Як забезпечити продовольчу стабільність в часи невизначеності

Україна збирає достатньо зерна, щоб гарантувати власну продовольчу безпеку і залишатися важливим постачальником продовольства для світу. Але війна показала неодноднозначну закономірність: виростити врожай – лише половина справи і якщо його неможливо безпечно зберегти, переробити та вивезти – аграрне багатство дуже швидко перетворюється з переваги на проблему. Саме тому продовольчу безпеку сьогодні слід вимірювати не тільки мільйонами тонн зібраного зерна, а стійкістю всього ланцюга – від поля до порту і від елеватора до полиці магазину.

На перший погляд, результати нинішньої збиральної кампанії дають підстави для оптимізму. Станом на 28 вересня 2026 року в Україні намолочено 34,3 млн т зернових і зернобобових – на 12,8% більше, ніж на відповідну дату минулого року. Пшениці зібрано 26 млн т або на 15,5% більше, ячменю – 6,6 млн т, на 23,5% більше. Урожайність зернових перевищує минулорічну на 14,4%, хоча зібрана площа менша на 1,4%. Оцінка врожаю зернових USDA у вересні була підвищена до 65,1 млн т. Водночас ситуація з окремими пізніми та олійними культурами менш однозначна: на кінець вересня кукурудзи зібрано на 18,2% менше, соняшнику – на 18,3%, сої – на 19,6%. Значною мірою це пояснюється повільнішими темпами збирання через погоду, а не падінням урожайності.   Отже, безпосередньої загрози фізичного дефіциту основних продовольчих культур немає. Проблема України сьогодні інша: ми можемо мати хороший урожай і водночас отримувати дедалі більші ризики для продовольчої та економічної стабільності.

Урожай є, але чи можемо ми його продати?

Найкраще цей парадокс видно, якщо поряд із показниками збору врожаю поставити статистику зовнішньої торгівлі. У вересні 2026 року Україна експортувала товарів лише на 2,84 млрд дол., що на 10,5% менше, ніж роком раніше. Імпорт, навпаки, становив 8,45 млрд дол. і зріс на 11%. Результат – дефіцит торгівлі товарами в 5,6 млрд дол. лише за один місяць. За січень-вересень картина ще показовіша: експорт – 29,5 млрд дол., імпорт – 74,7 млрд. Негативне сальдо досягло 45,2 млрд дол. Імпорт збільшився на 24,1%, тоді як експорт практично не змінився – мінус 0,1%.  

І аграрний сектор уже не здатний так легко компенсувати цей дисбаланс, як раніше. Саме зернові культури стали найбільшою статтею скорочення українського експорту у вересні. Порівняно з вереснем минулого року їх експорт у вартісному вимірі зменшився на 238,4 млн дол. Причому лише 29,8 млн дол. цього падіння пояснюється цінами, тоді як 208,6 млн дол. – скороченням фізичних обсягів поставок. 

Це надзвичайно важливий сигнал. Зрозуміло, що Україна не перестала виробляти зерно. Вона почала втрачати можливості безперешкодно доставляти його покупцеві. З кінця липня посилилися атаки на морську та портову інфраструктуру, а перебої у роботі портів Великої Одеси та Дунайського регіону стали одним із ключових факторів погіршення експорту. До цього додаються обмеження доступу української аграрної продукції до окремих ринків ЄС після зміни режиму автономних торговельних преференцій. У результаті формується небезпечна ситуація: врожайність зростає швидше, ніж здатність економіки монетизувати цей урожай.

Продовольча безпека – це не максимальні запаси зерна

Може виникнути спокуса зробити простий висновок: якщо експорт ускладнений, нехай більше зерна залишається в Україні то це, начебто, посилить продовольчу безпеку та стримає внутрішні ціни. Маємо розуміти, що для великої аграрної країни така логіка небезпечна. Україна виробляє значно більше зернових та олійних, ніж потребує внутрішній ринок. Тому експорт для аграрного сектору – не додаткова можливість, а частина його економічної моделі і якщо значні обсяги продукції неможливо експортувати, внутрішня ціна падає. Для споживача це короткостроково може виглядати позитивно, а для виробника – це зниження доходів і ліквідності.

