Він не був героєм. Справжня історія Робіна Гуда

Парадокс пошуків справжнього Робіна Гуда в тому, що історики так і не знайшли людини, яку можна було б назвати прототипом легенди. В архівах регулярно натрапляли на Робертів Гудів і Ходів, а схожі імена ставали прізвиськами злочинців і втікачів.

Натомість жорстокий герой середньовічних балад поступово отримав шляхетне походження, високу місію, зв’язок із королем Річардом і репутацію захисника знедолених.

Цими днями минув 281 рік від загибелі Олекси Довбуша, і його доля виявилася напрочуд схожою. ZN.UA розповідає, як протягом шести століть створювали Робіна Гуда, якого ми знаємо сьогодні, — і що з ним спільного мають наші «шляхетні розбійники».

Привиди Шервуда

Найдавніша літературна згадка про Робіна датується приблизно 1377 роком — це поема «Видіння про Петра Орача» Вільяма Ленгленда. Персонаж на ім’я Лінощі зізнається, що не годен засвоїти «Отче наш», зате чудово пам’ятає римовані історії про Робіна Гуда. Для автора це свідчення моральної деградації, але репліка доводить, що наприкінці XIV століття оповіді про героя вже стали популярною розвагою.

Протягом XV–XVI століть в Англії та Шотландії регулярно проводили «ігри Робіна Гуда». З настанням літа громади влаштовували процесії, змагання зі стрільби та короткі вистави. Зібрані кошти йшли на ремонт місцевих доріг чи церков, а роль Робіна вважалася почесною.

Окремо варто сказати про знамениту ватагу — тих самих merry men, «веселих молодців». Слово merry тут збиває з пантелику: у середньоанглійській воно означало не «веселий», а радше «свій», «із почту», і так називали будь-який гурт прибічників ватажка чи лицаря.

У ранніх текстах називають лише кількох соратників Робіна — насамперед Маленького Джона та Вілла Скарлока, майбутнього Вілла Скарлета. Та й вони ще не зовсім схожі на знайомих нам персонажів. Маленький Джон, наприклад, у ранніх баладах не велетень, який збиває Робіна жердиною з містка: цей знаменитий епізод з’явиться лише у XVII столітті.

Решту компанії легенда добудовувала поступово. Меріен узагалі відсутня в ранніх баладах про Робіна; один із можливих витоків її образу дослідники бачать у французькій пасторальній традиції, зокрема в «Грі про Робена і Маріон» Адама де ла Аля. До Робінового світу вона потрапила через травневі ігри наприкінці XV століття. А брат Тук спочатку існував окремо: королівські документи XV століття згадують капелана Роберта Стаффорда на прізвисько Friar Tuck — без жодного зв’язку з Робіном Гудом.

Шотландські хроністи не могли дійти згоди, коли саме діяв Робін Гуд: Ендрю Вінтун вказував на 1280-ті, а Волтер Бовер — на 1260-ті. Звичний для кіно антураж — епоха Річарда Левове Серце та принца Джона — з’явиться лише у праці історика Джона Мейджора 1521 року.

Кров на зеленому листі

Слово outlaw («поза законом») сьогодні сприймається крізь призму романтики. Але в середньовічній Англії це був суто юридичний статус: людину могли позбавити захисту закону за ігнорування судового процесу. Причиною ставали не лише вбивство чи заколот, а й непогашений цивільний борг, що тягнув за собою конфіскацію майна.

Ба більше, у найдавніших пам’ятках «аутло» описували формулою caput lupinum — «вовча голова». Людина юридично прирівнювалася до звіра. Втім, і тут романтика випереджає джерела. Навіть у зводі, приписуваному Едуардові Сповіднику, зазначено, що втікача належало доправити до короля живим, а голову з нього знімали, лише якщо він чинив опір.

Уже до XIV століття англійське право остаточно відмовилося від «полювання»: свавільне вбивство «аутло» стали кваліфікувати як звичайне вбивство. На момент, коли складалися перші балади про Робіна, «вовча голова» була юридичним архаїзмом. Тож «аутло» — це часто звичайний боржник, а не благородний партизан із луком.

Перші тексти про Робіна не мають нічого спільного із сімейною казкою. Найдавніші балади «Робін Гуд і монах» (середина XV ст.), «Робін Гуд і гончар» (близько 1500) і цикл «Оповідь про Робіна Гуда» (A Gest of Robyn Hode) малюють суворий світ. Робін тут не граф, а йомен — вільний незнатний чоловік, соціальний статус якого міг коливатися від заможного селянина до дрібного землевласника.

