветеранський статус, коливається в межах до 2 млн і постійно змінюється: не всі учасники бойових дій уже оформили статус, частина продовжує служити, а сам реєстр постійно оновлюється.

Тобто йдеться вже не про окрему категорію населення, а про одну з найбільших соціальних груп у країні — людей, яким після повернення з війни потрібні лікування й реабілітація, робота, житло, перекваліфікація та довготривала підтримка держави. І саме тут виникає головне питання: чи встигає сама система підтримки за тим, як швидко зростає кількість ветеранів, і що на практиці отримує людина після повернення до цивільного життя?

Почали з ветеранів: чому держава скорочує програми підтримки

Ветеран війни, громадський активіст і юрист Олег Симороз каже, що відповідь на це питання добре видно вже на конкретних рішеннях держави. Показовим він називає хоча б те, що саме 1 жовтня, у День ветерана, в "Дії" прийшло повідомлення про скорочення однієї з програм підтримки — ветеранського спорту.

"Замість того, щоб отримати в "Дії" просто привітання від держави — "вітаємо з Днем захисника", — ми отримали повідомлення, що скасовується одна із соціальних програм, яка доступна ветеранам. 1 жовтня зробити розсилку про те, що скасовується один із видів соціальної підтримки, — це, звісно, верх цинізму й ідіотизму. Це цинічне ставлення", — каже Фокусу ветеран.

На думку Симороза, сама історія з ветеранським спортом значно ширша за одну програму. Його обурює передусім те, що, шукаючи можливості для економії, держава починає саме із соціальної підтримки ветеранів.

"У їхніх відомствах і у народних депутатів можна було скасовувати, наприклад, надбавки, пенсійне забезпечення або премії. Почали з ветеранів. Я думаю, це і є справжнє обличчя зараз політики органів виконавчої влади, які мають відношення до ветеранської спільноти. Це точно можна було робити не так, навіть якщо немає грошей. Я не знаю, до цього треба було ще додуматися", — продовжує він.

При цьому, наголошує ветеран, навіть ті гарантії, які формально залишаються в законодавстві, на практиці далеко не завжди забезпечують ту підтримку, яку обіцяє держава. Частина з них, за його словами, досі базується на застарілих нормах і не відповідає реальним витратам ветерана та його родини.

"У нас передбачені не лише пенсії, у нас передбачені певні надбавки до пенсії. Вони, м'яко кажучи, смішні, якщо ми говоримо про тих людей, які зберегли своє здоров'я, не отримали інвалідності, але мають статус учасника бойових дій.

Наприклад, я говорю зараз про себе — у мене інвалідність першої групи. Мені в законі передбачено, гарантовано 100% покриття комунальних послуг. Звучить, здається, непогано, так? А на практиці, живучи у двокімнатній квартирі на Лівому березі Києва, у спальному районі, я отримую покриття приблизно 20–30% комунальних послуг.

Є старе радянське законодавство, яке визначає, що я маю право жити на 30 квадратних метрах. І не більше. Все інше державу не обходить. Те, що в мене двокімнатна квартира, є родина, я хочу, щоб ця родина розширювалася, — це вже мої проблеми і тільки мої проблеми", — каже ветеран.

Ще більше запитань, за словами Симороза, викликає система пенсійного забезпечення. Як приклад він наводить колишнього народного депутата Сергія Ківалова, який отримує майже 246 тис. грн пенсії на місяць.

"Що стосується пенсійного забезпечення, то до того, як воно розраховується, теж є дуже багато питань. Ківалов отримує пенсію понад 200 тисяч гривень, а український солдат, який втратив ноги, руки на війні, отримує до 30 тисяч гривень. Що з розрахунками? Що з критеріями? Що відбувається? Очевидно, що давно назріла зміна підходів і розрахунків", — вважає ветеран.

Симороз згадує і про інші гарантії, яких ветерани роками домагаються, зокрема можливість пільгового розмитнення автомобілів.

"Розмитнити автомобілі з-за кордону — навіть цього не дають. Скасовують інші соціальні гарантії. Я не скажу, що ветеранський спорт був суперважливою соціальною гарантією. Тому що я взагалі противник таких програм. Я думаю, що це така хайпова історія, я до них погано ставлюся. Можна просто зробити нам надбавки до пенсії — і ветеран сам розбереться", — говорить Симороз.

