Пастка «незламності»: чому сором від втоми небезпечніший за саму втому

Деякі тримаються міцно, але не всі. Деякі відчувають повне виснаження, але не всі. Деякі на мить утратили орієнтири, але далеко не всі.

«Деякі, але не всі». Слова ці належать засновнику загальної семантики Альфреду Коржибському, який запровадив поняття some, but not all як головне антидот-застереження проти масової демагогічної сверблячки узагальнювати. Така логічна конструкція називається «квантором» — обмеженням області припущень до можливості істинного.

Якби квантори можна було випускати в пігулках, їх варто було б приймати так само масово, як розрекламований сьогодні магній.

Чому ми масштабуємо й узагальнюємо драму? У стресі людина самотнішає, а велич драми робить її співдружньою таким самим. Солідарність упосліджених, ображених, знецінених і так далі — достатньо добре вивчений соціальний феномен. Наука це досліджує з 50-х років минулого століття. Але це завжди меншини. Навіть якщо математично це значна група, суб’єктивно меншовартість, як і боротьба з нею, домінують.

У випадку великих соціальних груп є  узагальнювальні фактори, що їх на певний час солідаризують. Війна — найсильніший маркер. У солідарності є важлива складова. На старті вона оптимізує діяльність, але потім обмежує розвиток. Бо розвиток групи базується на розвитку її індивідуальностей, проте групова діяльність схиляє надто самобутніх учасників до стандартизації поведінки. Такий от парадокс.

Усе це має прямий стосунок і до травматичних переживань, і до захисту від них, бо людський організм — це біологічна машина, що, як двигун внутрішнього згоряння, не реагує на прокльони, молитви чи заклинання, коли у вас закінчується бензин чи сіла батарея. А наші пояснення цих процесів (і мої зокрема) — просто гіпотези, які виникають у 2% загальної маси вашого тіла в просторі між вухами.

Пряма загроза фізичного знищення з очевидними доказами робить групу солідарною і стійкою без будь-яких додаткових словесних рекомендацій. Щойно загроза меншає, велика група починає ділитися за величиною енергетичних потенціалів. Узагальнено кажучи, після першого шоку ми ділимося на сильніших і слабших. Джерела сили й слабкості далі своєю чергою диверсифікуються за політичними, культурними й біологічними факторами. Тобто суспільство як організм хоче повернутися у стан більш-менш стабільного функціонування різних його сегментів.

Але тут у справу втручається політика в особі держави, яка хоче бачити все суспільство як єдиний сильний м’яз. Особливо в тому випадку, коли держава попередні роки ні чорта не робила, щоб відповідні м’язи пропорційно накачувати. На певний час у суспільства і держави існує консенсус щодо вироблення ситуативних ідеологічних меседжів. Це можна назвати квазіідеологією, бо ідеологія — цілісна система пов’язаних між собою переконань, які пояснюють минуле й сучасне та вказують на майбутнє. Ідеологія не виникає і не змінюється внаслідок шоку.

Консенсус стосовно незламності й стійкості виник не 2022 року. Цей підхід вживався починаючи з 2014 року як ілюстрація до поведінки військовослужбовців, добровольців, волонтерів. Окремі люди й малі групи дійсно були ілюстраціями цього твердження. Але соціальні динаміки малих і великих груп істотно відрізняються, як відрізняється психологія окремої особистості від сімейних стосунків.

У нашому випадку терміни «незламність» і «стійкість» нині почали відігравати не дуже добру роль у самооцінці. У своїй фізичній суті незламність — це властивість загартованого скла, кришталю чи чавуну. Це здатність матеріалу витримувати удари, не змінюючи своєї форми. Це прекрасна якість для короткої дистанції чи прямого зіткнення. Але в неї є зворотний бік: якщо навантаження триває роками й перевищує межу міцності, такий матеріал не деформується й не адаптується. Він просто розлітається на друзки.

