Не лише дисертація: навіщо Україні змінювати аспірантуру

В Україні завершується вступна кампанія до аспірантури — час, коли традиційно обговорюють вступні випробування, теми майбутніх досліджень та прохідні бали. Але це також нагода поставити значно важливіше питання: що має давати аспірантура молодому досліднику — і що має отримувати від неї суспільство?

Наразі в Україні є два шляхи здобуття наукового ступеня доктора філософії (PhD): класичне навчання в аспірантурі та підготовка «поза аспірантурою» — для тих, хто вже працює у виші чи науковій установі. І саме другий шлях став основою експерименту, який Україна почала у 2026 році — проєктної аспірантури.

Проєктна аспірантура в Україні: що вже змінилося

Її принципова відмінність у тому, що спочатку відбувається конкурс не вступників, а PhD-дослідницьких проєктів. Потенційний науковий керівник разом із майбутнім аспірантом формують наукову пропозицію — описують дослідження, яке планують провести. Експерти оцінюють якість, актуальність та реалістичність дослідницької ідеї, спроможність її реалізувати в обмежені терміни, досвід керівника та потенціал майбутнього дослідника. І лише проєкти, які пройшли цей конкурс, отримують державне фінансування.

Перший конкурс уже відбувся. Подали 137 PhD-проєктів, 79 із них отримали підтримку. Тематика досліджень дуже різна: від машинного навчання й нових матеріалів до біотехнологій, Data Science та технологій для відновлення й обороноздатності України.

Але тут важливі навіть не вищезгадані цифри, а нова логіка фінансування: держава фінансує не просто «місце в аспірантурі», а дослідника разом із його дослідженням. Передбачено ресурси не лише на оплату праці аспіранта та його наукового керівника, а й безпосередньо на виконання роботи: матеріали, обладнання, відрядження, апробацію та публікацію результатів. Неможливо вимагати від молодого науковця дослідження міжнародного рівня, якщо ми фінансуємо його присутність в університеті, а не саме дослідження.

Та якщо ми вже почали змінювати саму логіку аспірантури, варто зробити наступний крок: подумати не лише про те, як фінансувати дослідження, а й про те, для кого і для вирішення яких проблем вони мають працювати.

Аспірантура виходить за межі університету

Протягом року я працювала у тематичній робочій групі Ради з докторської освіти Європейської асоціації університетів — EUA-CDE. Результатом нашої роботи став оприлюднений цього літа звіт Doctoral Collaboration with Society: Drivers, Success Factors and Ways Forward. У його підготовці взяли участь представники 22 університетів із 13 країн.

Окремо ми аналізували думки самих аспірантів та зовнішніх партнерів університетів щодо аспірантури. І одна з головних тенденцій, яку ми побачили, полягає в тому, що підготовка молодих дослідників дедалі частіше не обмежується стінами університету. Аспірант може проводити дослідження разом із компанією, лікарнею, органом влади, громадою чи громадською організацією — і працювати над проблемою, яку потрібно вирішити в реальному житті.

Європейська дискусія вже не зводиться лише до industrial PhD — індустріальної аспірантури, де дослідження проводять спільно університет і компанія, а тема дисертації випливає з реальних потреб бізнесу чи промисловості. Значно точніше говорити про «партнерську» (collaborative) підготовку аспірантів. Тут партнерами університету можуть бути наукоємні компанії, лікарні, органи державної влади, територіальні громади, музеї, громадські організації та інші установи, яким для розв’язання конкретних проблем потрібні нові знання й дослідження.

Моделі взаємодії можуть бути дуже різними. В одному випадку аспірант переважно працює в університеті, але частину дослідження виконує разом із зовнішнім партнером. В іншому — має двох керівників: університетського та від організації-партнера. А в найбільш інтегрованій моделі дослідник уже працює в компанії чи іншій неакадемічній організації, виконує там своє дослідження і водночас проходить докторську підготовку та отримує наукове керівництво в університеті.

Тобто йдеться не про те, щоб «віддати аспірантуру бізнесу». Йдеться про створення містка між двома середовищами.

