Вся правда про метання молота. Ірина Климець – про травми, Олімпіади та змагання без тренера

Ірина Климець – одна з найтитулованіших українських представниць метання молота. За роки кар’єри вона встигла взяти участь у трьох Олімпійських іграх, стати переможницею Всесвітньої універсіади та посісти п’яте місце на Чемпіонаті світу 2019. Свій шлях у спорті Климець розпочинала зовсім з іншої дисципліни, а згодом змогла вийти на рівень, на якому її результати стали помітними далеко за межами України.

Сьогодні Климець продовжує тренуватися та виступати, паралельно залишаючись помітною фігурою і поза легкоатлетичним сектором. В інтерв’ю «Главкому» спортсменка розповіла про свій шлях у метанні молота, специфіку цього виду спорту та плани на майбутнє.

«Коли є відома людина, яка показує високі результати, це популяризує вид спорту»

Ви є представницею метання молота, але на початку вашої кар’єри у вас були і виступи у штовханні ядра. Чому обрали молот? 

Так, я починала саме зі штовхання ядра в школі, виступала на районних та обласних змаганнях. На змаганнях, де я представляла Волинську область, познайомилася зі своїм теперішнім тренером – Романом Євгеновичем Черкашиним. Він запропонував мені піти навчатися у Волинський обласний ліцей з посиленою фізичною підготовкою.

Я погодилася і ще пару місяців продовжувала штовхати ядро. Проте мій тренер сам метав молот… Я ж сама невисокого зросту, а для ядра дуже важливі антропометричні дані (зріст та маса)… Отже, ми все ж таки вирішили спробувати перейти на молот.

Що, на вашу думку, є найбільшим підводним каменем цієї дисципліни, про який треба знати майбутнім спортсменам та глядачам. А що навпаки, є найбільшою насолодою?

Найбільший підводний камінь полягає в тому, що молот є дуже складною дисципліною, і майбутнім спортсменам потрібно набратися терпіння. Зазвичай усі думають (і ти сам спочатку думаєш), що якщо ти сильний, то молот летітиме далеко. Але ні. Потрібно, щоб твій організм був сильним, а сам кидок – технічно правильним. Має бути ідеальна техніка та ідеальне поєднання сили, швидкості й еластичності м'язів.

Щодо насолоди – для мене це неймовірне відчуття від самих змагань, мені просто дуже подобається змагатися. Найбільша радість – коли ти реалізована для себе і дійсно задоволена своїм виступом на турнірі.

В Україні є дуже непогана школа метання молота як серед чоловіків (Олександр Крикун, Михайло Кохан), так і серед жінок (ви, Ірина Новожилова, Ганна Скидан, свого часу Валерія Іваненко-Кириліна, і зараз підростають Поліна Дзерожинська та Міланія Кохан). У чому секрет гарних результатів у цьому виді метань?

Секрет у тому, що в нас історично склалася сильна школа метання молота ще від самого початку розвитку цього виду. Це був популярний вид спорту, існували цілі спеціалізовані відділення з молота – наприклад, спортивна школа в Нікополі, де спершу тренувався Юрій Сєдих (радянський та український спортсмен, якому належить чинний світовий рекорд у метанні молота – «Главком»). А коли є відома людина, яка показує високі результати, це популяризує вид спорту. Діти бачать цей наочний приклад, хочуть займатися, приходять і цікавляться.

Наприклад, зі 100 дітей, які прийдуть спробувати за рік, 10 залишиться, а 1–2 будуть метати далі професійно. Завдяки цьому в нас завжди були діти, був вибір і, відповідно, висока конкуренція в країні. Наприклад зараз Поліна Дзержинська (одна з найбільш перспективних молотобійок в Україні – «Главком») тренується в Умані, де свого часу тренувався бронзовий призер Олімпіади-1996 Олександр Крикун. У Міланії Кохан уся сім'я пов'язана з цим видом спорту, є приклад її старшого брата Михайла Кохана. Саме з таких шкіл, де є успішний приклад, і виростають нові покоління.

Як би ви охарактеризували умови підготовки в Україні саме для метання молота. Наскільки вистачає їх для гарних результатів?

В Україні є лише одна легкоатлетична база – це Олімпійська база «Конча-Заспа». Для весняного, літнього та осіннього періодів це прекрасна база з гарними умовами для метальників. Проте в зимовий період виникають труднощі. Нам потрібно метати щонайменше тричі на тиждень, а в Україні немає комфортного м'якого клімату, де було б менше снігу та морозів.