"Відвоював, віддав здоров'я — і все?": чому ветерани не бачать системної підтримки

Втім, справа, за словами Симороза, не лише у розмірі виплат або переліку пільг. Проблема, на його думку, у самій логіці державної політики: замість сталої системи підтримки ветеранам дедалі частіше пропонують окремі послуги та програми, умови яких можуть змінюватися або переглядатися.

"У нас зараз дуже багато говорять про те, що треба переходити до послуг. Про це говорять і міністр соціальної політики, і міністр у справах ветеранів. А пан Улютін взагалі сказав, що для третьої групи інвалідності виплати треба скасувати. Там узагалі дуже багато питань", — каже ветеран.

Йдеться про міністра соціальної політики, сім’ї та єдності Дениса Улютіна, який раніше заявляв, що держава має поступово відходити від автоматичних виплат за формальним статусом і більше орієнтуватися на реальні потреби людини. Зокрема, він говорив і про доцільність виплат людям із третьою групою інвалідності.

Окремо Симороз критикує роботу парламентського Комітету з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів, який із початку роботи Верховної Ради IX скликання очолює Галина Третьякова. На його думку, за цей час держава вже мала б сформувати зрозумілу модель підтримки людей, які повертаються з війни або роками проходять лікування після тяжких поранень.

"Третьякова прононує антисоціальні ветеранськи програми. Скасовуються різноманітні пільги, змінюється трудове законодавство. Зараз готується новий Трудовий кодекс, до якого теж дуже багато питань. Я з нею боровся пів року, коли був важко пораненим військовослужбовцем. І це мова не про звільнених. Це мова про тих, хто перебував у лікарнях і був на довготривалому лікуванні. Тобто навіть люди, які залишалися військовослужбовцями, але місяцями лікувалися після поранень, стикалися з проблемами у фінансовому забезпеченні", — розповідає ветеран.

На думку Симороза, не менш серйозна проблема — те, як держава взагалі вибудовує діалог із ветеранською спільнотою. Він вважає, що влада часто спирається на лояльні до неї організації, тоді як значну частину роботи з адаптації ветеранів до цивільного життя фактично беруть на себе самі ветерани, громадські ініціативи та волонтери.

"Вони (політики) продовжують політику роботи з ручними ветеранськими організаціями, які будуть говорити, що все добре, будуть із ними фотографуватися, ходити. А культурні заходи, просвітницькі заходи, адаптація до цивільного життя, взаємодія з цивільним населенням — це все фактично пущено на самоплив. Добре, що люди самоорганізувалися, але так бути не може. Треба формувати сталу ветеранську політику. Частиною цієї сталої ветеранської політики мають бути нормальні соціальні гарантії для ветеранської спільноти", — вважає Симороз.

Інакше, каже ветеран, у людини, яка повертається з фронту або живе з наслідками важкого поранення, закономірно виникає відчуття, що після виконаного обов'язку вона залишається зі своїми проблемами сам на сам.

І виходить: відвоював, віддав своє здоров'я — і все, ти вже не потрібен державі.

При цьому невизначеність, за словами Симороза, зараз стосується не лише ветеранського спорту. Питання виникають і щодо освітніх програм, підтримки родин ветеранів та інших напрямів, які мали б працювати як частини єдиної системи.

"Програми для родин, учасників бойових дій, вищої освіти — вони теж зараз зупиняються. У вишах не отримали роз'яснення, як це буде працювати далі. Ветеранський спорт зупинений".

Найбільше Симороза обурює навіть не саме скорочення окремих ветеранських програм, а те, як держава розставляє бюджетні пріоритети. Як приклад він наводить "Тисячовесну" — започатковану у 2026 році за ініціативи Володимира Зеленського програму підтримки українського культурного продукту. На неї держава передбачила 4 млрд грн. Програма охоплює фінансування фільмів і серіалів, музики, перформативного та візуального мистецтва, а також контенту для соціальних мереж.

"І це відбувається тоді, коли мої побратими отримують повідомлення про зупинення програм, якими вони реально користувалися", — резюмує Симороз.

Раніше Фокус розповідав історію ветерана з Волині Артура Осовського, який у 2025 році підірвався на міні поблизу Глибокого на Харківщині. Через високу активність російських FPV-дронів евакуювати його одразу не могли, тож близько 9 км до безпечної зони він долав п’ять днів — повз, стрибав на одній нозі, а частину шляху побратими везли його на будівельній тачці. Після ампутації та дев’яти операцій Осовський пройшов реабілітацію, отримав протез і повернувся на службу у 92-гу ОШБр, де займається розвитком ветеранського руху та допомагає військовим адаптуватися після звільнення зі служби.