Захід: не ті сигнали для Путіна

Примітка редакції. Намагаючись уникнути війни, Європа спокушає Росію своєю показною слабкістю. FP розібрало в деталях.

Понад чотири роки після катастрофічного повномасштабного вторгнення президента Росії Володимира Путіна в Україну Захід досі надсилає Кремлю змішані сигнали.

Багато західних лідерів говорять жорстко, озброюють Україну, запроваджують санкції й застерігають Москву від подальшої агресії. Однак поки Росія й далі атакує Україну, а Путін веде дедалі безрозсуднішу кампанію провокацій на території НАТО, ті самі уряди — які досі намагаються відучити себе від російської нафти й газу — часто, здається, більше переймаються не діями РФ, а тим, чи не вважатимуть їхню відповідь ескалацією.

Це сигналізує Путіну, що в нього є ще багато простору для асиметричної кампанії терору у Європі. Втім, одного разу він уже прорахувався щодо рішучості своїх противників — наприклад, коли очікував триденної «спеціальної військової операції» для завоювання України, — і може знову помилитися щодо меж терпіння НАТО.

Окремі атаки можуть не перевищувати поріг війни. Та, якщо скласти їх разом, це дійсно може врешті перетнути межу для більш агресивної колективної оборони. Деякі оцінки сукупного масштабу російського саботажу по всій Європі вказують на понад сотню атак, зокрема потенційно руйнівних у Німеччині минулого місяця, і ця траєкторія лише зростає.

Краща стратегія для розвороту цієї тенденції полягала б у тому, щоб заздалегідь чітко окреслити конкретні витрати для Путіна: справжні червоні лінії зазвичай визначають лише заднім числом.

Значна частина нерішучості Європи щодо жорсткішої лінії проти Росії, ядерної держави — про що вона постійно всім нагадує, — коріниться у страху перед тим, куди може завести ескалація за принципом «удар за удар». Від початку повномасштабного вторгнення європейські лідери боялися, що один крок у відповідь може спровокувати інший, створивши спіраль із прямим конфліктом між НАТО і Росією.

Проте таке розуміння ескалації є переважно вертикальним і негайним, тоді як Москва ескалює горизонтально й поступово. Росія діє нижче порогу звичайної війни, по шматках нарізаючи європейську безпеку: тут підпал, там перерізаний підводний кабель, глушіння GPS, кібератака, вторгнення дрона.

Проблема протидії Росії в сірій зоні полягає в тому, що кожен окремий інцидент начебто не виправдовує серйозної відповіді, а країни-члени НАТО неохоче діють без чіткої підтримки Альянсу.

Спільний поведінковий патерн нормалізує російське насильство всередині Європи. Він загрожує привчити європейські суспільства сприймати таку небезпеку як ціну підтримки України.

Мета Путіна в його європейській кампанії — відділити Київ від його прихильників. Переконати знервовані суспільства, що Україна несе ризики. У відлунні дилеми розширеного стримування часів Холодної війни Путін хоче, щоб європейці дійшли висновку: Київ не вартий загрози власній безпеці.

У вересні 2024 року керівник британської зовнішньої розвідки зауважив, що російська розвідка «трохи здичавіла». У березні Євросоюз конкретніше описав діяльність Москви як «постійну, скоординовану й довготривалу» гібридну кампанію, що охоплює саботаж, підпали, кібератаки, втручання й атаки на критичну інфраструктуру.

Ці характеристики правильні. Однак відтоді Москва стала ще безрозсуднішою.

У серпні невідомий підпалювач ударив по Milrem Robotics, естонській оборонній компанії, чиї безпілотні системи постачають Україні. Естонська влада розслідує причетність Росії. Згодом словацька поліція запобігла запальній атаці проти підприємства з виробництва дронів.

У Польщі прем’єр-міністр Дональд Туск підтвердив, що пожежа на заводі, який виготовляє компоненти безпілотників для польських і українських військових, була саботажем.

На початку вересня двох громадян Болгарії заарештували після того, як запальні пристрої кинули в мюнхенську штаб-квартиру виробника оборонної електроніки Rohde & Schwarz і виробника дронів Helsing, хоча російське спонсорство ще не доведене.