Якщо немає можливості виїхати на закордонні збори, доводиться тренуватися вдома в морози. З іншого боку, зараз я тренуюся в Луцьку, де в мене вдома є нормальний сектор, гарний бетон і всі умови. Величезний плюс ще й у тому, що крім нас, ніхто не метає ні диск, ні спис. На зборах же часто доводиться ділити сектор з іншими метальниками (буває по 8-10 людей), через що тренування дуже затягуються.

В останні 4-5 роки європейський і світовий молот космічно виріс у плані конкуренції. У чому ви вбачаєте таке швидке зростання результатів? 

Сьогодні ми живемо у столітті нанотехнологій, де з'явилися зовсім інші, набагато кращі методи та засоби для відновлення. Я маю на увазі електронні процедури: пресотерапію, ударно-хвильову терапію тощо. Якби Юрію Сєдиху свого часу сказали, що є пресоштани, він би навіть не розумів, про що ми говоримо.

До того ж, завдяки різним аналізам можна детально розібрати стан організму на рівні мікро- та макроелементів, чітко знати, чого саме не вистачає, і приймати відповідні біодобавки (наприклад, калій чи магній). Це дозволяє відстежувати стан після навантажень, складати індивідуальні графіки та якісно відновлюватися.

А відновлення – це основне, адже тренуються всі однаково сильно й важко, але не всі мають можливість відновлюватися в таких технологічних і гарних умовах.

«Для мене важка атлетика – це виключно можливість відволіктися та розважитися»

Ви є однією з небагатьох спортсменок, які поєднують легку атлетику з іншим видом спорту. У вашому випадку – важка атлетика. Коли вперше відчули, що хочете виступити на змаганнях з цього виду спорту?

Це сталося тоді, коли я перестала їздити на збори в Кончу-Заспу і почала тренуватися в місті Луцьку. У нас є школа вищої спортивної майстерності «Колос», де є два спеціальні важкоатлетичні зали зі штангами. Директор цієї школи є тренером з важкої атлетики.

Взагалі, усі метальники молота роблять дуже великі об'єми навантаження зі штангою (присідання, ривок, взяття на груди) у своїй підготовці. Коли ми стабільно тричі на тиждень тренувалися і виконували всі необхідні для молота вправи, виявилося, що мій ривок та фізичні дані були навіть вищими за норматив майстра спорту з важкої атлетики. Саме в тому залі, де ми тренувалися, проходив чемпіонат України.

Мені не потрібно було нічого змінювати у своїй підготовці з молота – я просто була готова виконати норматив майстра спорту, тому вирішила офіційно вийти на змагання. Мені дуже подобається змагатися, це неймовірне відчуття, тому я виступила для себе та свого задоволення.

Наскільки на вашу думку є солідною конкуренція у важкій атлетиці?

В Україні у важкій атлетиці серед жінок немає великих результатів і сильної конкуренції. Якщо порівнювати з Європою чи світом, де піднімають просто «космічні» кілограми, то в моїй ваговій категорії в Україні результати досить скромні.

Але серед українських спортсменок я можу виділити Ірину Домбровську та Катерину Малащук, які гарно виступають у своїх вагових категоріях.

Зараз для вас важка атлетика – це більше про хобі і зміну діяльності чи про потенційні амбіції?

Для мене це виключно хобі, можливість відволіктися та розважитися. Легка атлетика однозначно залишається моїм основним видом спорту. Я не планую спеціально готуватися до важкої атлетики чи змінювати свій тренувальний план. Наприклад, улітку під час змагального сезону я не робила жодних потрібних для штангістів об'ємів, а тренувалася суто за програмою метальників молота.

Проте, якщо в майбутньому в Луцьку, де я тренуюся, проходитиме якийсь чемпіонат чи Кубок України в зимовий або осінній період, і в мене буде бажання – я зможу виступити просто для свого задоволення.

«Коли ти метаєш 73 метри – ти всім потрібен, а коли травмуєшся – …»

Ви дуже гучно заявили про себе 2019 року. І першим з ключових стартів стала перемога на Універсіаді в Неаполі. Які у вас найбільші спогади лишилися з того турніру?

До речі, це був не перший мій медальний старт у 2019 році, бо перед цим була моя перша особиста медаль на зимовому Кубку Європи з метань у Шаморіні з результатом 72,53 м.

Але дійсно перемога в Неаполі з результатом 71 м мені дуже запам'яталася. По-перше, під час турніру ми жили в порту на великих кораблях-лайнерах. По-друге, до стадіону та тренувального стадіону доводилося дуже довго їхати – приблизно одну-дві години. По-третє, кваліфікація проходила о першій чи другій годині дня. На стадіоні не було жодної людини, а ще було справжнє пекло, бо стояв спекотний липень.

