Від мафіозі до розвідників. Як Голлівуд змінив образ українців — і як підозрюваний у підриві Nord Stream став консультантом фільму із Шоном Пенном

У третьому сезоні шпигунського трилера «Левиця» (Lioness), який вийшов у 2026 році на Paramount+, з’являється незвичний для західного масового кіно сюжет. Американські спецслужби підозрюють Україну в організації викрадення офіцерки ЦРУ на території США. Головною підозрюваною стає Олександра Балакіна — офіцерка української зовнішньої розвідки, котра з 2018 року працювала під прикриттям у російській Службі зовнішньої розвідки.

Згодом підозра виявляється хибною, а ЦРУ робить фатальну помилку, наказавши ліквідувати українську агентку. Важливий тут не лише фінальний сюжетний поворот, а й сама рамка: Україну на певний час ставлять у позицію гравця, якого Вашингтон вважає здатним до складної багаторівневої розвідувальної операції. Ще кілька десятиліть тому такий образ у голлівудському мейнстримі було важко уявити.

Показово й те, як створювали саму Балакіну. Єлизавета Неретін, яка зіграла українську розвідницю, розповідала, що автор серіалу Тейлор Шерідан надав їй значну свободу у формуванні передісторії персонажки. За словами акторки, лояльність Олександри однозначно належить Україні, а її різка реакція на спроби сприймати її як росіянку — принципова частина характеру.

Щоб дійти до цієї точки, українському екранному образу знадобилося понад 30 років боротьби зі стереотипами.

Від карикатурних мафіозі та «пострадянської екзотики» до розвідників і самостійних учасників глобальної політики — ZN.UA проаналізувало, як еволюціонувало сприйняття українців у світовому кінематографі.

Епоха «вкладеного орієнталізму»: зброя, кримінал і Чорнобиль

У 1990-х та 2000-х роках Україна в західному кіно часто була позбавлена власного голосу. Цю логіку можна описати через концепцію «вкладеного орієнталізму», запропоновану дослідницею Міліцою Бакіч-Гайден: у символічній ієрархії «Заходу» і «Сходу» Східну Європу нерідко маркували як менш модерну й більш «відсталу», а всередині самого регіону виникали нові рівні такого поділу. Українці на екрані часто зливалися в єдину пострадянську масу, пов’язану з бідністю, криміналом і небезпекою.

Культовий уривок з американського ситкому Seinfeld (1995), у якому герої (Креймер та Ньюмен) під час гри в настільну гру «Ризик» у нью-йоркському метро називають Україну «слабкою» та «глухим кутом». Ситуація завершується комічним конфліктом із випадковим пасажиром-українцем, але водночас ця сцена ідеально фіксує оптику західного кіно 1990-х років. Тоді про Україну говорили побіжно, зверхньо і часто використовували зневажливу форму з артиклем — the Ukraine.

У 1995 році в популярному американському ситкомі Seinfeld один із героїв під час настільної гри називає Україну «слабкою». Сцена викликає комічний конфлікт у метро, але водночас добре фіксує тодішню оптику: далека пострадянська країна, про яку можна говорити побіжно й зверхньо. Навіть форма the Ukraine ще широко вживалася в англомовному просторі, хоча після здобуття незалежності дедалі частіше поступалася назві Ukraine без артикля.

Показово, що після 2010 року з англомовних фільмів і серіалів форма the Ukraine починає стрімко зникати: мовний маркер території потроху поступається місцем назві незалежної держави — Ukraine.

Точні цифри наводить корпусне дослідження Texty.org.ua. Аналітики опрацювали понад 62 ГБ англомовних субтитрів до 2023 року й виявили понад 5 тисяч згадок України та українців у 1500 унікальних фільмах і телешоу. Серед стійких мотивів — українська мафія, нелегальна зброя, ядерні загрози, сексуалізовані образи жінок, кіберзлочинність і загалом Україна як джерело небезпеки.

Цю картину підтверджують і академічні дослідження. Аналіз голлівудських фільмів і серіалів 1991–2021 років виокремив три найпоширеніші імаготипи українців — «ворог», «спокусник» та «іммігрант». Українське походження при цьому часто змішували з російським або загалом із радянським.

Класичний приклад — голлівудський хіт «Збройовий барон» (2005). Головний герой Юрій Орлов у виконанні Ніколаса Кейджа — американець українського походження й міжнародний торговець зброєю, який після розпаду СРСР приїжджає в Україну та нелегально скуповує арсенали. Україна тут — зручний простір безкарності, корупції та зброї.

Того ж року у фільмі «Все ясно» (2005) американський герой подорожує Україною в пошуках родинного минулого. Стрічка значно людяніша, але країна все одно лишається передусім екзотичною декорацією для духовних пошуків західного героя.

Окремим екранним символом стала Чорнобильська зона. У горорі «Щоденники Чорнобиля» (Chernobyl Diaries, 2012) група туристів їде на екстремальну екскурсію до Прип’яті, а український простір перетворюється на постапокаліптичний атракціон. Катастрофа, покинуте місто, радіація й небезпека знову працюють як готовий набір візуальних маркерів країни.

