Призер чемпіонатів світу з дзюдо Яків Хаммо: Спогади про Донецьк – це як розлука з рідною людиною

Яків Хаммо – один із лідерів українського дзюдо та один із найдосвідченіших спортсменів національної збірної. Він двічі ставав призером чемпіонатів світу та виступав на двох Олімпійських іграх. Водночас його кар’єрний шлях не був простим: були великі перемоги, складні періоди та пауза, після якої Хаммо вирішив повернутися на татамі.

Напередодні Чемпіонату світу 2026 року, який триватиме до 10 жовтня в Баку та є одним із перших важливих стартів нового олімпійського циклу, Яків Хаммо розповів «Главкому» про свій шлях у дзюдо, ставлення до конкуренції, мотивацію продовжувати кар’єру та цілі на найближчі роки.

«Я досить рано опинився серед дорослих спортсменів і не боявся виходити проти більш досвідчених суперників»

Відомо, що ви є ассирійцем (представник одного з найдавніших народів світу, який походить зі стародавньої Месопотамії – «Главком»). Розкажіть про своє походження детальніше.

Так, я ассирієць за походженням. Мій дід ассирієць, і саме через нього та через родину я з дитинства знав про своє коріння, традиції та історію нашого народу. Для мене це важлива частина моєї ідентичності.

Ви народилися в Донецьку. Який ваш найбільший спогад про рідне місто?

Я народився в Донецьку, і з цим місцем у мене пов’язано дуже багато особистого: дитинство, сім’я, друзі, перші кроки у спорті. Але зараз для мене особливо болісно те, що мій дід залишився там, і через війну я не можу нормально його побачити, обійняти, поговорити з ним так, як хотілося б. Тому сьогодні спогади про Донецьк для мене, це не тільки ностальгія за дитинством, а й дуже особисте відчуття розлуки з рідною людиною.

Ви доволі рано почали здобувати нагороди топрівня. До прикладу, у 21 ви стали бронзовим призером Чемпіонату світу, а у 22 поїхали на дебютну Олімпіаду в Ріо. Завдяки чому вам вдалося показати такі результати?

Тут дуже велика заслуга моїх тренерів. Євген Подолякін, дуже досвідчений і тямущий тренер, який багато мені дав на початку. Величезну роль у моєму становленні також відіграв Станіслав Миколайович Логошенко. А вже потім усе це, можна сказати, відшліфував Петро Олексійович Кудрявцев.

Тому той ранній результат не був випадковістю. За ним стояли роки роботи, сильна тренерська школа і правильне спортивне виховання. Ну і, звичайно, моє власне бажання боротися та перемагати. Я досить рано опинився серед дорослих і не боявся виходити проти більш досвідчених спортсменів.

«Дзюдо – це не просто боротьба кілограмів. Це техніка, тактика і голова»

Ви виступаєте у доволі непростій ваговій категорії – понад 100 кг. На вашу думку, що є ключем до успіху: техніка та арсенал кидків, габарити чи фізична форма?

Я взагалі не вважаю, що в нашій категорії все вирішують габарити. Можна бути дуже великим і сильним, але якщо ти повільно думаєш і технічно обмежений, то на високому рівні цього буде недостатньо.

Для мене насамперед вирішують техніка, швидкість мислення, реакція і вміння за секунду прочитати ситуацію та прийняти правильне рішення. Фізична форма, звичайно, теж важлива, але дзюдо – це не просто боротьба кілограмів. Це техніка, тактика і голова.

Хто для вас є найбільшим конкурентом у цій ваговій категорії?

У +100 кг зараз дуже сильна конкуренція, і я б не виділяв одну конкретну людину. На топ-рівні практично кожен спортсмен може створити проблеми, і в кожного свій стиль.

Є суперники, з якими боротися зручніше, є незручніші. Але я завжди більше концентруюся на собі. Якщо я добре готовий фізично, технічно і тактично, то можу боротися з будь-ким.

Чи допомагає вам те, що у вас є конкуренція в українській команді з боку Євгенія Балєвського?

Так, конкуренція завжди допомагає, якщо правильно до неї ставитися. Коли поруч є сильна людина у твоїй категорії, ти не можеш розслабитися. Це змушує постійно доводити свій рівень, працювати над собою і ставати сильнішим.

На татамі спорт є спортом – кожен із нас хоче перемагати й представляти країну. Але за межами татамі ми з Женею хороші товариші. Але сильний конкурент поруч тільки підштовхує тебе розвиватися.

