«Ліквідувати Україну»: що стоїть за новою риторикою Кремля

На сайті ВВС з’явилася стаття редактора відділу новин про Росію Стіва Розенберга «Putin shows no sign of stopping the war as Russia doubles down on Ukraine» (Путін не демонструє намірів припинити війну, посилюючи агресію проти України).

Стів Розенберг цитує  фрагмент зі свого інтерв’ю з одним із апологетів путінського «русского мира» Сергєєм Карагановим, який заявляє, що Росії «доведеться застосувати ядерну зброю», якщо Європа й далі допомагатиме Україні.

«Я запитав його, чи погоджується він із тим, що останні чотири з половиною роки стали катастрофічними для Росії з огляду на людські втрати та погіршення безпекової й економічної ситуації. «Ми втратили багато людей, так, – визнав він, – і я критикую свій уряд за недостатню жорсткість. Але тепер ми діємо в Україні достатньо жорстко». «Ми ліквідуємо Україну як життєздатну державу». Якщо метою Москви є «ліквідація України як життєздатної держави», то важко уявити, що війна закінчиться найближчим часом».

Путін не зупиниться, поки не закінчаться росіяни, яких він буде здатен погнати на війну. Російський диктатор й досі не може повірити, що їм не вдалося захопити Україну. Але він знає: якщо відступить, це стане його останнім днем на землі.

Нова стаття Стіва Розенберга привертає увагу не стільки черговим прогнозом щодо війни, скільки тим, що через інтерв’ю з одним із найбільш відомих представників російської зовнішньополітичної школи – Сергєєм Карагановим – дозволяє побачити логіку, якою сьогодні керується російська політична еліта.

Необхідно звернути увагу, що тут йдеться вже не просто про територіальні претензії Московії до України, не про окремі військові цілі і навіть не лише про протистояння з НАТО. Мова йде про принципово інше бачення майбутнього України, Росії та всієї європейської системи безпеки.

Розенберг прямо ставить питання: чи є у Кремля намір зупинити війну? За його оцінкою, нині таких ознак практично немає. Навпаки, російські заяви, військова активність і риторика свідчать про готовність продовжувати війну, незважаючи на масштабні людські втрати та економічні витрати.

Водночас Москва дедалі виразніше намагається представити війну не як агресію проти України, а як частину ширшого протистояння із Заходом. Саме ця трансформація є однією з найважливіших для розуміння нинішньої російської стратегії.

Особливо показовою є відповідь Караганова на запитання Розенберга про ціну війни для самої Росії. Караганов визнає великі людські втрати, але не сприймає їх як аргумент на користь припинення війни. Навпаки, він критикує російську владу за недостатню жорсткість і заявляє, що тепер Росія діє достатньо жорстко, щоб «ліквідувати Україну як життєздатну державу».

І ця фраза набагато важливіша, ніж може здатися на перший погляд. Якщо метою є не примус України до певної політичної угоди, не захоплення окремих територій і не зміна її зовнішньополітичного курсу, а саме позбавлення України можливості існувати як самостійна та функціональна держава, тоді сама логіка війни стає довгостроковою. У такій моделі компроміс із Києвом сприймається не як спосіб досягнення політичного результату, а як відмова від стратегічної мети.

З огляду на це не варто сприймати кожну російську заяву про переговори як доказ готовності Кремля до завершення війни. Переговори можуть бути для Москви не альтернативою війні, а одним із інструментів її продовження іншими методами. Ключове питання полягає не в тому, чи готова Росія говорити, а в тому, за яких умов вона готова погодитися на припинення застосування сили і чи передбачають ці умови збереження України як повноцінного суверенного суб’єкта.

У цьому контексті слова Караганова мають особливу вагу. Він не є формальним представником російської держави, і його висловлювання не можна буквально ототожнювати з офіційною позицією московського режиму. Але Караганов давно належить до кола російських зовнішньополітичних діячів, які публічно виступають за радикальне переглядання ядерної політики Росії.