Самі змагання почалися важко: у першій спробі я зачепила сітку, у другій я отримала «баранку» (незалікову спробу), а в останній спробі кваліфікації метнула десь на 65-68 метрів. У результаті я пройшла у фінал із шостим чи сьомим результатом, але вже у фіналі змогла виграти.

Та Універсіада загалом стала для України досить успішною, бо наші легкоатлети взяли одразу сім медалей, чотири з яких золоті. Можете пояснити чому?

Це просто був такий рік і підібралася саме така сильна команда. Бували періоди, коли є сильна основа команди, а бували періоди, коли такої кількості явних лідерів немає, а потім знову приходить нове покоління. Тоді, у 2019 році, якраз був період сильної основи.

Потім був Чемпіонат світу в Досі, на якому вам вдалося показати п’ятий результат у фіналі. Для вас той виступ був неочікуваний чи ви з тренером розраховували, що готові метати за 73 метри?

Я б не сказала, що цей результат став для мене чимось «вау» чи повною несподіванкою, адже це були мої робочі тренувальні результати, які я просто змогла реалізувати на офіційному старті.

Упродовж 2019 року я проводила дуже багато стартів із результатами за 72 метри. Напередодні чемпіонату світу, на Меморіалі Каміли Сколімовської в польському Хожуві, я також метнула за 72 метри. Тому я їхала в Доху з чітким розумінням, що 71-72 метри – це мої звичайні результати. У кваліфікації я показала особистий рекорд 72,96 м. А вже у фіналі спочатку метнула на 73 з копійками й потім ще два-три рази покращувала свій результат.

Звичайно, шкода, що тоді трохи не вистачило до медалі, але я була дуже задоволена тим виступом. Це був мій найуспішніший чемпіонат за емоціями, адже для спортсмена найважливіше – реалізувати себе та бути задоволеним своєю роботою.

Після цього два наступні роки були досить важкими: у 2020-му сезон вийшов змазаним через ковід, а у 2021-му ви отримали досить важку травму. Чи можна сказати, що ці два роки змінили хід вашої кар’єри?

Ні, я б так не сказала. Навіть у ковідному 2020 році восени на чемпіонаті України в Луцьку я метнула на 73 метри. Але під час перехідного періоду з 2020 на 2021 рік у мене стался травма плеча. Наприкінці лютого 2021 року мені зробили операцію в Києві. Лікар сказав, що я зможу повернутися в спорт через 5-6 місяців, але вже в травні я виступила на всеукраїнському чемпіонаті й метнула на 70 метрів.

Тому сама травма не має жодного відношення до якогось спаду результатів. Труднощі були більше морального характеру. Коли я травмувалася і проходила реабілітацію в готелі на закордонних зборах, до мого тренера почали викликати мою суперницю з України, і він тренував її на стадіоні. Такі незрозумілі речі в підготовці накопичувалися одна за одною. Коли ти метаєш 73 метри – ти всім потрібен, а коли травмуєшся – тобі починають казати, що ти вже все, не повернешся.

Але я повернулася, бо маю внутрішнє бажання метати й відчуваю в собі силу. Цього року на тренуваннях я знову почала метати за 72,5 метри – таких результатів на тренуваннях у мене не було з того самого 2019 року.

«Останні роки я їжджу на всі великі змагання без свого тренера»

Протягом кількох останніх сезонів вам дещо не щастить показати високі результати на ключових стартах, попри доволі непогані результати протягом решти сезону. З чим ви це пов’язуєте?

За останні роки я б не сказала, що причиною моїх виступів на ключових стартах є саме тиск відповідальності. Цього року я почувалася набагато впевненіше, намагалася відкинути зайві думки й вирішила, що нікому нічого не винна – я тренуюся для власного задоволення, бо люблю це. Тож це було просто невезіння, і я не можу точно сказати, чому саме так склалися ті змагання.

Проте є дуже важливий фактор, з яким я пов'язую такі результати: останні роки я їжджу на всі великі змагання без свого тренера. На комерційних стартах простіше, бо там немає такої відповідальності й ти виступаєш суто за себе. Але на офіційних європейських чи світових змаганнях мені б дуже хотілося, щоб тренер був поруч – хоча б для моєї впевненості та щоб він міг бачити мої спроби.

А чому ваш тренер не їздить з вами на змаганнях?

На жаль, Федерація не включає його до складу збірної команди, що, напевно, пов'язано з фінансуванням. Метання молота – це надзвичайно технічний вид спорту. Тут усе має значення: наприклад, сектори на стадіонах розташовані по-різному; сітку закривають по-різному; бетон буває різного складу – жорсткий або слизький під час дощу.