У баладі «Робін Гуд і монах» герой ризикує життям заради меси в Ноттінгемі, демонструючи щиру побожність. Натомість його поплічники, вбиваючи монаха-донощика, позбавляють життя і його малого супутника, щоб не залишати свідків. У сюжеті про Гая Гісборна Робін після двобою відтинає ворогові голову, спотворює обличчя ножем і забирає його одяг для маскування. Стівен Найт і Томас Олґрен, упорядники канонічного видання ранніх текстів, говорять про жорстокий тон балад.

Знаменитої соціальної програми «грабуй багатих — віддавай бідним» у цих текстах немає. Розбійники грабують заможних мандрівників та абатів, але здобич залишають собі. Втім, у Робіна є власний кодекс: він допомагає збіднілому лицарю, цінує вірність і шанує короля. Його ліс — це простір, де влада шерифа втрачає чинність.

Хартія лісу 1217 року (в остаточній редакції — 1225-го) була складним компромісом: вона скасовувала смертну кару й калічення за вбивство королівського оленя, але залишала непомірні штрафи, ув’язнення та вигнання з країни. Ліс був територією жорсткого державного контролю, що робило його ідеальним майданчиком для історій про людину, яка постійно вислизає з-під тиску системи.

Як лісовий грабіжник став шляхетним месником

Історія про безкорисливого месника виникає напрочуд пізно. Лише 1521 року Джон Мейджор описав Робіна та Маленького Джона як розбійників, що грабували лише заможних, не кривдили жінок і фінансово допомагали біднякам. Мейджор не виправдовував розбою, але описав Робіна як найбільш «людяного» зі злочинців.

Саме він переніс Робіна в епоху Річарда I. Якщо законний король перебуває у хрестовому поході, а країну грабують узурпатори, дії Робіна набувають іншого сенсу. З небезпечного бунтівника він перетворюється на захисника суспільного порядку.

Наприкінці XVI століття драматург Ентоні Мандей зробив Робіна графом Гантінгдоном, подарувавши розбійнику шляхетне походження. Тоді ж поруч остаточно закріпилася Діва Меріен: новому героєві потрібні були високе кохання, втрачена спадщина та боротьба за статус.

Відтепер метою Робіна було не зруйнувати систему вщент, а виправити її помилки. Змінилася й географія: ранні тексти відправляли Робіна до Барнсдейла в Йоркширі, і лише внаслідок тривалого відбору саме Шервудський ліс здобув монополію на цю історію.

1795 року антиквар Джозеф Рітсон видав двотомник старих балад, подавши їх як біографію реальної людини — з хронологією та генеалогічним деревом. Рітсон був радикалом і симпатиком Французької революції, тож і його Робін вийшов мало не протореволюціонером.

Згодом для Робіна настала епоха романтизму. У романі «Айвенго» Вальтера Скотта він з’являється під іменем Локслі, стаючи частиною національного міфу про англійську свободу. Поет Джон Кітс додав ностальгію за зеленим лісом, а Говард Пайл 1883 року адаптував жорстокі сюжети до світлої історії для юнацтва.

Далі за образ узявся Голлівуд. «Робін Гуд» Аллана Двона (1922) з Дугласом Фербенксом став одним із найдорожчих фільмів свого часу, а «Пригоди Робіна Гуда» (1938) з Ерролом Флінном задали канонічний стандарт усміхненого авантюриста, з яким досі полемізують усі наступні екранізації.

Наші «шляхетні розбійники»

281 рік тому, у ніч проти 24 серпня 1745-го, у Космачі помер від поранення Олекса Довбуш — людина, з якою українська культура зробила майже те саме, що англійська — з Робіном Гудом. А 2023-го, саме 24 серпня, на День Незалежності, у прокат вийшов «Довбуш» Олеся Саніна.

Збіг дат не випадковий, і фільм відкрито працює з міфом. У пресрелізі творці фільму подавали героя як утілення архетипу українця: він не войовничий за своєю природою й мріє про мирне життя, але береться за зброю, коли зазіхають на його свободу та гідність. Санін казав, що показав Довбуша, який не хотів бути героєм і не прагнув слави.

Діяльність Довбуша документально простежується приблизно з 1738-го до року смерті: загін здійснював стрімкі рейди й пограбував навіть укріплений двір у Богородчанах, звідки забрали чимало цінностей. Історик Мирослав Волощук звертає увагу: серед речей Довбуша після смерті знайшли хрестик, що належав власниці Богородчанського ключа Катерині Коссаковській.

