Як не стати заручником США чи Китаю: японський рецепт економічної безпеки

Епоха, коли уряди могли вдавати, ніби торгівля стосується комерції, а геополітика — влади, і ці речі існують ледь не самі по собі, добігає кінця. Протягом останніх років мита, експортний контроль, санкції, критично важливі мінерали та ланцюги постачання перетворилися на інструменти державної політики, які найбільші економіки світу застосовують у дедалі гострішій боротьбі за міжнародний порядок, контроль над ринками і торговельними шляхами. Цей процес отримав назву геоекономіка — використання економічних інструментів для досягнення політичних і стратегічних цілей. Так, економіка завжди була частиною геополітики, але нині, за умов монопольного або у кращому разі олігопольного контролю над основними виробництвами і матеріалами, протоками і портами, масштаб змінюється. Ми живемо у світі, який дедалі виразніше розколюється під впливом стратегічного суперництва США і Китаю, неконтрольованої руйнівної агресії Росії, системної демографічної кризи, яка не торкнулася хіба що Африки та Індії.

За цих умов постає питання: яку стратегію виживання і розвитку в умовах зовнішніх загроз безпеці мають обирати держави, які відчувають дефіцит ресурсів, скорочення і старіння населення, агресивну політику сусідів? Японія є одним із прикладів спроби пробігти між краплями дощу, коли, намагаючись вистояти, уряд країни вдається до дуже різних форм економічної державної політики, маневруючи між власними інтересами і тиском з боку США, РФ, Китаю.

Поглянемо для початку на творців сучасного безладу. Китай вправно використовує свої унікальні виробничі можливості й доступ до свого величезного ринку як важіль політичного й економічного впливу. Пекін ніколи не віддавав економічне планування на волю ринкових сил. Його п’ятирічні плани та промислова політика спрямовані не лише на зростання, а й на здобуття стратегічних переваг, зокрема на формування в Азії такого економічного порядку, який здатен обмежити самостійність країн, залежних від Китаю.

Однак економічний примус аж ніяк не є монополією Китаю. Сполучені Штати також розширюють власний арсенал примусових засобів, особливо після повернення президента США Дональда Трампа до влади у січні 2025 року. І хоча Вашингтон, попри дедалі більшу залежність від мит і санкцій, усе ще підтримує модель економіки, де провідну роль відіграють ринкові сили та приватні компанії, на зовнішніх ринках діють політичні засоби. Адміністрація Трампа дедалі частіше також розглядає доступ до американського споживчого ринку як геополітичний важіль, і має рацію: у США модель зростання заснована на споживанні.

Затиснута між цими двома гігантами, Японія намагається дотримуватися третього підходу — забезпечення економічної безпеки в умовах помірного зростання і збереження гармонійного розвитку суспільства.

На відміну від дедалі більшого покладання Сполучених Штатів на мита чи керованої державою китайської моделі економічного зростання, японський підхід наголошує на тісній співпраці уряду та приватного сектору. Токіо визнає, що бізнес не здатен самотужки долати сучасні геополітичні ризики. Його стратегія покликана зберегти участь країни в міжнародній економіці й водночас посилити стійкість усередині держави та за її межами.

Це означає вибіркову диверсифікацію ланцюгів постачання критичних матеріалів та продовольства без спроби цілковитого роз’єднання торговельних зв’язків з політичних міркувань. Це також означає підтримку багатосторонніх торговельних механізмів, як-от Всеосяжна та прогресивна угода про Транстихоокеанське партнерство і Регіональне всеосяжне економічне партнерство, а також угод Японії про економічне партнерство з Європейським Союзом.

Японія також інвестує в інфраструктуру та взаємопов’язаність у Південно-Східній Азії та Індії, пропонуючи альтернативи китайській ініціативі «Один пояс, один шлях». Токіо зміцнює партнерство зі США, Австралією та Індією у сфері критично важливих мінералів, щоб зменшити залежність від Китаю. У галузі передових технологій Японія залучила Taiwan Semiconductor Manufacturing Co. до будівництва напівпровідникових заводів у Кумамото і водночас вкладає значні кошти в Rapidus — японський проєкт із виробництва чипів наступного покоління всередині країни. Корпорація Kioxia спільно з SanDisk інвестує 1,8 трлн єн у будівництво нового виробничого комплексу на своєму заводі в місті Кітакамі (префектура Івате). Запуск виробництва заплановано на 2029 рік. На нових потужностях масово виготовлятимуть сучасні мікросхеми пам’яті, щоб задовольнити стрімке зростання світового попиту на інфраструктуру для штучного інтелекту. Зверніть увагу — це саме той продукт, дефіцит якого виник у зв’язку з будівництвом нескінченних дата-центрів.

