Мир після виборів у США? Що 3 листопада змінить для України і Росії

«Ті, хто не пам’ятає минулого, приречені повторити його»
Джордж Сантаяна

3 листопада американці оберуть новий склад Палати представників і третину Сенату. Імені Дональда Трампа в бюлетенях не буде, але ці вибори – саме про нього. І, хоч як парадоксально, вони значною мірою і про нас: про ціну миру для України та про ціну очікування для Росії.

Трамп сам призначив цю дату точкою відліку. Він відкрито заявляє: одразу після виборів ціни на нафту «покотяться вниз», а війна з Іраном закінчиться. Тобто світ має дожити до 3 листопада, а далі, мовляв, усе стабілізується. Чи справді так? І що побачать після цієї дати Київ та Москва?

Дорога до 3 листопада: від Анкориджа до Білого дому…

Уся політика Трампа останніх місяців схожа на пошук однієї козирної карти для виборця. Першою мав стати мир між Росією та Україною. Саміт з Путіним в Анкориджі в серпні 2025-го подавався як початок кінця війни. Путін отримав червону доріжку, але не дав нічого, крім часу, а час для Кремля завжди був головною зброєю.

Коли «мир за 24 години» не спрацював, з’явилася друга карта – швидка переможна війна проти Ірану. Трамп обіцяв, що вона триватиме кілька тижнів. Тепер американсько-ізраїльська кампанія йде сьомий місяць, постачання через Ормузьку протоку, якою зазвичай іде близько 20% світової нафти, різко скоротилися. 9 вересня Brent вперше з липня перевищила $100 за барель, бензин у США подорожчав більш ніж на $1 за галон за рік, а дизель оновив історичний максимум.

Тут варто поставити незручне запитання: хто виграв від цієї війни? Нафта понад $100 наповнює бюджет Росії. Увага, ракети й системи ППО США відтягнуті на Близький Схід. Тому цілком логічна версія, що «швидка війна» в Ірані найкраще вписалася саме в стратегію Путіна – затягнути, розпорошити сили Заходу й дочекатися листопада.

Третя карта – Китай. У 2026 році Трамп і Сі Цзіньпін двічі зустрічалися наживо; останній тригодинний саміт пройшов 24 вересня у Вашингтоні. Україна була на порядку денному, але жодного конкретного результату щодо неї не оприлюднили. Пекін слухає, киває й нічого не обіцяє.

Усі ці шляхи мають спільний знаменник. Головна слабкість Трампа – не Росія, не Іран і не Китай, а постійна потреба завойовувати електорат наново. Зовнішня політика для нього – це насамперед сцена для внутрішньої аудиторії.

Що чекає Україну?

Для Києва 3 листопада – не фінал, а лише зміна умов гри. Вирізняються два основні сценарії.

Якщо прихильники Трампа виграють. Трамп отримає вільні руки до кінця каденції і сприйме це як мандат на «угоди». Для України це передусім тиск: посилене примушування до переговорів на умовах, де замість гарантій – обіцянки, а замість справедливості – «прагматизм». Водночас переможець уже не потребуватиме виборчого тріумфу за будь-яку ціну, і тоді цілком можливо, що його розчарування Путіним перетвориться на жорсткіші санкції та продаж зброї Україні через європейців.

Якщо прихильники Трампа програють. Демократичний Конгрес отримає контроль над бюджетом, слуханнями й санкційними законопроєктами. Для України це додаткова опора: важче буде «здати» Київ в обхід Капітолію. Але є й тіньовий бік. Ослаблений президент часто шукає реваншу там, де Конгрес його не стримує, – у зовнішній політиці. Непередбачуваність Вашингтона може зрости, а не зменшитися.

У будь-якому разі одне лишається незмінним: долю України вирішують не виборці Огайо чи Арізони, а стійкість фронту, власне виробництво зброї та єдність з Європою. Американські вибори можуть полегшити чи ускладнити дорогу, але йти нею доведеться нам.