А далі запускається інший ланцюг: менше грошей на насіння, добрива, пальне, техніку та оплату праці – менші інвестиції в наступну посівну може бути навіть скорочення виробництва. Тобто спроба забезпечити продовольчу безпеку шляхом простого накопичення зерна зрештою може підірвати її. Тоді державі справді потрібні достатні страхові запаси критичних продовольчих товарів, але їх обсяг повинен визначатися прозорими балансами виробництва, внутрішнього споживання, перехідних запасів та прогнозованого експорту, а не адміністративним бажанням «залишити якомога більше в країні». Так само небезпечними були б непередбачувані заборони чи квоти на експорт. Вони руйнують контракти, знижують закупівельні ціни для виробника та погіршують репутацію України як надійного постачальника.

Головне вузьке місце – логістика

В умовах війни продовольча безпека стала значною мірою питанням транспортної безпеки. Морські порти залишаються найбільш ефективним каналом для масового аграрного експорту. Разом з тим –  робити всю експортну модель залежною від одного маршруту Україна більше не може. Потрібна система, в якій удар по одному логістичному коридору не паралізує весь експорт. Це означає одночасний розвиток чорноморського маршруту, дунайських портів, залізничних переходів із ЄС та автомобільної інфраструктури. Потрібні інвестиції у перевалочні комплекси на західному кордоні, вагони-зерновози, контейнеризацію окремих видів продукції, портові та річкові термінали.

Не менш важливе страхування воєнних ризиків. Держава разом із міжнародними фінансовими інституціями має створити постійний механізм страхування суден, вантажів, портової інфраструктури, елеваторів і переробних підприємств. У воєнній економіці це фактично частина інфраструктури: якщо ризик неможливо застрахувати, капітал у відповідний сектор або не приходить взагалі, або стає надто дорогим.

Україні треба експортувати не тонни, а додану вартість

Є ще одна фундаментальна проблема. Ми досі значною мірою оцінюємо успішність аграрного сектору кількістю тонн зерна, які вдалося виростити та вивезти. Але тонна зерна і тонна готового продовольства – зовсім різні речі з погляду доданої вартості і чим дорожча і ризикованіша логістика, тим менш вигідно експортувати дешеву сировину. Війна лише підсилює економічну логіку переходу до переробки.

Пшениця має дедалі частіше залишати Україну не зерном, а борошном, макаронними та іншими харчовими продуктами а кукурудза – перетворюватися на корми, крохмаль, біоетанол та продукти тваринництва; олійні – максимально перероблятися всередині країни. Крім того соя має бути основою для виробництва шроту, кормів, білкової продукції. Це не означає відмови від експорту зерна бо йдеться про зміну пропорцій. Інвестиції в агропереробку мають отримати пріоритетний доступ до програм кредитування, державних гарантій, страхування воєнних ризиків та підтримки експорту і це одночасно збільшуватиме валютну виручку, створюватиме робочі місця та зменшуватиме залежність доходів аграрного сектору від вартості транспортування кожної тонни сировини.

Елеватор також став об'єктом продовольчої безпеки

У мирний час елеватор, холодильник або олійноекстракційний завод сприймалися передусім як комерційна інфраструктура, а під час війни вони перетворилися на елементи національної стійкості. Після атак на енергетику недостатньо мати зерносховище, воно повинно мати резервне живлення, можливість автономної роботи та альтернативні джерела енергії. Те саме стосується холодильних комплексів, молочної та м'ясної промисловості, хлібопекарських підприємств. Енергостійкість продовольчого сектору має стати окремим напрямом державної політики – від пільгового фінансування генерації до розвитку локальних енергетичних систем на основі біомаси, біогазу та інших доступних аграрному сектору ресурсів.