Значна частина тягаря цієї стратегічної перебудови лягає на компанії. Корпоративні ради директорів, колись порівняно відокремлені від зовнішньої політики, стають передовою геоекономічного суперництва. Упродовж десятиліть транснаціональні компанії оптимізували ланцюги постачання задля ефективності, нижчих витрат і доставки «точно вчасно», часто недооцінюючи геополітичні ризики. Тепер Вашингтон і Пекін змушують їх поряд із прибутковістю зважати на стійкість і національну безпеку, прораховувати всі потенційні вузькі місця у регіонах імовірних конфліктів.

Підхід Японії зумовлений частково політикою Китаю, а частково діями Сполучених Штатів, які прагнуть перебудувати світову економіку кожен під себе. Хоч би як незграбно реалізовували окремі частини цієї стратегії, фундаментальний консенсус у Вашингтоні виходить за межі однієї адміністрації: економічні відносини у сферах торгівлі, технологій, критично важливих мінералів і безпеки дедалі більше мають узгоджуватися між країнами зі спільними стратегічними інтересами. Вашингтон ледь не формально вимагає від країн визначитись — з ким вони збираються будувати майбутнє. Це нагадує історичну битву при Секігахарі, коли армії Заходу і Сходу зійшлися, щоб визначити, хто стане одноосібним правителем Японії. Попри стратегічну перевагу буквально за всіма показниками, армія Заходу програла тому, що командувач армії Сходу просто домовився з членами коаліції суперника, і вони перейшли на його бік у критичний момент.

Для таких союзників США, як Японія, конкуренція глобальних інтересів створює складну потребу балансувати. Токіо прагне мати місце за столом переговорів, коли Сполучені Штати формують новий економічний порядок. Проте Японія не може дозволити собі без потреби провокувати сусідів. Від географії не втечеш: Китай, Росія та Північна Корея є загрозою безпеці всієї Східної Азії, і запобіжники, на яких досі тримався баланс, зникають. Це особливо важливо, оскільки, якщо дивитися лише на TSMC, NVIDIA та ASML, серйозно недооцінюються стратегічні позиції Японії. Японські виробники мають близько 90% або більше деяких категорій напівпровідникового обладнання, тоді як японські фірми також посідають надзвичайно сильні позиції в напівпровідникових матеріалах та промислових роботах. Серед компаній, які варто розмістити на карті стратегічних виробництв, FANUC, Kawasaki, Mitsubishi Electric — промислові роботи, SUMCO — кремнієві пластини; SR — фоторезисти та напівпровідникові матеріали; Disco — обладнання для різання та шліфування пластин; Advantest — тестування напівпровідників; THK, Nidec та інші — високоточна механіка тощо. Перелік далеко не вичерпний.

Отже, геоекономічна стратегія Японії має узгоджувати пріоритети США з власними національними інтересами і при цьому балансувати їх з регіональними викликами. Вона повинна зберігати стратегічну автономію і від Вашингтона, і від Пекіна, водночас сприяючи формуванню більш багатополярної азійської економіки, яка обмежуватиме здатність Китаю використовувати торгівлю та інвестиції як інструмент політичного тиску.

Для цього необхідно зміцнювати відносини з Індією та Південно-Східною Азією, які можуть слугувати економічною противагою. Це означає поглиблювати зв'язки з Південною Кореєю, Австралією та Новою Зеландією, а також міцніше закріплювати Європейський Союз в економічній і безпековій архітектурі Індо-Тихоокеанського регіону. Японія також може сприяти прагненню Америки відродити внутрішню промисловість, не жертвуючи власними економічними інтересами.

Післявоєнний світ глобалізації без перешкод зникає. На його місці постає суворіший ландшафт конкурентних економічних блоків, захищених технологій і диверсифікованих ланцюгів постачання. Для Японії виклик полягає не у виборі між ізоляцією та залежністю, як колись, а в тому, щоб збудувати стійкий багатополярний економічний порядок, у якому середні держави збережуть простір для маневру. За достатньої зосередженості й наполегливості можна подолати навіть, здавалося б, непрохідну перешкоду. У нову епоху геоекономіки Японії та іншим середнім державам знадобиться саме таке поєднання стійкості, цілеспрямованості й стратегічної волі.