Ніс проти системи: як "неправильне" обличчя Барбри Стрейзанд змінило Голлівуд

Стрейзанд — одна з перших голлівудських кінодів, яка не стала змінювати зовнішність, що не відповідала тодішнім канонам краси, а перетворила її на головну складову власного зіркового образу. І цим проклала шлях Сіссі Спейсек, Шеллі Дювалл, Бетт Мідлер, Френсіс Макдорманд та іншим чудовим акторкам американського кіно, які настільки вирізнялися з-поміж інших, що Голлівуду довелося переглянути саме уявлення про красу.

До Стрейзанд акторка з настільки виразною зовнішністю могла розраховувати хіба що на другорядну чи навіть третьорядну роль комічної подруги головної героїні. Виразний ніс, великі й різкі риси видовженого обличчя, важкі повіки та помітна асиметрія сприймалися як надто «єврейські», що на той час майже закривало шлях до амплуа романтичної героїні. Жодних шансів стати суперзіркою та об’єктом бажання.

Хоча значну частину голлівудських студій заснували євреї (зокрема, вихідці з Російської імперії), самі магнати десятиліттями підганяли образи кінозірок під американський стандарт. Єврейським акторам нерідко змінювали прізвища, а виразні риси обличчя коригували за допомогою пластичної хірургії. Зірка фільму «Хто боїться Вірджинії Вулф?» Джордж Сіґал згадував, що його часто запитували, чому він не змінює прізвище й не робить ринопластику.

Звісно, в Голлівуді були Бетт Девіс, Кетрін Гепберн чи Мей Вест. Але навіть їхня яскрава індивідуальність не виходила за межі усталеного уявлення про те, якою має бути кінозірка.

Втім, обійдімося без красивих легенд: сама Стрейзанд довго не вважала свою зовнішність перевагою — їй знадобилися роки, щоб навчитися бачити красу у власному обличчі. І всі ці роки вона чула від інших, що з таким обличчям кінозіркою не стають. Тож справа не в тому, що публіка зрештою пробачила Барбрі її ніс — згодом він став частиною її бренду. Те, що у квітні 1969 року Стрейзанд отримала свій перший «Оскар» (причому за дебютну роль) разом із Кетрін Гепберн, виглядало майже символічно. Стара модель голлівудської зірки буквально ділила п’єдестал із новою.

Насправді Стрейзанд перетворила індивідуальність обличчя на новий критерій кіногенічності в Голлівуді. Класичний Голлівуд старанно стирав індивідуальні риси, нав’язуючи акторкам єдиний канон краси, натомість обличчя Барбри неможливо сплутати з жодним іншим. Переламний момент настав 1966 року, коли тодішня головна редакторка Vogue Діана Вріланд помістила на обкладинку портрет Стрейзанд роботи Річарда Аведона. Причому світлина не приховувала особливості її обличчя, а навпаки — виразно підкреслювала.

Звісно, свою роль відіграв і сам час: Новому Голлівуду були потрібні нові обличчя. Наприкінці 1960-х класична студійна система вже стрімко занепадала, а разом із нею відходив у минуле і колишній тип кінозірки — бездоганної, гламурної й недосяжної. Голлівуд дедалі очевидніше програвав контркультурі боротьбу за молоду аудиторію, а після успіху таких фільмів, як «Бонні і Клайд» та «Випускник», молодь хотіла бачити на екрані не студійних ідолів, а живих людей, схожих на себе.

Майже одночасно зірками ставали Дастін Гоффман, Елліотт Ґулд, Джин Гекмен, Аль Пачино та Джек Ніколсон — актори, далекі від тодішніх студійних стандартів чоловічої вроди. Стрейзанд ідеально вписалася в цю зміну епох, але для жінки її прорив був ще радикальнішим.

Цю стратегію до логічного завершення довела Френсіс Макдорманд, яка 1997 року отримала «Оскар» за роль у вже класичному «Фарго». Її зірковий образ узагалі тримається на відмові від нав’язаного акторкам ритуалу вічної молодості, бездоганного макіяжу й показного гламуру. Вона не намагається виглядати на екрані молодшою чи ефектнішою, ніж є, — і саме це стало частиною її екранної сили. Це підтверджують ще два акторські «Оскари» — за «Три білборди за межами Еббінга, Міссурі» та «Землю кочівників». Причому за останній фільм Макдорманд отримала ще одну статуетку — як продюсерка найкращого фільму року.

Так акторка, яка ніколи не намагалася відповідати традиційному образу кінодіви, стала однією з найтитулованіших зірок свого покоління.

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.