Сафарі на людей: від Сараєво до Бучі та Херсона

У воєнних злочинців майже завжди залишається одна надія, і пов’язана вона насамперед із часом. Війна рано чи пізно закінчується, уряди змінюються, суспільства перемикаються на нові кризи, свідки старіють, а документи опиняються в архівах. Людина, котра колись брала участь у злочині, може переконати себе, що все це залишилося десь далеко. Саме тому повернення історії, пов'язаної з облогою Сараєво на початку 1990-х, важливе для України значно більше, ніж може здатися.

Боснія і Герцеговина пережила одну з найтяжчих катастроф у Європі кінця ХХ століття. Під час війни 1992–1995 років загинули понад сто тисяч людей, близько двох мільйонів були змушені залишити свої домівки. Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії згодом встановив, що цивільне населення міста було об’єктом систематичних снайперських та артилерійських атак сил боснійських сербів. Суд дійшов висновку, що ця кампанія мала на меті тероризувати населення Сараєво.

Здавалося б, через три десятиліття про цю війну відомо майже все. Відбулися міжнародні процеси, ухвалені вироки, відкриті архіви та оприлюднені тисячі сторінок свідчень. Проте саме тепер на поверхню виходить історія, що довго перебувала між воєнними повідомленнями, свідченнями, чутками та журналістськими розслідуваннями. Йдеться про так зване Сараєвське сафарі. Ще під час війни з’являлися повідомлення, що заможні іноземці приїжджали на позиції боснійських сербів навколо Сараєво і за гроші отримували можливість стріляти по цивільних. У 2007 році колишній американський морський піхотинець Джон Джордан, який під час облоги перебував у Сараєво, свідчив у Міжнародному трибуналі щодо колишньої Югославії про людей, яких вважав «туристичними стрільцями». Він розповідав про незнайомців із нетиповим спорядженням і зброєю, яких бачив на сербських позиціях. Джордан не стверджував, що особисто бачив, як вони стріляли. Проте ця історія залишається важливим доказом для всієї справи.

2022 року словенський режисер Міран Зупанич випустив документальний фільм Sarajevo Safari. Після прем’єри тодішня мерка Сараєво Беняміна Карич подала кримінальну заяву проти невстановлених осіб, які могли брати участь у такому «полюванні». У січні 2025 року журналіст і письменник Еціо Гаваццені зібрав матеріали та подав 17-сторінкову заяву до прокуратури Мілана. На її основі почалося розслідування можливої участі італійців у «снайперському туризмі». До літа 2026 року слідство вже перевіряло п’ятьох людей, а італійські прокурори працювали в координації з колегами з Боснії та інших країн.

Політичного виміру історія набула після появи в ній прізвища президента Сербії Александара Вучича. У листопаді 2025 року хорватський журналіст Домагой Маргетич подав до прокуратури Мілана заяву, що молодий Вучич нібито перебував на одній із позицій сербських снайперів навколо Сараєво. Вучич категорично відкинув ці твердження і заявив, що ніколи не був снайпером і нікого не вбивав. Тому поки що це лише припущення, а не встановлений факт. Однак історія «Сараєвського сафарі» від цього не стає менш моторошною, бо виникла вона всередині цілком реальної і доведеної системи снайперського терору проти цивільного населення. Людей у Сараєво справді свідомо робили мішенями, і слідство намагається встановити, чи існувала ще й практика, коли іноземці за гроші долучалися до цього «полювання», і чи можна через тридцять років довести персональну відповідальність конкретних людей.

І власне тут ця історія починає безпосередньо стосуватися України. 16 червня 2026 року в ПАРЄ зареєстрували пропозицію резолюції Sarajevo safari: the need to combat impunity for transnational war crimes («Сараєвське сафарі: необхідність боротьби з безкарністю за транснаціональні воєнні злочини»). Поки що це не ухвалена резолюція, а лише депутатська ініціатива. Проте важливим є вже саме формулювання питання, за яким події навколо Сараєво розглядаються не лише як один із епізодів боснійської війни, а як проблема безкарності за транснаціональні воєнні злочини. Серед підписантів документа є п’ять представниць України — Лариса Білозір, Євгенія Кравчук, Олена Мошенець, Юлія Овчинникова та Леся Василенко.