На змаганнях такого рівня завжди присутні хвилювання та адреналін. Коли тренер стоїть збоку, він дає спокій і може підказати важливі технічні деталі: як розвернути стопи в секторі, де трохи підвестися, як зміститися в колі вправо або вліво, щоб не влучити в сітку.

Наприклад, на чемпіонаті Європи мої розминкові спроби були чудовими й летіли в район 69 метрів. У секторі зі мною був Олександр Крикун (український метальник молота, віцепрезидент НОК України – «Главком»), але жодних технічних підказок від нього не було. Якби поруч був мій тренер, я була б упевнена на всі 100%, і він просто підказав би мені метати так, як я вмію

Ви були учасницею трьох Олімпійських ігор: 2016, 2020 та 2024. Яка з цих Олімпіад вам найбільше запам’яталася і чому?

Найбільше мені все одно, мабуть, запам'яталися мої перші Олімпійські ігри в Ріо-де-Жанейро. Це були мої перші такого масштабу змагання, я була досить юна і вперше побачила таку далеку нову країну. До цього я навіть на Чемпіонати світу чи Європи не їздила, мала лише чемпіонат U-23 перед Олімпійськими іграми.

Друга Олімпіада в Токіо мені майже нічим не запам'яталася через ковід: ми приїхали, жили, нас підвезли на стадіон і привезли назад, а сам стадіон був майже порожній. У Парижі ж була досить гарна, відкрита організація, вже не було ковіду, і я була в досить зрілому віці. Але перші Ігри в Бразилії залишаються найпам'ятнішими.

Чи є плани на Лос-Анджелес 2028?

Я не люблю загадувати наперед. Наразі в мене є плани на наступний рік тренуватися на стадіоні та покращити результати цього року. А як складеться далі – не знаю. Я не знаю нормативів (для потрапляння на Олімпіаду необхідно метнути за певну дистанцію – «Главком»), які будуть на Олімпійські ігри, що буде потрібно для проходження за рейтингом (іншим способом відбору на Олімпіаду є проходження за світовим рейтингом серед тих спортсменів, які не змогли виконати норматив, у межах визначеної квоти – «Главком»)…

Насамперед мені хочеться, щоб ця зима і наступний рік пройшли без травм, у гарних тренувальних умовах та в мирній країні. Щоб було менше тривог, щоб ми могли спати і було менше позазмагальних, позатренувальних та позаспортивних хвилювань. Хочеться просто працювати і робити те, що вмієш і любиш.

«Багато людей не знають, що таке метання молота, і думають, що у нас все гарно і естетично»

Ви є доволі медійною українською легкоатлеткою. Коли, на вашу думку, стався момент зростання вашої популярності?

Напевно, це був 2019 рік. Розумієте, коли ти їздиш на багато стартів, тебе представляють на стадіоні, де присутні 30–50 тис. глядачів. Коли ти виступаєш і проходиш у фінал, у тебе є особисте представлення – твою фотографію показують на всіх екранах та в усіх онлайн-трансляціях. Тоді люди починають цікавитися тобою, мене почали впізнавати, і з кожним роком все більше й більше людей почали підписуватися на мене.

Який контент у вас найбільше заходить?

Моїй аудиторії найцікавіше дивитися мої відео метань. Я намагаюся робити це за можливості, хоча на створення контенту не завжди є сили та бажання.

Бо багато людей не знають, що таке метання молота, і думають, що у нас все гарно і естетично. А насправді ти приходиш на тренування восени, там багнюка по коліна, руки брудні й мокрі, молот брудний, і я сама ходжу брудна, як чорноробоча, збираю ті молоти.

Тому в метаннях дуже багато цікавих нюансів для людей. Наприклад, у TikTok мої відео збирають майже по пів мільйона чи й мільйону переглядів. Також, звичайно, буває цікаво викласти якісь свої красиві фотографії.

Зараз у вас є досить багато колаборацій з різними брендами. Чи є якась сфера, з якою вам було би цікаво співпрацювати?

Я б, наприклад, із задоволенням співпрацювала з брендом Black Roll – із засобами та валиками для відновлення. Мені була б дуже цікава співпраця з виробниками килимків, масажерів, м'ячиків, бо я це люблю і постійно використовую.

Наразі у мене є класна співпраця з компанією спортивного харчування. Для мене це важливо, адже у нас дуже жорсткий допінг-контроль – до нас приїжджають агенти з WADA по два-три рази на місяць. Я перепробувала багато продукції цього бренду, вона дієва та безпечна, і тому я повністю довіряю цій компанії. Купувати якісь інші добавки просто в магазині для спортсмена – це ризик 50 на 50, бо ти не знаєш, що всередині.

Ілля Мандебура, «Главком»