Тоді ж данська розвідка попередила, що Росія вербує данців для допомоги в підготовці саботажу проти оборонних компаній, які підтримують Україну. Водночас румунська розвідка оголосила, що зірвала скоординовану Росією операцію проти стратегічних військових об’єктів.

І все ж, попри все це, відповідь і Вашингтона, і Європи була жалюгідно недостатньою.

25 серпня директор ЦРУ Джон Реткліфф відвідав Москву, щоб, як повідомляли, застерегти своїх російських колег із розвідки від нападів на країни НАТО. Однак це попередження не супроводжувалося жодним публічно озвученим наслідком.

Наслідки, передані приватно, у будь-якому разі могли не мати достатньої переконливості, з огляду на очевидну симпатію Трампа до Путіна і його послідовну прихильність до російських тез щодо України.

Будь-який стримувальний сигнал, який Реткліфф намагався донести, був іще більше розмитий менш ніж за два тижні. Посланці президента США, Стів Віткофф і Джаред Кушнер, обмінялися з Путіним компліментарними заявами на прийомі у Кремлі. Російський лідер повторив ті самі тези про «першопричини» війни.

Вже наступного дня в Києві Кушнер, не відчуваючи загального тону ситуації, уже говорив про «прагнення» Путіна щодо Росії. Той самий патерн «крок уперед, крок назад» помітний у військовій підтримці України з боку Вашингтона, яка слабшає.

8 липня, виступаючи на саміті НАТО в Анкарі, Дональд Трамп публічно сказав Володимиру Зеленському, що Штати нададуть Україні ліцензію на виробництво вкрай необхідних перехоплювачів Patriot, наголошуючи на оборонному характері цієї системи. Однак за кілька тижнів він відмовився від цього, заявивши, що США «не погоджувалися» на це.

Усе, що потрібно Путіну, — трохи почекати, поки Трамп здійснить один зі своїх майже неминучих розворотів.

Терпіння Німеччини щодо Путіна тим часом здається невичерпним. Хоча Берлін став одним із незамінних прихильників України, канцлер Фрідріх Мерц терпить одне обурливе порушення за іншим на німецькій землі.

Це правда — і це правильно, — що Німеччина надала Києву військової допомоги на десятки мільярдів євро: від танків Leopard і артилерії до систем ППО, водночас підтримуючи неодноразові раунди санкцій проти Москви.

Німеччина дедалі пряміше говорить про російську загрозу, але риторика Берліна випередила будь-яку реальну відповідь.

Поки наземна кампанія Росії так і загрузла на Донбасі, російське насильство у Європі набирало темпу. У липні 2024 року запальний пристрій, схований у посилці DHL, загорівся в аеропорту Лейпцига незадовго до завантаження на літак, що прямував до Британії. Керівник внутрішньої розвідки Німеччини згодом сказав, що країна ледве уникла авіакатастрофи, у якій могли загинути багато людей на землі, не кажучи вже про екіпаж лайнера.

Попри потенційно катастрофічні наслідки, негайна реакція Берліна була млявою: він не став публічно покладати відповідальність за атаку на Росію.

Ще більше німецьких ухилень послідувало у відповідь на російські провокації. У серпні цього року в тому самому аеропорту було кілька спроб атак дронами проти українського вантажного літака. До того як Німеччина офіційно звинуватила Росію в змові, Мерц сміливо пообіцяв, що відповідальні за такі атаки проти Німеччини «заплатять».

Однак після того, як міністр внутрішніх справ Александер Добріндт оголосив, що докази чітко вказують на відповідальність Росії, розплата виявилася млявою. Берлін заявив, що Німеччина відповість «рішуче, розсудливо й пропорційно, без ескалації». Проте у відповідь на те, що могло стати величезним вибухом у завантаженому аеропорту, німці закрили російське консульство й культурний центр, вислали дипломатів, посилили візові обмеження й пообіцяли підтримати подальші фінансові санкції.

Навряд чи хтось у Кремлі через це втратив сон.

Змішані сигнали Заходу політики можуть описувати як «збалансовані», а деякі стратеги можуть схвалювати їхню «двозначність» заради «гнучкості», але вони не лише продовжують статус-кво — вони запрошують до подальшої ескалації.

