Тут якась таємниця: чому люди люблять читати книги про таємні спільноти, приховані символи та змови

Десь понад рік тому з OLX раптово зникли всі виставлені на продаж примірники "Фаренго" Володимира Єшкілєва. Це — перша українська космоопера від есеїста, драматурга, філософа, який вигадав термін "станіславський феномен".

Наклад попередніх видань закінчився давно, придбати "Фаренго" можна було тільки отак, з рук, але кому і навіщо раптом знадобилось одразу декілька десятків примірників саме цієї книги? "Рептилоїди", — жартує пан Єшкілєв (бо в романі про них багато, хто любить якісну наукову фантастику —дуже раджу). "Масони", —цілком серйозно я чула від читачів. Як і версію, що саме вони проспонсорували перевидання трилогії "Фаренго" в іншому видавництві ("Жорж") і саме з такою обкладинкою, яку ви зараз можете побачити в книгарнях. Додам, що у самій "Фаренго" про таємні ордени вистачає, а окультизм (і політологія) пронизують фантастичні виміри роману.

Згадані напочатку текста романи — Жорж Санд "Консуело" (1842-1843), Артуро Переса-Реверте "Клуб Дюма, або Тінь Рішельє" (1993) та Джеймса Роллінса "Карта з кісток" (2005) — розділяють понад півтора століття. Але всі три грають з однією з найстійкіших читацьких принад: думкою про те, що за видимою реальністю існує інша — прихована.

А якщо почати ще раніше — з кінця XVIII століття, коли в німецькомовній літературі формується Geheimbundroman, роман про таємні товариства, тісно пов’язаний із готичною традицією, — стає зрозуміло: читацька пристрасть до таємних спільнот переживає століття, лише змінюючи форму.

Звідси — довга дорога до романів, винесених у початок. У Жорж Санд таємні товариства входять у світ "Консуело" й особливо її продовження "Графиня Рудольштадт"; у Переса-Реверте приховане знання перебирається у стародруки, окультні символи й шифри; у Роллінса до цього додаються наука, релігійні реліквії та глобальна змова. Декорації змінюються, обіцянка залишається: видима історія — ще не вся історія.

Що саме нас так у цьому вабить? Я запитала про це літературознавицю, горористку й експертку з готики Серафиму Білу, авторку нонфіку "Анатомія жаху".

"Нас вабить ідея часткової/недостатньої пізнаваності світу, адже протилежне — його тотальна визначеність та зрозумілість — вкрай проблематична та сумна. Бажано також, аби в цих "лакунах" світобудови виявилося щось, співмірне божественному або демонічному; аби в незвіданих морях жили дракони. І це підтвердилося би умовними архівами та традиціями.

Важливо Спускаємось в пекло з "Катабазисом" й подорожуємо Чорнобилем із "Залишеною": 12 книжок цієї весни

Окультні спільноти ваблять нас залученістю, утаємниченістю в сакральне. Яке водночас є пов'язаним зі складною та тривалою традицією дослідження, а не просто намріяним апендиксом мітологічного мислення. Отож нас приваблює насамперед гносеологічний імпульс та ідея того, що ми можемо відкрити знання про щось дуже значуще, переплетене з усім нашим існуванням, але водночас те, що більше за нас".

А ось що на це каже психологиня Тетяна Пиж:

"Наш світ набагато більше хаотичний, ніж ми готові сприйняти. Надто багато всього, що відбувається з кожним з нас та загалом — це хаотичні події. Але наш мозок не може витримати аж так багато хаосу та той факт, що далеко не всі наші зусилля до чогось призводять. Тому спокійніше повірити, що ті, хто знає більше за нас, чиї знання таємні та нерозповсюджувані, можуть контролювати якусь частину реальності.

Нам простіше подумати, що масони правлять світом і саме через їхню волю відбувається те і це, аніж усвідомити, що це і те — випадкове. Мозку легше знайти причину для наслідку та наслідок для події і з оцим надуманим (тільки не кажіть про це мозку) "порядком" заспокоїтись, що є відповідальні.

Вони знають, вони не розголошують, вони ховаються, все це не дарма, на це є причини і ці причини, звісно ж, таємна влада, яка рухає світ в задуманому ними напрямку".

Виходить цікавий парадокс: таємниця одночасно робить світ складнішим — і зрозумілішим. А ще, здається, просто цікавішим.

В інтерв’ю Los Angeles Times 1999 року, відповідаючи на питання про успіх своїх романів, Артуро Перес-Реверте навів метафору "затонулого корабля".

"Уявіть прекрасну блакитну бухту в ясний, залитий світлом день, — каже він. — Красивий вітрильник, ви стоїте біля стерна, а поруч із вами — прекрасна жінка. Все ідеально.

Але крім того ви знаєте, що 200 років тому тут затонув корабель, який перевозив скарби, — і зараз ви пливете просто над ним. Усе — цей день, бухта, прекрасна жінка — набуває значно глибшого змісту завдяки цій таємниці.

Десь завжди є свій "затонулий корабель", і я намагаюся додати такий до кожного зі своїх романів".

Світ стає цікавішим, щойно ми дізнаємося, що під його видимою поверхнею щось приховано. А що, коли прихований рівень має вже не світ, а сам текст? Тут неможливо не згадати "Печеру ідей" Хосе Карлоса Сомоси. Бо якщо вище йшлося про те, як таємниця змінює форму, то в цьому романі на запитання "як глибоко вона сягає?" відповідь дотягнеться аж до вас.

Автор пробиває четверту стіну й "відкриває" ейдезис — прийом, за якого повторювані слова й мотиви складаються у приховані образи. Закодовані для вас!

А, до прикладу, "Дім на Збіччіі" Девіда Мітчелла перевертає цей механізм: приховане знання отримує вже сам читач. Він знає про таємницю, а персонажі — ще ні. Напруга не в загадці, а в тому, що ти бачиш більше за них.

І це ще одна відповідь: нас приваблює не лише сама таємниця, а й привілейоване знання. Момент, коли ми бачимо зв’язок там, де персонаж бачить випадковість. Знаємо правило, про яке він ще не здогадується. Розуміємо, що Збіччя — не просто Збіччя, дім — не просто дім, двері — не просто двері.

Можливо, це і є одне з найприємніших відчуттів, які дають нам такі історії: доступ до прихованого рівня реальності.

І завершити хочеться там само, де ми почали, — з Володимиром Єшкілєвим:

"Є теми минущі, а є вічні теми. Ці вічні теми чіпляли людей у минулому, чіпляють нині і чіплятимуть далі.

Тема таємного (включно з темними знаннями і Королівським мистецтвом (масонством)) з числа вічних тем. Адже завжди знайдуться люди яким не байдуже до покращення світу та встановлення в ньому Істинної Гармонії. А таке не дається людям з прагматичними інструментами, не дається політикам, вченим, освітянам та психологам. Вони лише ускладнюють й без того складний бля*cькій світ.

Тому розчаровані люди звертають свій погляд на делікатніші й вишуканіші інструменти для роботи з буттям і сущим. І не жалкують про це потім ніколи".

Хто не пожалкував — підморгніть мені при зустрічі 😉.

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.