Протилежністю «незламності» в нашій уяві чомусь зробили капітуляцію, злам, поразку. І це надзвичайно жорстока когнітивна пастка, в яку ми самі себе загнали.

Щойно ми замінюємо конкретну складну дійсність словами «усі люди», «весь народ», «наша суцільна незламність» чи «суцільна втома» — ми потрапляємо у пастку семантичної невротизації, плутаючи ментальну карту з реальним ландшафтом. Та й наша ментальна карта переважно контурна.

Ефективною протилежністю незламності є вміння поступатися простором чи темпом заради того, щоб зберегти саме життя й здатність діяти далі. Але оскільки слово «гнучкість» у нас хибно зростили з поняттям «поразка», людина опиняється у стражденному куті. Вона каже собі: «Якщо я дозволю собі зупинитися, заплакати чи визнати, що більше немає сил, я — зрадник». І людина продовжує виснажувати себе до повного емоційного вигоряння.

Нам час сказати собі дуже м'яку, але визвольну річ: визнати свою втому — це не поразка. Це не зрада. Це ознака того, що ви живі. Людина — не гранітна плита, навіть якщо ви на цьому граніті робили революцію. Ви маєте повне право відчувати виснаження, коли тяжкі обставини тривають роками.

Втома робить нас уразливими до самотності. А ще вона створює психологічні відстані всередині країни, де кожен починає жити у власному режимі виживання.

Подивіться на Київ. Столиця живе в дивному, виснажливому, але особливому ритмі. З одного боку, це першочергова ціль для нічних атак, де мільйони людей роками не висипаються через гуркіт у небі. З іншого — Київ має високу щільність ресурсів, що дозволяє тримати ілюзію нормального життя: працюють кав'ярні, вирує бізнес, кипить міська метушня. Це не прояв байдужості — це специфічна форма психологічного захисту.

Але якщо ми подивимося на малі містечка, прикордоння чи прифронтові регіони, ми побачимо геть іншу картину. Там цієї ілюзії нормальності немає зовсім. Там взагалі ілюзій немає. Бо немає столичних ресурсів і щільної безпеки, зате є пряма досяжність для артилерії, КАБів чи дронів. Там значно виразніше видно демографічну пустку на вулицях, і біль від мобілізації чи втрат торкається майже кожної родини.

Коли ці два досвіди перетинаються у розмовах чи соцмережах, між людьми виникає гіркота. У регіонах з'являється відчуття, що їх не чують. У столиці — відчуття, що їхній щоденний внесок і нічні жахи знецінюють.

Тут дуже важливо зупинитися. Ані столичний ритм, ані апатія в маленькому містечку не є зрадою чи браком патріотизму. Це різні форми проживання одного й того ж великого горя. Нам потрібно припинити мірятися тим, кому важче, і просто визнати: кожен із нас бере на себе стільки тиску, скільки здатна витримати його конкретна ділянка фронту чи тилу.

Зараз, коли суспільне виснаження підійшло до небезпечної межі, а наш власний сором за втому позбавляє нас захисного шару, на нас спрямовують дуже складні тонкі інформаційно-психологічні операції.

Головна мета ворога зараз — перетворити нашу природну людську втому на повну зневіру й продати нам ідею про «необхідність примирення будь-якою ціною».

Найпідступніше в цій ситуації те, що тиск іде не лише прямим грубим фронтом із боку Росії. Це гра під чужими прапорами, де задіяна складна геополітика, яка тисне на наші власні внутрішні страхи, а саме:

• Ворожий терор. Із цим усе ясно. Якщо брати вузьке професійне коло фахівців інформаційних операцій Росії, це близько двох тисяч людей лише військовослужбовців у 23 центрах. Якщо рахувати не центри, а всю інфраструктуру, наприклад, Portal Combat, їх буде на порядок більше.
• Зовнішній прагматизм. Бувають такі друзі, з якими і ворогів не треба. Окремі західні політичні кола та експерти, втомившись від власних проблем починають делікатно загортати заклик до нашої капітуляції в красиві слова про «реалізм, гуманізм і збереження життів». Вони продають нам поступливість, яка насправді є фіксацією нашої трагедії. Їхній альянс із російськими інтересами очевидний, а за гроші чи за інтереси — для нас це байдуже.