Голлівудський бунт: маніфест Джека Пеланса

Протидія культурному привласненню почалася задовго до сучасного деколоніального повороту. Її яскравим уособленням став Джек Пеланс (справжнє ім’я — Володимир Палагнюк). Син українських емігрантів — батько походив із Тернопільщини, мати — зі Львівщини — здобув «Оскар» у 1992 році, підтримував українсько-американську спільноту та був головою ради Hollywood Trident Foundation («Голлівудського тризуба»).

У квітні 2004 року на фестивалі російського кіно «Російські ночі» в Лос-Анджелесі Пелансу запропонували російську державну відзнаку — звання народного артиста Росії. Актор публічно відмовився, наголосивши: «Я українець, а не росіянин». Після цього Пеланс разом із близькими залишив зал.

Цей жест став показовою публічною відмовою від спроб інтегрувати українське походження в ширшу «російську» культурну рамку. У комерційному кіно подібне розмежування теж поступово ставало помітним. У бойовику «Перевізник 3» (2008) героїня різко виправляє співрозмовника: «Я не росіянка. Я українка», а на вибачення відповідає: «Не вибачаю. Ми різні люди».

Проте системні зміни почалися вже після Революції Гідності.

Геополітичний буфер: маніпуляції від слабкості (2014–2021)

З початком російської агресії Україна увійшла в західні сценарії як окремий політичний об’єкт, але здебільшого залишалася територією, навколо якої змагалися сильніші держави.

У політичному серіалі «Державний секретар» (Madam Secretary) вигаданий президент України Михайло Бозек 2015 року організовує кібератаку на Air Force One і підлаштовує атаку на власний літак, щоб звинуватити Росію та втягнути США в протистояння з Москвою. Україна тут уже діє самостійно, але її суб’єктність побудована на відчаї: держава маніпулює союзником, бо вважає, що без зовнішнього втручання не виживе.

Водночас у масовій культурі й далі існували старі кліше про мігрантів. 2021 року другий сезон Emily in Paris викликав гучну реакцію в Україні: киянку Петру показали неосвіченою, схильною до крадіжок і наляканою можливістю депортації. Тодішній міністр культури Олександр Ткаченко звернувся до Netflix, назвавши образ карикатурним і образливим.

Netflix подякував за зворотний зв’язок, повідомив, що почув занепокоєння українських глядачів, і домовився про тісніший контакт надалі. Історія показала важливу зміну: Україна вже не просто об’єкт чужого зображення, а сторона, яка публічно реагує на те, як її представляють перед глобальною аудиторією.

Злам 2022 року: військова суб’єктність і тріумф документалістики

Повномасштабне вторгнення різко змінило оптику. Одним із найсильніших доказів стала документалістика. Стрічка «20 днів у Маріуполі» режисера Мстислава Чернова у 2024 році принесла перший в історії України «Оскар» — у категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм». Вона зафіксувала облогу Маріуполя очима українських журналістів і створила міжнародно визнаний документ реальності, принципово протилежний російській пропагандистській оптиці — зокрема, мінісеріалу «20/22», який знімали, серед іншого, в окупованому Маріуполі.

Іншу інтонацію запропонувала «Порцелянова війна» (Porcelain War). Її співрежисер Слава Леонтьєв пояснював, що автори свідомо не хотіли показувати українців жалюгідними жертвами: Україна й українці мали викликати захоплення і шану. Це важлива зміна фокусу — від співчуття до поваги, від пасивної жертви до людини, котра захищає власну культуру та спосіб життя.

Художні серіали також змінюють масштаб українських персонажів. У шпигунському трилері «Агентство» (The Agency, 2024) український актор Олександр Рудинський грає військового Сашка Бутенка, котрий під прикриттям лікаря виконує завдання на підконтрольній і окупованій території України. Це вже не «східноєвропейський типаж», а конкретний український професіонал у межах великого міжнародного шпигунського сюжету. У 22-му сезоні NCIS українські сили встигають знищити білоруські мобільні ракетні установки ще до того, як США можуть завдати удару у відповідь. Україна тут не чекає на порятунок, а діє першою.

Паралельно змінюється й ширший міжнародний контекст. За дослідженням Reputation Lab за 2025 рік, Україна посіла 26-те місце серед 60 найбільших економік світу за рівнем репутації, піднявшись на 5 позицій порівняно з 2024 роком. Рейтинг склали за оцінками респондентів із країн G7. Серед найсильніших характеристик України респонденти називали повагу до прав людини, освічених і надійних людей, шанованих лідерів, приязність і відданість міжнародній спільноті.

Ці дані, звісно, не доводять прямого зв’язку зі сценарними рішеннями Голлівуду, але показують суспільне тло, на якому образ України як компетентного й самостійного гравця вже не виглядає екзотичним.

