Пулітцера за брехню: як зірка NYT Волтер Дюранті свідомо приховав Голодомор і обдурив увесь світ

Цей британсько-американський репортер, очільник московського бюро The New York Times, був не просто спостерігачем, а архітектором наймасштабнішої геополітичної ілюзії ХХ століття – Дюранті створив для Заходу комфортний міф про успішний радянський експеримент, свідомо приховавши один із найстрашніших злочинів проти людства, Голодомор в Україні 1932 – 1933 років. 24 Канал розповість про це трохи докладніше.

Чому Захід повірив у радянську ілюзію замість кривавої правди?

Репортажі Волтера Дюранті з СРСР читали у Білому домі, до його думки дослухався президент Франклін Делано Рузвельт під час ухвалення рішення про дипломатичне визнання Радянського Союзу у 1933 році. Дюранті був зіркою, інтелектуалом із тростиною, який зачаровував дипломатів на московських вечірках – але за цим блискучим фасадом ховався цинічний прагматик, що проміняв істину на ексклюзивний доступ до кабінетів Кремля.

На початку 1930-х років західний світ перебував у лещатах Великої депресії. Економічний колапс, масове безробіття та зневіра у капіталізмі створювали ідеальний ґрунт для пошуку альтернатив. СРСР, ізольований і закритий, через шпальти The New York Times мав вигляд суворого, але успішного індустріального гіганта – і Волтер Дюранті, майстерно граючи на очікуваннях читачів, доклався до створення цього образу.

Ба більше, у 1932 році він отримав найпрестижнішу нагороду в американській журналістиці – Пулітцерівську премію за серію статей 1931 року про першу радянську п'ятирічку. Ця нагорода перетворила його слова на незаперечну істину для мільйонів читачів. Проте саме тоді, коли Дюранті приймав вітання, на родючих землях України розгорталася катастрофа.

Інший британський журналіст Ґарет Джонс навесні 1933 року, ризикуючи життям, пройшов пішки українськими селами й скликав пресконференцію у Берліні, заявивши про масовий голод. І от тут Дюранті цинічно завдав удару у відповідь – на сторінках The New York Times він опублікував сумнозвісну статтю "Росіяни голодні, але не вмирають від голоду" (Russians Hungry, But Not Starving). Він назвав звіт Джонса "страшилкою" та "зловмисною пропагандою". А жорстокість сталінського режиму Дюранті виправдовував фразою: "Ви не можете приготувати омлет, не розбивши яєць".

Чому світ 1930-х не хотів чути про Голодомор в Україні: дивіться відео historyforadults_ua

Для нього мільйони життів були лише статистичною похибкою на шляху до індустріалізації. Сьогодні ми знаємо, що Дюранті чудово усвідомлював масштаби трагедії: у розсекречених архівах британського Міністерства закордонних справ зберігся звіт дипломата Вільяма Стренга, і у приватній розмові з ним восени 1933 року Дюранті холоднокровно визнав, що від голоду загинуло близько 10 мільйонів людей. Тобто він знав правду, але свідомо брехав своїм читачам.

Чи можливо скасувати нагороду Дюранті за наймасштабніший журналістський злочин століття?

Неймовірно, але питання відповідальності за брехню Волтера Дюранті залишається відкритим і досі. Десятиліттями тривала кампанія за позбавлення його Пулітцерівської премії, але вона не увінчалася успіхом навіть після виходу у 1990 році фундаментальної біографії "Апологет Сталіна" (Stalin's Apologist) Саллі Дж. Тейлор, коли світ побачив неспростовні докази свідомої маніпуляції Дюранті.

Тиск на Раду Пулітцерівської премії посилювався кілька разів – у 1990-х, у 2003 році та після початку повномасштабної війни Росії проти України, коли тема російської дезінформації стала критично актуальною для глобальної безпеки. Проте там щоразу ухвалювали рішення залишити нагороду у силі. Їхній аргумент у тому, що премія 1932 року була присуджена за статті 1931, де безпосередньо не йшлося про голод, і що нагорода є історичним артефактом, який не можна просто стерти з архівів.

Сам Дюранті помер у 1957 році без покарання за свій злочин. The New York Times зі свого боку визнала репортажі Дюранті "одними з найгірших в історії газети" і додала відповідне попередження до його текстів у своїх архівах – але відмовилася добровільно повернути нагороду. Тож Пулітцер Волтера Дюранті й сьогодні слугує тавром ганьби – це монументальне нагадування про те, що навіть найповажніші інституції можуть стати інструментом тоталітарної пропаганди, якщо журналіст обирає комфорт і статус замість правди.