На що розраховує Росія?

Кремль чекає 3 листопада не менше, ніж Вашингтон. Але чекає по-своєму: не задля миру, а задля вигіднішої позиції для торгу.

Якщо прихильники Трампа виграють. Москва розраховує на «велику угоду»: зняття частини санкцій, визнання окупації «реаліями на землі» і розмову про переділ сфер впливу – над головами Києва й Брюсселя. Ризик для Кремля в іншому: Трампу, який більше не залежить від цін на заправках, не потрібна дорога нафта. Якщо після виборів війна з Іраном справді затихне, а Ормузька протока відкриється, – ціна барелю впаде, і російський бюджет втратить свій головний стимулятор.

Якщо прихильники Трампа програють. Російська пропаганда оголосить про «розкол Америки» і демонстративно перейде до очікування наступних виборів 2028 року. Кремль уміє чекати: паралізований Вашингтон для нього – теж виграш. Але демократичний Конгрес цілком спроможний ухвалити жорсткіші санкції та пакети допомоги, які скоротять час, на який поставив Путін.

Парадокс у тому, що найбільше Росії вигідний не результат виборів, а саме стан передвиборчої гарячки, тобто коли Америка дивиться всередину, а нафта коштує понад $100. І цей стан закінчується 3 листопада.

Філософія напруги: хто тримає палець на рубильнику?

Світ сьогодні схожий на котел з закритим клапаном. Війна в Україні, війна в Ірані, напруга довкола Тайваню – мілітарний тиск не спадає, а накопичується. Більшість столиць шукають способи цей тиск знизити.

Трамп діє інакше. Для нього напруга – не загроза, а ресурс: її можна нагнітати, щоб потім ефектно «зняти» і отримати оплески. Це логіка бізнесмена і шоумена, а не державника. І в ній є фундаментальна вада: війни не підкоряються виборчим календарям. Іранська «кількатижнева» війна вже довела це.

Ще давній китайський стратег Сунь-цзи заповідав: «Найвище мистецтво – підкорити ворога без битви». Путін намагається підкорити Захід часом і втомою. А легендарний спікер Палати представників Тіп О’Ніл пояснив, чому це працює: «Уся політика – місцева». Американський виборець голосує ціною на заправці, а не лінією фронту під Запоріжжям.

Тому головне філософське питання 3 листопада – не «хто переможе?», а «що стане з усією накопиченою напругою, коли зникне причина її тримати?». Її можна скинути дипломатією. А можна – вибухом. Отто фон Бісмарк називав політику «мистецтвом можливого». Після 3 листопада межі цього можливого для Трампа поширяться або звузяться, і саме це визначить тон наступних двох років.

Глобальні висновки

Для України. Жодні вибори за океаном не закінчать війну за нас. Америка – важливий союзник, але її політика живе дворічними циклами, а наша безпека потребує десятиліть. Власна зброя, європейський курс і грамотна робота з обома партіями США – три опори, які не залежать від жодного листопада.

Для Росії. Кремль вчергове ставить на час і чужу втому. Але вікно дорогої нафти та американської розгубленості закривається. Якщо Москва не перетворить цей час на реальні переговори, вона ризикує зустріти 2027 рік з дешевшою нафтою, жорсткішими санкціями і тим самим фронтом у війні, що триває вже п’ятий рік.

Для світу. 3 листопада покаже, чи можна керувати глобальною безпекою як передвиборчою кампанією. Урок уже очевидний: напругу, яку створили заради рейтингу, не вимкнути наступного ранку після виборів. Мир не стабілізується разом із цінами на пальне – його треба будувати.

Клаузевіц бачив у війні продовження політики. Наш час додав до цієї формули тривожне доповнення: сьогодні війна стала ще й продовженням виборчої кампанії. Тому після 3 листопада Україна має виходити з простого принципу: чужі вибори минають, а власна сила залишається.

Олег Семененко, для «Главкома»