За лаштунками енергетичної залежності ЄС: конкурентоспроможність під загрозою деіндустріалізації

Між двома виступами голови Європейської комісії Урсули фон дер Ляєн — 16 вересня 2025 року на конференції з нагоди першої річниці доповіді Маріо Драгі та 16 вересня 2026 року у зверненні «Про стан Союзу» — минув рівно рік. Проблема за цей час не змінилася: енергія в Європі залишається дорогою. Змінилося усвідомлення масштабу можливих наслідків. Якщо 2025 року високі ціни на енергію ще розглядали переважно як обмеження конкурентоспроможності, яке можна подолати декарбонізацією, інтеграцією мереж та інвестиціями в інфраструктуру, то 2026-го в європейській риториці вже виразно звучить значно тривожніший висновок: структурно висока ціна енергії ставить під сумнів здатність Європи зберегти статус великого промислового центру. І тоді питання полягає вже не лише в тому, як знизити ціну енергії, а й у тому, чи не стане цей структурний енергетичний дисбаланс діагнозом, який зрештою перетвориться на вирок для частини європейської промислової бази.

2025 року причину високих цін Урсула фон дер Ляєн пов'язувала передусім із надмірною залежністю від імпортованого палива, через яку вартість енергії в Європейському Союзі визначали світові ринки. При цьому понад 70% електроенергії ЄС уже вироблялося з низьковуглецевих джерел, а скорочення споживання викопного палива заощадило 60 млрд євро за рік. Визнані тоді «надто високі, надто волатильні й надто різні» ціни, коли в окремих державах-членах електроенергія втричі дорожча, ніж в інших, пояснювали браком інтерконекторів і вузькими місцями мереж. Відповіддю стали пакет розвитку європейських електромереж та ініціатива енергетичних магістралей, у межах якої визначили вісім критичних напрямів:

два електричні переходи через Піренеї для кращого з'єднання Піренейського півострова з Францією;
морський інтерконектор для приєднання Кіпру до континентальної європейської електромережі;
посилення електричних зв'язків із країнами Балтії;
забезпечення реверсного потоку Трансбалканським газопроводом;
створення енергетичного острова Борнгольм як вузла морських електричних з'єднань у Балтійському морі;
підвищення цінової стабільності та енергетичної безпеки Південно-Східної Європи;
створення Південного водневого коридору;
створення Південно-Західного водневого коридору від Португалії до Німеччини.

Логіку 2025 року можна описати послідовністю «дорога енергія → недостатня інтеграція → інвестиції в інфраструктуру → зниження цін», а декарбонізацію і промислову конкурентоспроможність трактували як взаємодоповнювальні цілі.

Через рік формулювання змінюється принципово: «Європа не може залишатися великим промисловим центром, якщо ціни на енергію в ній структурно надто високі». Ключовим є «структурно» високі, адже йдеться вже не про тимчасову кризу чи пропускну здатність мереж, а про відповідність самої європейської енергетичної моделі умовам глобальної промислової конкуренції. Незалежні дані підтверджують масштаб розриву: за оцінкою Міжнародного енергетичного агентства, 2025 року кінцеві ціни на електроенергію для енергоємних галузей ЄС у середньому були більш як удвічі вищими за американські і майже на 50% вищими за китайські. Водночас розширюється розуміння зовнішньої вразливості. Після російського енергетичного шоку новим викликом стало закриття Ормузької протоки, унаслідок якого імпортоване викопне паливо обійшлося Європі додатково в 90 млрд євро без жодного додаткового обсягу енергії. Диверсифікація постачальників зменшує концентрацію залежності, але не усуває залежності від зовнішніх ринків і геополітично вразливих маршрутів.

Відповіддю стає прискорена електрифікація: ЄС ставить завдання подвоїти частку електроенергії до 2040 року, що, за оцінкою Єврокомісії, скоротить щорічні витрати на імпорт палива приблизно на 260 млрд євро. Проте енергетична незалежність і енергетична конкурентоспроможність не тотожні, бо скорочення імпорту палива ще не гарантує вартості енергії, зіставної з витратами основних промислових конкурентів ЄС. Показово, що одразу після тези про структурно високі ціни Урсула фон дер Ляєн переходить до торговельного дефіциту ЄС із Китаєм, який сягнув приблизно 1 млрд євро на день, і до «другого китайського шоку», що вже призводить до деіндустріалізації промислових центрів Європи. Причинно-наслідковий ланцюг набуває нового вигляду: зовнішня енергетична залежність → структурно високі енергетичні витрати → висока собівартість → втрата цінової конкурентоспроможності → посилення зовнішнього промислового тиску → ризик скорочення промислової бази.