Сараєво, звичайно, не можна прямо прирівнювати до Бучі, Ірпеня чи Херсона. Це різні війни, різні обставини і різні злочини. Але воно показує можливий часовий горизонт відповідальності за те, що російські військові робили і продовжують робити в Україні. ООН задокументувала сотні випадків насильницької смерті цивільних у Київській, Чернігівській та Сумській областях під час російської окупації навесні 2022 року. У самій Бучі Моніторингова місія ООН підтвердила вбивства 73 цивільних і перевіряла інформацію ще про 105. Серед задокументованих епізодів були страти та інші вбивства, які можуть становити воєнний злочин у вигляді умисного вбивства. Але Буча не має бути лише символом початку великої війни. Росія продовжує вбивати українських цивільних, і відповідальність за ці дії не може зникнути разом із припиненням бойових дій.

Сама загибель цивільної людини під час війни ще не означає автоматично воєнного злочину, тому необхідно встановлювати обставини кожного епізоду, характер цілі, накази, командний ланцюг і конкретних виконавців. За абстрактною формулою «російська агресія» стоять конкретні люди, які ухвалюють рішення, керують підрозділами, визначають цілі, запускають ракети і дрони, стріляють, катують або безпосередньо вбивають. Далеко не всі вони опиняться в руках українського правосуддя після закінчення війни. Частина залишиться в Росії, хтось змінить місце проживання, а хтось через десять чи двадцять років вирішить, що війна завершилася і можна безпечно подорожувати Європою. І тут досвід транснаціонального переслідування набуває для України практичного значення.

Показовою є справа громадянина Росії Воїслава Тордена, відомого як Ян Петровський. Україна вимагала його екстрадиції за злочини, скоєні на сході України 2014 року, однак Верховний суд Фінляндії відмовив у видачі. Після цього фінські правоохоронні органи провели власне розслідування злочинів, скоєних за межами країни. У серпні 2026 року Апеляційний суд Гельсінкі визнав Тордена винним у воєнних злочинах і засудив його до 12 років і 6 місяців ув’язнення. Так, Україна не отримала підозрюваного через екстрадицію, але це не означало завершення справи. Злочини скоїли в Україні, підсудний був громадянином Росії, а відповідальність настала у Фінляндії.

Щоб такий механізм міг працювати через десятиліття, правосуддя майбутнього потрібно готувати сьогодні. Україні недостатньо мати архів російських злочинів, нам потрібен архів причетності. Йдеться не лише про фотографії зруйнованих будинків, списки загиблих чи загальні відомості про конкретні російські підрозділи. Потрібна персоніфікована доказова база, яка дозволить через роки встановити, хто саме перебував у конкретному місці, хто командував, які накази віддавали, якою зброєю користувалися, які цифрові сліди залишилися і хто може підтвердити роль конкретної людини. Причому ці матеріали мають збирати так, щоб ними міг скористатися не лише український слідчий сьогодні, а й прокурор іншої європейської держави через двадцять років. Частина необхідної інфраструктури вже існує завдяки співпраці України з європейськими правоохоронними органами, Eurojust, Europol та Офісом прокурора Міжнародного кримінального суду. Стратегічне завдання — створити систему, яка переживе війну, зміну політичних циклів і неминуче зменшення міжнародної уваги до України.

У цьому полягає значення ініціативи ПАРЄ щодо «Сараєвського сафарі». Йдеться не лише про необхідність з’ясувати, чи готова Європа зберігати довгу інституційну пам’ять щодо воєнних злочинів, обмінюватися доказами і повертатися до старих справ тоді, коли виникає можливість притягнути конкретного підозрюваного до відповідальності. Україні потрібна Європа, де воєнний злочинець не отримує безпечного минулого лише тому, що закінчилася війна, змінилася політична кон’юнктура або минуло кілька десятиліть.

Чим завершиться розслідування «Сараєвського сафарі», сьогодні невідомо. Частина тверджень може не підтвердитися, а частину, можливо, вдасться довести. Проте для України між «не покарали сьогодні» і «не покарають ніколи» існує принципова різниця. Добре задокументований злочин може залишитися, і людина, котра давно переконала себе, що Буча, Ірпінь чи інше українське місто — в минулому, одного дня може з’ясувати, що для прокуратури ця історія не закінчилася. Саме так і має виглядати невідворотність покарання. Не як обіцянка, що всіх винних засудять завтра, а як відсутність моменту, після якого виконавець воєнного злочину може бути впевнений, що час остаточно закрив його справу.