У сукупності ці коливання сигналізують слабкість. Якщо захист території НАТО від російських атак у сірій зоні, запровадження відчутної ціни за саботаж і вимога відповідальності за агресію в Україні та за її межами самі по собі розглядаються як небезпечно ескалаційні, то Путін уже досяг частини того, чого хоче.

Він хоче бачити Європу, стриману власними страхами. І, відповідно, мати більше свободи дій для Кремля в тому, що його хазяїн вважає власною сферою впливу на території колишнього Радянського Союзу.

Відповідь не обов’язково має полягати у військовій реакції. Але вона може бути частиною наслідків, яким пора стати більш переконливими і заздалегідь донесеними. Наприклад, у Берліна є «рішучий» шлях, щоб донести до Москви свій стримувальний сигнал, а дебати про надання Україні крилатих ракет Taurus стали лакмусовим папірцем німецької рішучості.

У відповідь на атаки в аеропорту Лейпцига 2024 і 2026 років Мерц нарешті має надати Україні Taurus — ті самі ракети, за ненадання яких він критикував свого попередника Олафа Шольца, і які навіть тепер не може змусити себе передати.

Берлін стверджує, що вже підтримує українські далекобійні ударні спроможності без Taurus. Але відправлення нової системи, прив’язаної до конкретних актів російського саботажу, надіслало б правильний сигнал про переконливі наслідки. Те, що Берлін досі цього не робить, нині саме по собі надсилає Кремлю заспокійливий сигнал.

Сам Путін, мабуть, дивується: який іще поріг йому треба перетнути, щоб німці розблокували для України власні далекобійні удари?

Додавання сучасних систем озброєння у відповідь на конкретні насильницькі акти можна було б поєднати з більш конкретним фінансовим покаранням, прив’язаним до російської поведінки. З огляду на небажання Брюсселя одним махом конфіскувати 200 мільярдів євро заморожених російських суверенних активів у Euroclear, він міг би натомість запропонувати механізм позовів, який використовував би ці гроші в міру присудження компенсацій за українськими та європейськими претензіями.

Реєстр збитків Ради Європи в Гаазі вже каталогізує українські втрати. Паралельний механізм так само міг би приймати заяви від європейських держав щодо російського саботажу на їхній території. І за це все можна виплачувати компенсації.

Такий фонд міг би покривати витрати на перерізані підводні кабелі, підпали, скасування рейсів через вторгнення дронів, заглушену навігацію і бізнесові втрати через російські кібератаки. Кожен акт російського руйнування в Україні чи Європі тоді сам виписував би рахунок, сплачуваний із замороженого московського рахунку.

Таке покарання дійсно дозоване. Однак воно принаймні донесло б Путіну сигнал: його витівки в Україні та Європі мають реальну ціну.

Вашингтон має реальний інтерес у стримуванні російської агресії за кордоном і, більше ніж будь-яка інша країна, має у своєму розпорядженні необхідні засоби, якби зміг зібрати політичну волю.

На жаль, Путін настільки впевнений у відсутності будь-якого значущого осуду з боку адміністрації Трампа, що, згідно з обвинувальним актом Міністерства юстиції США, російські офіцери розвідки організовували вбивство російського дисидента у Сполучених Штатах і вербували громадян США як убивць за кордоном.

США могли б діяти на суходолі, морі й у кіберпросторі, щоб накладати серйозні витрати на російські інтереси по всьому світу. Наприклад, вони могли б піти значно далі з економічними санкціями в третіх країнах. Діяти жорсткіше проти російського тіньового флоту. Здійснювати кібератаки, виводячи з ладу інфраструктуру російських спецслужб.

Ніхто не заважає американцям посилити прихований, фінансовий і дипломатичний тиск на російські видобувні операції в Африці.

Москва має заздалегідь знати: саботаж проти країни НАТО спричинить конкретну й відчутну ціну, якої краще уникнути. Стримування не вимагає відповідати на кожну провокацію максимальною силою. Треба переконати Путіна, що продовження його кампанії в сірій зоні створюватиме більше проблем, ніж її припинення.