Водночас поза обома виступами залишається ще один важливий аспект енергетичної залежності. Скорочення прямого імпорту російських енергоносіїв ЄС вимірює у фізичних обсягах нафти, газу і вугілля, що перетинають його кордон, однак глобальні ланцюги створення вартості дозволяють енергії змінювати не лише напрям руху, а й форму присутності в міжнародній торгівлі. У липні 2026 року Китай залишався найбільшим покупцем російських викопних енергоносіїв: на нього припадало 43% експортних доходів до російського бюджету від п’яти найбільших країн-покупців, близько 7,7 млрд євро за місяць. Санкції здатні створювати цінові переваги для покупців, готових продовжувати торгівлю: 2025 року скраплений природний газ (СПГ) проєкту Arctic LNG 2 пропонували китайським покупцям зі знижками, які, за даними Reuters, сягали 30–40% ринкової вартості. Звісно, цей випадок не дає змоги поширити висновок про санкційний дисконт на весь російський енергетичний експорт, як не можна стверджувати і те, що китайська промисловість загалом працює на дешевій російській енергії, бо енергетичний баланс Китаю диверсифікований. Однак сам механізм економічно реальний.

У попередній моделі причинно-наслідковий ланцюг мав вигляд «Росія → енергоносії → виробництво в ЄС → європейський споживач». Після переспрямування енергетичних потоків і зміни географії виробництва може виникнути інша конструкція: «Росія → енергоносії → виробництво в третій країні → проміжний або кінцевий товар → ринок ЄС». Російський енергоносій у цьому разі до ЄС не імпортується, проте енергія, використана для виготовлення товару, економічно втілена в його вартості. Для опису цього явища доречне поняття «втілена енергетична залежність», яке розмежовує пряму залежність від імпортованого енергоносія та опосередковану (втілену) залежність, що виникає через імпорт енергоємних товарів: металів, алюмінію, хімічної продукції, добрив, цементу. Якщо виробництво в ЄС скорочується, а попит задовольняється імпортом, за межі Європи переміщується і частина енергетичного навантаження, тому залежність не зникає, а мігрує між ланками ланцюга створення вартості.

Ця проблема межує з вуглецевим витоком, хоча ці поняття не можна ототожнювати. Механізм транскордонного вуглецевого коригування, остаточний режим якого діє з 1 січня 2026 року, враховує викиди, втілені в імпортованих товарах, але не показує, з якої країни надійшли нафта, газ, вугілля чи електроенергія, використані для їхнього виробництва. Європейська політика добре навчилася вимірювати прямий енергетичний імпорт і поступово вибудовує облік утілених викидів, тоді як третя категорія, географічне походження енергії у складі імпортованої продукції, лишається поза вимірюванням. Це дає підстави висунути гіпотезу про ефект перенесеної енергетичної залежності: політика скорочення прямої залежності від певного постачальника переспрямовує енергетичні потоки до третіх країн, після чого частина цієї енергії опосередковано повертається на ринок первинного імпортера у складі товарів, вироблених там.

Такий ефект не означає, що відмова від прямої залежності була марною. Можливість постачальника безпосередньо припинити подачу газу державі ЄС і наявність іноземної енергетичної складової в імпортованому товарі становлять різний ступінь вразливості, тож механічно прирівнювати ці форми залежності не можна, проте їх потрібно враховувати одночасно. Інакше виникає статистичний парадокс: показник прямої залежності знижується, а частина економіки продовжує опосередковано користуватися тією самою енергетичною базою через імпорт товарів із третіх країн.

Питання вже не лише в тому, чи зможе ЄС замінити російські енергоносії іншими джерелами, а в тому, чи отримуватиме європейська промисловість енергію за ціною, яка дає можливість зберігати виробництво в Європі. Якщо відповідь негативна, скорочення прямої енергетичної залежності супроводжуватиметься зростанням імпортної промислової залежності, і структурно висока ціна енергії, про яку говорить Урсула фон дер Ляєн, перетворюється на канал, через який залежність просто змінює форму. 2025 року європейський діагноз можна було звести до формули «декарбонізація заради конкурентоспроможності», 2026 року він ускладнюється до «декарбонізації за умови збереження конкурентоспроможності, промислової бази та керованості зовнішніх залежностей».

Ця проблема стає ще гострішою з огляду на те, що цифровізація, розвиток штучного інтелекту, розбудова центрів обробки даних, електрифікація та інші технологічні ініціативи ЄС передбачають подальше зростання попиту на електроенергію: без доступної енергії значна частина заявлених цілей цифрової, зеленої та промислової трансформації ризикує залишитися на рівні декларацій. Якщо енергія в ЄС залишатиметься структурно дорожчою, ніж у його основних конкурентів, а енергоємне виробництво дедалі більше переміщуватиметься за межі Союзу, скорочення прямої енергетичної залежності може супроводжуватися втратою промислової конкурентоспроможності. І тоді загроза деіндустріалізації перестає бути побічним ризиком енергетичного переходу і стає однією з головних економічних дилем Європи.