Земля, яку не можна обробляти, не створює продовольства

Ще один резерв продовольчої безпеки буквально лежить під ногами – але залишається недоступним через мінування. Можна помітити, що держава вже компенсує аграріям витрати на гуманітарне розмінування. Станом на початок вересня за програмою було укладено 145 угод на розмінування 28,6 тис. га сільськогосподарських земель; завершено роботи за 105 угодами та очищено майже 20 тис. га.   Це правильний напрям, але масштаби проблеми значно більші. Розмінування сільськогосподарських земель треба розглядати не лише як гуманітарний захід. Це інвестиція у виробничий потенціал країни і кожен повернутий в обробіток гектар — це майбутній урожай, робочі місця, податки та експорт. В цьому напрямку має значно посилитися роль Земельного банку як координаторі і реципієнта політики.

Не менш важлива фінансова стійкість самого фермера. Високий урожай нічого не гарантує, якщо виробник збитковий. Сільське господарство сьогодні одночасно стикається з воєнними ризиками, високою вартістю капіталу, дорогою логістикою, енергетичними ризиками та нестабільністю зовнішніх ринків. Тому аграрне кредитування має дедалі більше працювати не як звичайний банківський продукт, а як інструмент економічної безпеки. Програми доступного кредитування варто орієнтувати насамперед на інвестиції: зберігання, переробку, енергоавтономність, зрошення, відновлення пошкоджених потужностей. Особливого режиму потребують фермери прифронтових і деокупованих територій, де комерційний банк об'єктивно не може адекватно оцінити воєнний ризик без державних гарантій або страхування.

І нарешті – Європа

Українське сільське господарство дедалі глибше інтегрується до європейського ринку, однак ця інтеграція не може постійно перебувати в режимі тимчасових винятків, односторонніх заборон і політичних компромісів. Україні та ЄС потрібна довгострокова модель аграрної інтеграції і її основою мають бути зрозумілі правила доступу до ринку, поступове наближення стандартів, модернізація прикордонної інфраструктури та механізми реагування на локальні ринкові дисбаланси без руйнування спільного ринку.

Україна повинна бути зацікавлена не в конфлікті з європейським фермером, а у включенні українського агропромислового комплексу в європейські виробничі ланцюги. І тут знову ключовою стає переробка. Політично та економічно значно перспективніше інтегруватися до ЄС як виробник продовольства з високою доданою вартістю, ніж нескінченно сперечатися про квоти на мільйони тонн сировини.

Від продовольчої достатності – до продовольчої стійкості

Україна сьогодні має достатньо продовольства, однак продовольча достатність і продовольча безпека – не одне й те саме. Урожай 2026 року добре демонструє цей парадокс: зернових збираємо більше, ніж торік, урожайність зростає, прогноз валового збору поліпшується. Водночас експорт стикається з дедалі більшими фізичними обмеженнями, а загальний торговельний дефіцит країни стрімко розширюється.

Тому нова політика продовольчої безпеки має будуватися щонайменше навколо наступних пріоритетів: гарантованого внутрішнього продовольчого балансу без надмірних адміністративних обмежень експорту; захисту морської логістики та створення повноцінних альтернативних коридорів; страхування воєнних ризиків; розвитку зберігання та енергетичної автономності продовольчої інфраструктури; масштабного розмінування сільгоспземель; переходу від експорту сировини до глибокої переробки; довгострокової інтеграції українського АПК до європейського ринку. Головна зміна має відбутися навіть не у виробництві, а у способі мислення держави.

Продовольча безпека – це вже не питання, скільки тонн зерна ми зібрали. Хочеться нам цього чи ні, але це здатність країни за будь-яких обставин виробити продовольство, зберегти його, переробити, доставити споживачеві, вигідно продати надлишок і забезпечити аграрію ресурс для наступного врожаю.

Саме така система, а не рекорд окремого сезону, здатна гарантувати Україні справжню продовольчу стабільність.