Університет має залишатися місцем фундаментальних досліджень і академічної свободи. Але поряд із питаннями, які формує сама наука, мають існувати дослідження, що відповідають на реальні проблеми економіки, держави та суспільства: як зменшити енергоспоживання громади? як оптимізувати міську транспортну систему? як застосувати штучний інтелект у державному управлінні?

Усе це — потенційні теми досліджень. Тому поняття «індустріальна аспірантура», на мій погляд, звучить дещо вузько для українських реалій. Нам потрібна аспірантура взаємодії із суспільством або аспірантура соціально-економічної кооперації.

А що отримує аспірант?

Насамперед — більше можливостей для кар'єри.

Ми досі часто будуємо докторську підготовку так, ніби після захисту дисертації дослідник має працювати виключно в науковій установі чи університеті. Але значна частина науковців зі ступенем PhD, як у нас, так і в Європі, працює поза університетами.

Collaborative doctorate (партнерська аспірантура) дозволяє молодому досліднику ще під час аспірантури отримати не лише академічний, а й практичний досвід. З одного боку — академічні стандарти, методологія, публікації, критичне мислення, створення нового знання. З іншого — дедлайни, потреби замовника, командна робота, обмежені ресурси, управління проєктами, інтелектуальна власність і необхідність перетворити результат дослідження на рішення. Це робить перехід до позаакадемічної кар'єри більш природним.

Виграє від такої співпраці й роботодавець: він може побачити на практиці, що дає фахівцеві ступінь PhD і чим такий фахівець відрізняється від випускника магістратури.

Цінність PhD — не лише у вузькій темі дисертації. Аспірантура вчить бачити й формулювати проблему, на яку ще немає готової відповіді, працювати з невизначеністю, критично оцінювати дані, створювати нові знання та доводити складний проєкт до результату. А найкраще зрозуміти цінність цих компетентностей бізнес, держава чи громади можуть тоді, коли безпосередньо працюють із такими фахівцями.

Наступний крок, який потрібен Україні

У Європі вже працюють різні моделі поєднання докторської підготовки з роботою за межами університету. Французька CIFRE десятиліттями дає змогу аспірантам поєднувати дослідження з роботою в компаніях та інших організаціях. Industrial PhD є частиною інноваційної політики Данії. На рівні ЄС співпрацю дослідників з організаціями, бізнесом та державою підтримують, зокрема, флагманські програми ЄС, які спрямовані на підготовку докторантів, створення міжнародних наукових мереж та підтримку проривних технологій: Marie Skłodowska-Curie Actions, COST, European Innovation Council’s EIC Pathfinder.

В Україні системної нормативної моделі «партнерської» або «індустріальної» підготовки докторів філософії поки немає. Але окремі університети вже експериментують з такими моделями. У Київському національному університеті імені Тараса Шевченка розробили порядок підготовки докторів філософії у співпраці з наукоємним бізнесом як пілот можливостей індивідуальної освітньої траєкторії. Перший такий проєкт реалізується разом із українською науково-дослідною компанією Enamine Ltd, яка тісно співпрацює з дослідницькими групами різних наукових центрів України. Тепер цей досвід варто підняти на національний рівень.

Водночас важливо розуміти: Україна лише на початку трансформації аспірантури. І проєктна чи партнерська модель сама по собі не розв’яже всіх її системних проблем (конкуренції за таланти в глобальному вимірі, відсутності системи грантової підтримки для першого робочого місця випускника аспірантури, прозорих і зрозумілих кар’єрних траєкторій в академічному середовищі, застарілої матеріально-технічної бази для наукових досліджень тощо).

Проєктна аспірантура вже зробила одну важливу річ: держава почала відбирати й фінансувати не абстрактні місця, а конкретні дослідницькі проєкти, команди та результати.

Наступним кроком може стати конкурс, у якому третім учасником поруч із аспірантом і університетом буде суспільний партнер — приватне або комунальне підприємство, державний орган, громада чи громадська організація.

Тоді ми зробимо ще одну принципову трансформацію: від аспірантури, замкненої всередині університету, перейдемо до системи підготовки докторів філософії, яка зберігає академічні стандарти, але значно сильніше взаємодіє з економікою і суспільством.

І, можливо, саме це стане одним із найважливіших містків між українськими університетами та країною майбутнього, яку їм належить допомогти відбудувати в ефективній взаємодії з державою та приватним сектором.