Волощук застерігає від звичного образу соціального месника. За його словами, це радше гірське розбишацтво без виразного соціального чи етнічного забарвлення: під напади потрапляли і вірмени, і євреї, і поляки, і русини-українці, а добір маєтків диктували передусім слабка охорона чи погрози видати ватажка владі. Про антифеодальний рух, наполягає історик, не йдеться взагалі: опришки не ставили за мету змінити тип господарювання в краї, а їхні рейди зазвичай не мали чіткого соціального спрямування.

Саме тут історії Робіна й Довбуша перетинаються. У радянській історіографії опришківство часто отримувало виразне антифеодальне й національно-визвольне прочитання. Механізм знайомий: суперечливій постаті поступово приписують чіткішу соціальну місію — приблизно так само, як Джон Мейджор у XVI столітті зробив Робіна захисником бідних. Натомість легенда давно живе власним життям: у Карпатах Довбушевим ім'ям називають скелі й печери, переказують історії про заховані скарби та чарівний захист від куль.

Був в Україні й інший персонаж, якого «Енциклопедія історії України» називає українським «Робіном Гудом», — Устим Кармалюк. Народжений 1787 року в сім'ї селян-кріпаків на Поділлі, він 1812-го був відданий поміщиком Пігловським у рекрути, утік і згодом пристав до ватаги. До його загонів входили селяни, дезертири, дрібні шляхтичі та містечкові євреї. Кармалюка неодноразово ловили, чотири рази засуджували до сибірської каторги — і він щоразу тікав.

Кармалюк — подільський «останній гайдамака», ще за життя опоетизований і оповитий славою народного месника. У 1833–1839 роках діяло спеціальне слідство — «Галузинецька комісія», сформована Летичівським і Літинським нижніми земськими судами, через яку за обвинуваченням чи підозрою у зв'язках із Кармалюком пройшло близько 20 тисяч людей. Загони Кармалюка нападали не лише на поміщицькі маєтки, а й на корчми та садиби заможних селян.

 У цього механізму є назва. Британський історик Ерік Гобсбаум у книжці Bandits (1969) описав феномен «соціального бандита» — розбійника, якого влада вважає злочинцем, а частина його спільноти сприймає як месника або захисника. Робін Гуд став для Гобсбаума класичним прикладом «шляхетного розбійника»; серед інших форм він аналізував, зокрема, балканських гайдуків. Історії Довбуша й Кармалюка показують, як працює той самий механізм міфологізації: колективна пам’ять залишає непокору владі, втечу, опір сильнішим і допомогу слабшим, а суперечливі епізоди відсуває на другий план.

Рахунок за випущені стріли

У новому фільмі Майкла Сарноскі «Смерть Робіна Гуда» герой Гʼю Джекмана — не звичний усміхнений лучник, який забирає гроші в багатих. На екрані постає старий, тяжко поранений чоловік, змушений озирнутися на власне життя, сповнене злочинів і вбивств. Уже на початку стрічки сам Робін вимовляє фразу, яка могла б бути її маніфестом: «Він не був героєм».

Сюжет про загибель героя вже є в середньовічній «Оповіді про Робіна Гуда»: хворий Робін приходить до настоятельки монастиря в Кірклісі, аби та пустила йому кров, але вона навмисне випускає з нього забагато. А от знаменитий епізод, де смертельно поранений лучник випускає останню стрілу й заповідає поховати себе там, де вона впаде, є значно пізнішою прикрасою — у найдавніших текстах цього немає. Як і самої могили в Кірклісі, яку сьогодні показують туристам: напис на ній зробили у XVIII столітті.

Режисер Сарноскі — не перший, хто взявся за цей фінал. Пів століття тому це зробив Річард Лестер у «Робіні та Меріен» (1976) із Шоном Коннері та Одрі Гепберн: сценарист Джеймс Ґолдмен передав Меріен функцію настоятельки, і вона підмішує пораненому коханому отруту.

Сарноскі («Свиня», «Тихе місце: День перший») зізнавався, що готувався до зйомок за лекціями з медієвістики, і найдужче на нього вплинула думка, що середньовічний бій — це не лицарі в блискучих обладунках, а селяни, які забивають одне одного лопатами в багнюці.

Навіщо культура раз по раз повертається до таких героїв? «Шляхетний розбійник» перетворює складне відчуття несправедливості на просту й зрозумілу історію: якщо закон асоціюється із сильними, легенда створює того, хто порушує його заради вищого уявлення про справедливість.

Можливо, завдяки цій суперечливості Робін Гуд і пережив шість століть. Середньовіччя створило лісового трикстера, епоха Тюдорів — шляхетного підданого, XIX століття — національного героя, а Голлівуд — чарівного захисника. Сьогодення, здається, знову виставляє йому рахунок за кожну випущену стрілу.