«У якийсь момент я поставив собі питання: чи я вже сказав у дзюдо все, що хотів?»

У вас була пауза в кар'єрі (Якова Хаммо відсторонили на рік через три пропущені допінг-тести – «Главком»). Як вам вдалося знайти сили продовжити виступи?

Напевно, головна причина в тому, що в мене досі немає однієї заповітної медалі. У моїй кар’єрі є медалі практично з усіх найбільших змагань, але немає олімпійської. І це сидить усередині.

У якийсь момент я поставив собі питання: чи я вже сказав у дзюдо все, що хотів? І зрозумів, що ні. Можна було завершити кар’єру, але потім усе життя думати: «А що було б, якби я ще раз спробував?». Я цього не хочу.

Після паузи повертатися непросто і фізично, і психологічно, тим більше, коли ти вже знаєш смак великих перемог. Але поки в мене є ця мета, є бажання тренуватися і боротися, я хочу спробувати пройти цей шлях ще раз.

Ви двічі піднімалися на п'єдестал Чемпіонату світу. Яка з цих медалей вам запам'яталася найбільше?

Напевно, перша (у 2015 році на світовій першості в Астані – «Главком»). Тому що перша медаль Чемпіонату світу – це особливе відчуття. Ти молодий, виходиш проти найсильніших спортсменів світу і в якийсь момент розумієш, що вже сам перебуваєш серед них.

Це було підтвердженням того, що вся робота до цього була недаремною. Хоча, звичайно, кожна медаль має свою історію і пов’язана з окремим періодом мого життя.

Чого очікуєте від себе на Чемпіонаті світу 2026?

Я не люблю їхати на Чемпіонат світу просто для участі. Якщо вже виходжу на татамі, то хочу боротися за медаль і за найвище місце.

Але зараз для мене важливо не забігати наперед. Треба проходити сутичку за сутичкою, не поспішати, не форсувати події, правильно виконувати свою роботу і те, що ми напрацювали на тренуваннях. А результат уже покаже татамі.

«Задача на татамі – боротися. Зайві емоції в дзюдо можуть тільки заважати, тому ти повинен уміти контролювати себе»

Уже розпочався відбір на Олімпіаду, і цей чемпіонат світу увійде до першого періоду нарахування очок. Які у вас цілі на цей цикл?

Головна ціль зрозуміла, це Олімпійські ігри. Я вже проходив олімпійський відбір і знаю, наскільки це довгий та складний процес. Тут важливо не тільки добре виступити на одному турнірі. Потрібно стабільно набирати очки, правильно будувати календар, залишатися здоровим і підходити до головних стартів у найкращій формі.

Але для мене сама участь в Олімпіаді не є кінцевою метою. Я вже був на Олімпійських іграх. Якщо проходити цей шлях ще раз, то заради того, щоб боротися там за медаль.

Минулий олімпійський цикл для України вийшов досить важким через участь у змаганнях росіян. Наскільки їхня присутність впливає на вас психологічно та спортивно?

Звичайно, сьогодні для будь-якого українського спортсмена ця тема сприймається зовсім не так, як раніше. Ми живемо в умовах війни, і від цього неможливо повністю абстрагуватися.

Але коли я виходжу на татамі, моя задача – боротися. Зайві емоції в дзюдо можуть тільки заважати, тому ти повинен уміти контролювати себе. Хто б не стояв навпроти, якщо я вже вийшов на боротьбу, то моя задача тільки перемогти.

Як ви вважаєте, чи є в України шанс відібратися на Олімпіаду в змішаній команді (Україна ще жодного разу не була представлена у цій дисципліні з моменту її дебюту на Олімпіаді-2020 – «Главком»)?

Так, шанс є. Але командний турнір – це складна система, тому що тут недостатньо мати одного чи двох сильних спортсменів. Потрібна сильна і рівна команда в різних вагових категоріях, а також необхідна кількість спортсменів, які пройдуть індивідуальну кваліфікацію (для потрапляння у командному турнірі необхідно мати по одному представнику з трьох вагових дивізіонів – легкого, середнього та важкого як серед чоловіків, так і серед жінок – «Главком»).

В Україні є сильні хлопці й дівчата, є молоді спортсмени, які прогресують, тому я думаю, що це цілком реально. Головне, щоб усі ключові спортсмени пройшли відбір, були здоровими і підійшли до Олімпіади у хорошій формі.

Ілля Мандебура, «Главком»