Варто пригадати, що ще у 2023 році під час дискусії з Путіним на Валдайському форумі він заявляв, що російська ядерна доктрина нібито має бути змінена у бік зниження порогу застосування ядерної зброї та більшої готовності до ескалації. Путін тоді не відкинув саму постановку питання, хоча й виклав власне бачення умов можливого застосування ядерної зброї.

Тепер же Караганов говорить ще відвертіше: якщо Європа продовжуватиме підтримувати Україну, Росія, за його словами, може перейти від звичайних ударів до ядерної зброї. Причому він виходить із припущення, що Захід не наважиться відповісти ядерним ударом по Росії. Це вже не просто риторика про стримування. Це спроба сформувати психологічну модель, у якій саме страх перед ядерною ескалацією має змусити Європу відмовитися від підтримки України.

У цьому виявляється принципова особливість російського ядерного шантажу. Його головна функція може полягати не у фактичному застосуванні ядерної зброї, а у створенні політичних обмежень для противника.

Москва прагне переконати європейські суспільства й уряди, що кожен наступний крок підтримки України наближає їх до прямого зіткнення з Росією. Якщо така психологічна установка закріплюється, Кремль отримує можливість впливати на рішення Заходу навіть без переходу до ядерного застосування.

Хоча до ядерних погроз російських політичних діячів потрібно ставитися серйозно, але не сприймаючи їх як остаточне рішення. Серйозно варто сприймати тому що Росія справді володіє величезним ядерним арсеналом і офіційно розглядає ядерні сили як центральний елемент стратегічного стримування противника.

Не буквально – тому що між публічною погрозою і політичним рішенням про застосування ядерної зброї існує величезна дистанція. Ядерний удар означав би фундаментальну зміну характеру конфлікту, створив би непередбачувані ризики для самої Росії та міг би спричинити військово-політичну реакцію, наслідки якої Кремль не зміг би повністю контролювати. Тому ядерний шантаж і ядерна війна це не одне й те саме.

Але існує інша, значно небезпечніша тенденція: поступова нормалізація самої думки про можливість ядерної ескалації. Якщо ще кілька років тому подібні сценарії залишалися переважно в площині стратегічних дискусій, то тепер вони дедалі частіше звучать як частина політичної аргументації. Караганов фактично пропонує розглядати ядерну зброю як інструмент примусу Європи до зміни її політики щодо України. А це небезпечна еволюція стратегічного мислення.

Та ще важливіше інше. Москва дедалі послідовніше намагається змінити саме визначення війни. Міністр закордонних справ Сергєй Лавров у розмові з Розенбергом називає те, що відбувається, «війною Європи проти Росії» на території України. Така конструкція принципово змінює картину конфлікту: Росія перестає виступати в ній як держава, що веде війну проти сусідньої країни, і позиціонує себе стороною ширшої оборонної боротьби проти Заходу.

Це не випадкова риторична конструкція. Вона дозволяє Кремлю пояснювати російському суспільству продовження війни необхідністю протистояти вже не Україні, а колективному Заходу. Відповідно, навіть якщо ситуація на фронті не приносить перемоги, війна може продовжуватися як нібито екзистенційне протистояння.

І тут ми підходимо до ключового питання: чому Путін не зупиняється, незважаючи на величезну ціну війни? Пояснення цього лише особистими мотивами російського президента було б надто спрощеним. Безумовно, Путін персоналізував цю війну значною мірою сильніше, ніж будь-який інший російський правитель після розпаду СССР.

Однак зараз війна вже стала частиною функціонування всієї російської політичної системи. Вона забезпечує мобілізацію державного апарату, виправдання репресивної політики, пріоритет військових витрат, контроль над інформаційним простором і формування образу зовнішнього ворога.

Тому припинення війни для Кремля – це не просто наказ припинити бойові дії. Це необхідність відповісти на питання, заради чого були принесені попередні жертви, чому економіка була переведена на військові рейки, чому суспільство роками переконували в необхідності боротьби із Заходом і чому сотні тисяч росіян були відправлені на фронт.