Обидві ці гілки впливу потужно працюють через наших власних негідників або корисних ідіотів. Тут є розмаїта палітра класифікацій, самих лише «корисних ідіотів» можна розподілити за їхніми наративами в трьох десятках номінацій. Але вони не були б такі ефективні без щиро довірливих користувачів мереж, які, замість у два кліки побачити бота, починають полемізувати. Вітаю, ви своєю реакцією дали їм заробити копієчку.

Коли людина перебуває у стані хронічного виснаження, вона як дитина. Їй стає важко опиратися цьому шуму. Вона втрачає орієнтири й починає плутати свій власний, абсолютно природний страх за життя із тією панікою, яку в її голову навмисно закинули ззовні.

Щоб не розірвати внутрішню цілісність, варто навчитися розрізняти, що відбувається з нашою психікою.

Органічна тривога — це природний голос вашого тіла. Вона біологічна й турбується про ваше виживання. Ви чуєте сирену чи вибух — тіло реагує, виділяється адреналін. Ця тривога закликає вас до конкретної захисної дії: спуститися в укриття, відійти від вікон, обійняти дитину, дізнатися факти. Щойно безпосередня загроза минає або ви зробили все можливе для безпеки, цей гормональний сплеск потроху згасає. Це нормальна реакція живої людини на небезпеку.

Індукована (штучна) тривога народжується не від звуку вибуху, а від споживання емоційно отруєного контенту. Вона ніколи не закликає до конкретної корисної дії. Вона розмита, нескінченна та паралізує. Вона змушує вас годинами безупинно гортати новини, шукати найстрашніші деталі й відчувати, що ви більше нічого у своєму житті не контролюєте. Це стан, коли ви не знаєте, як спланувати завтрашній ранок, чи зможете ви заснути й що буде з вашою родиною через місяць.

Саме цього відчуття втрати контролю від нас і домагаються. Бо безпорадною людиною легко керувати.

Потрібно зробити один дуже важливий дорослий і турботливий крок. Зняти маску «ідеальних незламних титанів» і повернути собі право бути просто людьми. Нам потрібна наша гнучка адаптивність. Дозволити собі сказати: «Я втомився/-лась. Мені потрібна пауза. Мені потрібне тепле слово й трохи тиші». Це — не поразка. Це єдиний спосіб відновити ресурси, щоб іти далі.

Гнучкість — це не капітуляція перед ворожим тиском. Це турбота про те, щоб не зламатися остаточно.

Коли під час сильного буревію верба нахиляється до самої землі, вона робить це не тому, що підкорилася вітру. Вона робить це для того, щоб уберегти своє коріння й свій стовбур. Вона дає бурі пройти над головою, а потім знову повільно й уперто випрямляється до сонця. А от дуб, який пишається тим, що він абсолютно незламний і відмовляється гнутися, після певного пориву вітру вивертається із землі з корінням. І його вже не відновити.

Справжня стійкість нашої нації вимірюється не тим, чи вміємо ми вдавати, що нам не болить. Вона вимірюється нашою здатністю обійняти свій біль, утилізувати сором за власну втому, підставити плече тому, хто поруч, і повільно, гнучко, але неухильно продовжувати свій шлях.

Деякі стійкі. Деякі тимчасово знесилені. Але те, що ми бачимо довкола, — це лише фрагмент. А головне залишається незмінним: ми все ще тут, ми маємо любов одне до одного, і ми обов'язково збережемо себе для того дня, коли цей буревій нарешті вщухне.