Криголами: як міжнародні друзі України просувають у кіно нашу суб’єктність

Щоб перестати мислити стереотипами про українців, варто хоча б дізнатися, хто вони є насправді. Чимало голлівудських зірок з 2022 року зробили крок назустріч, аби підтримати та зрозуміти нас. Цьогоріч Річард Гір записав відеозвернення, у якому на День Незалежності продекламував вірш Юрія Іздрика, а Шон Пенн приїжджав до України, щоб передати Володимиру Зеленському свою статуетку «Оскар» — на зберігання до перемоги.

Втім, підтримка від закордонних знаменитостей має й глибший практичний ефект. Наприклад, нещодавно в гучному фільмі «Кутюр» з Анджеліною Джолі українка Юлія Ратнер зіграла не жертву й не солдатку, а успішну модель. У реальному житті Юлія — впізнавана модель, яка встигла пройтися подіумами Prada, Dior, Fendi та Celine. Героїня Ратнер теж українка, яка переїхала із Запоріжжя до Києва, і в перервах між показами та фотосесіями хвилюється за свого бойфренда — той залишається в Києві, де доводиться пересиджувати повітряні тривоги, і дівчина просить його не нехтувати ними. Важливо, що біженка у фільмі показана не беззахисною жертвою, що втекла до Франції, а  сильною дівчиною, котра попри кар'єру на Заході постійно пам'ятає про війну.

Колега Ратнер по майданчику Анджеліна Джолі, до речі, сама регулярно їздить в Україну з гуманітарними місіями — нещодавно, наприклад, її бачили в Харкові. Режисерка фільму Аліс Винокур має українське коріння по лінії діда з Бердичева. Коли на майданчику сходиться стільки людей, обізнаних з російсько-українською війною, говорити про неї стає значно легше й потрібніше.

Важливо й те, що голлівудські зірки щодня носять речі українських дизайнерів. Капелюхи Руслана Багінського з'являються на Мадонні, Бейонсе й сестрах Хадід, а бренд FROLOV Івана Фролова одягав ту саму Бейонсе та Сабріну Карпентер під час її туру з Тейлор Свіфт. Тож показати, що Україна дотична до світу моди, зовсім не важко — головне вдало підказати цю ідею тим, хто створює кіно.

Інший приклад української присутності в кінематографі лише очікує на свій вихід. Ще нещодавно нам було б складно уявити, що режисер «Ідентифікації Борна» та «Містера і місіс Сміт» Даг Лайман зніматиме фільм під назвою «Зміїний острів». І так, назва й справді відсилає нас до легендарного українського острова, хоча й стрічка присвячена підриву газопроводу «Північний потік», у якому підозрюють українських диверсантів.

Головні ролі виконують Шон Пенн та Едріан Броуді — два актори, яких можна назвати великими друзями України: обидва неодноразово співпрацювали з платформою United24 та публічно висловлювали українському народу свою підтримку. До речі, замість участі в церемонії вручення свого третього «Оскара» Пенн вирушив до Києва на зустріч із Зеленським, а згодом відвідав українських військових на Донбасі.

Фільм може стати одним із найпомітніших випадків, коли велика голлівудська стрічка із зірковим акторським складом ставить українських героїв у центр власного сюжету. І що більше Голлівуд говоритиме про нас на рівних, то далі ми ставатимемо від викривленого Росією сприйняття українців.

Реальність тим часом встигла наздогнати голлівудський сценарій. У серпні в хорватській Пулі затримали українського професійного водолаза Володимира Журавльова, якого німецька прокуратура підозрює у причетності до підриву Nord Stream. У Хорватії він працював консультантом саме під час зйомок «Зміїного острова». Провину Журавльова при цьому судом не доведено.

Ризик мілітаризації: чого сьогодні бракує екрану

Позбуваючись старих штампів про мафію, нелегалів і пострадянську периферію, Україна стикається з новим викликом. Її екранний образ ризикує стати одновимірним — образом країни, що існує лише в контексті війни і смертельної небезпеки. Між торговцем зброєю зі «Збройового барона» і розвідницею з «Левиці» — колосальна різниця у статусі та суб’єктності, проте обидва все одно з’являються через призму зброї.

Світовому кіно досі складніше показувати звичайне українське життя. Альтернативні образи з’являються точково. У корейській адаптації Money Heist Професор розповідає про Херсон як про портове місто, куди його батько все життя мріяв переїхати з родиною. Для міжнародного глядача це рідкісний образ України не як фронту, а як бажаного місця для життя. Американське шоу Taste the Nation присвятило випуск українській кухні та пояснило, чому суперечка про походження борщу стала частиною ширшої боротьби за українську ідентичність.

За 35 років український герой на західному екрані пройшов шлях від безіменної тіні пострадянського простору до персонажа, якому дають професію, голос, політичну волю й здатність діяти. Українське документальне кіно тим часом здобуло найвищу міжнародну нагороду. Наступний бар’єр — щоб світове кіно побачило в українцях не лише солдатів, жертв чи шпигунів, а в Україні — сучасну країну, де війна є реальністю, але не єдиною можливою історією; де великі геополітичні зсуви відбуваються поруч зі звичайним людським життям.