Чим довше триває війна, тим складніше російському керівництву визнати, що поставлені цілі не були досягнуті. Замість того щоб зменшувати ставки, політична система може бути зацікавлена у посиленні ескалації, щоб попередні жертви можна було представити як необхідну ціну майбутньої перемоги.

Російська держава продемонструвала здатність компенсувати втрати мобілізацією, контрактним набором, фінансовими стимулами та поступовим розширенням військової економіки. Паралельно Кремль формує у суспільстві уявлення, що нормалізація відносин із Заходом неможлива без російської перемоги.

Захід стикається не тільки з проблемою «переконати Путіна зупинитися». Йдеться про необхідність змінити розрахунок, на якому побудована російська стратегія. Якщо Москва вважає, що час працює на неї, що Україна поступово виснажуватиметься, що європейські суспільства втомляться від війни, а політичні цикли в демократичних країнах рано чи пізно змінять їхню політику, тоді Кремль не має очевидного стимулу поспішати з припиненням війни.

Cтаття Стіва Розенберга важлива не лише через слова Караганова. Вона показує цілу систему сигналів: російське керівництво продовжує описувати конфлікт як протистояння із Заходом; Москва намагається послабити європейську підтримку України; російські представники дедалі відвертіше говорять про можливість ескалації; а українська держава залишається для частини російської еліти не суб’єктом переговорів, а об’єктом стратегічної трансформації.

Останній момент є принциповим. Якщо Україна для Кремля лише територіальне питання, тоді теоретично можливий компроміс щодо кордонів. Якщо ж Україна розглядається як проблема самого факту її «незалежного існування» компроміс стає неможливим. Тоді російська стратегія спрямована не просто на зміну лінії фронту, а на зміну політичного майбутнього української держави.

Наразі головний висновок із нинішньої російської риторики полягає не в тому, що ядерна війна неминуча. На даний час для подібних тверджень немає достатніх передумов. Ключова суть в іншому: Москва продовжує демонструвати готовність підвищувати ставки, якщо вважає, що це дозволить зламати політичну волю України та її європейських партнерів.

І саме тут проходить межа між пропагандою та реальною стратегією. Пропаганда може бути гучною, перебільшеною і суперечливою. Але коли одна й та сама логіка – Україна як «проблема», Європа як сторона війни, ядерна зброя як інструмент стримування Заходу, а перемога як необхідна умова майбутньої безпеки Росії відтворюється роками різними представниками російської політичної системи, її вже не можна списувати лише на емоційні заяви окремих чиновників чи експертів.

Путін справді може колись зупинити війну. Але для цього має змінитися не лише його риторика, а насамперед стратегічний розрахунок Кремля. Поки путінська злочинна камарилья вважає, що продовження війни збільшує її шанси нав’язати Україні та Заходу свої умови, сама війна залишається для неї не провалом, який треба завершити, а інструментом, за допомогою якого вона намагається досягнути політичного результату.

Слова Караганова про «ліквідацію України як життєздатної держави» потрібно сприймати не як передбачення майбутнього, а як надзвичайно показовий індикатор мислення частини російської еліти, яка вважає завершення війни можливим лише після радикальної зміни української державності. А це означає, що проблема закінчення війни полягає не лише у припиненні вогню. Вона криється у зміні самого російського уявлення про те, яким має бути політичне майбутнє України.

Поки цього зламу не відбулося, очікувати, що Москва сама по собі відмовиться від своїх максималістських цілей, було б передчасно. Тому будь-які дипломатичні зусилля, спрямовані лише на фіксацію поточної лінії фронту або тимчасове припинення вогню, не принесуть тривалого миру, а лише створять паузу перед наступним етапом агресії.

Допоки політичного зламу в Кремлі не відбулося, єдиним дієвим інструментом стримування та досягнення миру є створення таких умов, за яких Росія фізично й економічно не зможе реалізувати свої максималістські цілі.

А це вимагає не просто оборонної підтримки України, а довгострокової стратегії виснаження агресора та зміцнення української безпекової архітектури, включно з членством у НАТО чи іншими жорсткими гарантіями, що унеможливить виконання злочинних планів Путіна.