Про інструменти інформаційної війни, які Росія випробовує в українському тилу

Росія посилює терор проти українського тилу. Б’є по містах, енергетиці, транспорту — по всьому, що забезпечує нормальне життя. Робить смерть ближчою навіть для тих, хто далеко від фронту. Але вона випробовує на нас не тільки нові ракети чи дрони, але й нові інструменти інформаційної війни. Їх завдання — створити разом із зброєю руйнівний резонанс, який має зламати наше суспільство.

Тому саме тепер у публічний простір дедалі наполегливіше вкидають «мирні ініціативи», побудовані на односторонніх і дуже далеких українських поступках в питаннях суверенітету та національної ідентичності.

Час обрано точно не випадково. Терор має не лише зруйнувати нашу інфраструктуру чи вбити людей. Він має виснажити, залякати, переконати, що опір надто дорого коштує. Створити психологічний момент, коли капітуляцію можна буде продати суспільству як порятунок.

Тому важливо аналізувати не лише самі пропозиції, а й інформаційні технології, якими їх просувають. Я бачу щонайменше три.

«А ти з якого окопу пишеш?»

Цією фразою намагаються заткнути всіх, хто виступає проти капітуляції під вивіскою «мир понад усе». Мовляв, право заперечувати проти поступок мають лише ті, хто воює зі зброєю.

Але Україну треба захищати не тільки на фронті. Бо хоч війну можна виграти лише там, програти її можна й у тилу.

Завдяки Силам оборони провалився черговий російський план наступу. Вони тримають фронт. Наше завдання — не дозволити здати за їхніми спинами те, чого Росія не змогла здобути силою.

Тому говорити вголос проти неприйнятних пропозицій — не привілей. Це необхідність і наш борг перед тими, хто боронить країну, а особливо перед тими, хто заплатив за це життям. Вони захищають країну зі зброєю там. Ми маємо вберегти тут те, за що вони стоять.

Так, тут легше, ніж там. Навіть тепер, коли російські атаки нещадно б’ють по наших містах. Але від цього наша відповідальність лише більша: не допустити поразки в тилу, яка може обернутися поразкою всієї країни.

Друга технологія звучить так:

«Ну нарешті хтось сказав те, що думає більшість».

Її завдання — створити ілюзію масової підтримки капітулянтських «мирних» ініціатив. У соцмережах таку тезу легко множать анонімні акаунти й боти, створюючи ефект хору: всі давно так думають, просто боялися сказати.

Водночас реальним речникам цих пропозицій створюють образ відважних правдорубів, які нарешті наважилися висловити те, чого нібито хоче мовчазна більшість.

Ще одне завдання цієї тези — розділити суспільство на дві штучні групи. На «партію миру» — нібито розумних, відповідальних людей, які хочуть рятувати життя, — і «партію війни»: тих, хто нібито прагне воювати без кінця, а дехто ще й наживається на війні.

Це особливо небезпечна маніпуляція. Бо вона підмінює справжню суперечку.

Суперечка не між тими, хто хоче миру, і тими, хто хоче війни. Миру хочуть усі. Питання в тому, чи запропоновані поступки справді принесуть мир, чи лише створять умови для наступної війни.

Саме тому найпростіший спосіб протидіяти технології «так думає більшість» — не мовчати. Публічно говорити, що капітуляція, названа миром, залишається капітуляцією. Тоді дуже швидко з’ясовується, що «мовчазна більшість» зовсім не така одностайна, як нам намагаються показати. Тоді стане зрозуміло, що їх чисельність таки добре показав «масовий» мітинг на Майдані цими вихідними.

І нарешті третя теза:

«Ну то запропонуйте свій план миру, якщо вам не подобається цей».

Її завдання — зробити будь-який запропонований «мирний план» безальтернативним, а його критиків представити неконструктивними горлопанами, здатними лише все заперечувати.

Але ми не зобов’язані вигадувати альтернативу поганому плану лише тому, що його назвали «мирним».

Понад те, зараз немає сенсу змагатися у продукуванні нових «мирних планів». Усі вони стають небезпечними, щойно виходять із хибної передумови: ніби правильно підібраний набір українських поступок здатен переконати Росію відмовитися від цілей, заради яких вона веде цю війну. Саме тому я тому не збираюся вигадувати їм власну альтернативу з іншою кількістю пунктів.

Наша альтернатива зараз — не інший набір пунктів. Наша альтернатива — зробити Україну настільки сильною, щоб Росія не могла досягти війною своїх цілей.

Мир стане можливим не тоді, коли ми знайдемо магічну формулу переговорів, а тоді, коли продовження війни перестане давати Росії шанс отримати бажане.

Саме тому теперішній момент такий небезпечний.

Росія намагається зробити те, чого їй не вдалося зробити на фронті, — зламати нашу волю до опору в тилу. Для цього й потрібні удари по містах, темрява, страх, виснаження. А далі на підготовлений цим терором ґрунт лягає проста пропозиція: може, досить? Може, поступимося — аби лише це припинилося?

Фізичний терор і інформаційна кампанія працюють на одну мету. Перший породжує страх і втому. Друга пояснює, який політичний висновок із них треба зробити.

Наш висновок має бути протилежним.

Війна сьогодні вимагає повної концентрації наших зусиль — і на фронті, й у тилу. Ми не маємо права розпорошувати їх на ілюзії, ніби правильно сформульований «мирний план» може замінити силу, необхідну для його забезпечення.

І як історик нагадаю: наше минуле вже не раз показувало, що мир із Росією може коштувати дорожче за війну.

Особливо коли миром називають лише паузу, потрібну Росії для наступної війни.

 Ілюстрація створена за допомогою grok