"Все за!" в пользу Кремля: почему продолжать санкции ЕС стало так сложно и что с этим делать

Європейський Союз продовжив дію персональних санкцій щодо осіб та компаній, які підтримують війну проти України. Результатом тривалих торгів і складного компромісу стало суперечливе рішення: з російських олігархів Алішера Усманова та Михаїла Фрідмана зняли санкції, водночас весь оновлений санкційний пакет вперше продовжили одразу на 36 місяців (3 роки) замість звичних 6 чи 12 місяців.

Тож протягом наступних трьох років окремі держави-члени ЄС вже не зможуть шантажувати та використовувати якісь прізвища для торгів як умову погодження всього санкційного пакета. 

Проте трирічний термін не усуває системної проблеми – необхідності консенсусу всіх 27 держав-членів.

Крім того, виключення із санкційного списку двох ключових російських олігархів ставить під сумнів подальші перспективи єдності та стійкості санкційної системи Євросоюзу. До певної міри альтернативою можуть бути національні санкції – коли їх запроваджує за власною ініціативою якась країна ЄС. Однак такий варіант має низку недоліків.

Вирішити цю системну проблему може зміна формату голосування в ЄС за запровадження санкцій чи їхнє продовження. Зараз для цього потрібна одностайність, і саме це генерує ризики та невизначеність.

Розбираємо ситуацію детальніше.

Що може змінити трюк Парижа

Скасування санкцій проти двох російських олігархів створює цілу низку системних загроз.

Легалізація політичного шантажу. Раніше до блокування санкцій та спроб вилучити окремих росіян зі списку переважно вдавалися Словаччина та Угорщина. Але цього разу це зробив один з головних союзників України – Франція. Схоже, вимога Парижа зняти санкції з Усманова під приводом "національної безпеки" виявилася частиною непублічної угоди з Азербайджаном – зняття обмежень обміняли на помилування французьких громадян, зокрема засудженого за шпигунство Мартіна Раяна.

Розморожування активів. За оцінками аналітичного центру Європарламенту, у ЄС заморожено близько 28 млрд євро приватних російських активів. Зняття персональних обмежень повертає колишнім підсанкційним олігархам доступ до фінансових рахунків, елітної нерухомості, бізнес-чартерів і мегаяхт, які могли б стати джерелом компенсацій для України.

Найяскравіший приклад – яхта Dilbar вартістю близько 600 млн доларів, яку пов’язують з Усмановим. 

Формально вона належить офшорній структурі, пов’язаній з його сестрою Гульбахор Ісмаїловою. Саму Ісмаїлову ЄС виключив із санкційного списку ще в березні 2025 року. У червні 2026-го суд у Франкфурті вирішив, що влада не довела зв’язок яхти з Усмановим, тож санкції на неї не поширюються. Рішення суду оскаржується, але тепер, коли санкції з Усманова зняли, яхта фактично виходить з-під контролю ЄС. 

Ймовірно, те саме чекає й на інше майно, яке пов’язують з олігархом. 

Михаїл Фрідман веде іншу судову битву. 

Ще у 2024 році він подав проти Люксембургу позов на 16 млрд доларів через заморожування своїх активів. Для цієї країни зняття санкцій з Усманова створювало небезпечний прецедент: воно могло послабити її позицію в цьому процесі.

Ідеться не про окремі об’єкти, а про доступ до капіталу, який міг би працювати на відбудову України. 

Обидва олігархи залишаються під санкціями України, США, Канади та Великої Британії – тож питання використання їхніх статків для компенсацій не закрите. Щодо Усманова та Фрідмана Латвія, Литва та Естонія також вже запровадили персональні санкції. 

Підживлення російського впливу на тлі виборів. Зняття санкцій з Усманова та Фрідмана спонукатиме Кремль посилити лобістський тиск у країнах ЄС через проросійські політичні сили. Так, у Німеччині на виборах до окремих земельних парламентів високі результати показала "Альтернатива для Німеччини", яка відкрито закликає скасувати санкції проти Росії. Водночас у Франції ультраправа Марін Ле Пен має шанси перемогти на президентських виборах наступного року.

Загроза для подальших санкцій. 31 липня 2027 року спливає термін дії секторальних санкцій ЄС, а їхнє продовження знову потребуватиме одностайності всіх 27 держав-членів. Крім того, запроваджений трирічний запобіжник стосується лише індивідуальних санкцій. Ставки погодження секторальних санкцій значно вищі, ніж у випадку з Фрідманом та Усмановим. 

Адже під загрозою опиняться обмеження не щодо окремих прізвищ, а щодо цілих галузей економіки: торгівлі, фінансів, енергетики, технологій подвійного призначення тощо. Якщо погрози зірвати продовження обмежень проти всього списку дозволили вивести з нього двох олігархів, то погроза не продовжити всі секторальні санкції дасть змогу вимагати значно більшого.

Недосконалість системи ЄС

Запровадження та продовження уже накладених санкцій вимагає повного консенсусу та єдності голосів усіх країн-членів ЄС. Однак в умовах, коли глави окремих країн фактично саботують це та ставлять власні інтереси вище за цілі та цінності ЄС, виникають ризики для цілей Спільної зовнішньої та безпекової політики.

Дискусії щодо одностайності при накладенні санкцій ЄС точаться вже тривалий час. Зокрема, пропонується змінити підходи в голосуванні за санкції, щоб їх застосовувати кваліфікованою більшістю, а не усіма членами ЄС. Тобто за мають проголосувати щонайменше 15 із 27 країн, які сукупно представляють понад 65% населення ЄС. 

Це б дозволило усунути фактичний шантаж, коли одна держава може блокувати спільні рішення, аби отримати для себе політичну та економічну вигоду.

Національні санкційні механізми як альтернатива

Альтернативним рішенням, яке зберігатиме тиск на Росію в умовах фактичного розколу в питаннях зовнішньої та безпекової політики, можуть стати національні санкції на рівні окремих держав ЄС. Цей механізм має низку переваг:

• країни-члени можуть оперативно реагувати на виклики безпеці, якщо досягнення консенсусу на рівні ЄС неможливе або затягується через політичні розбіжності;
• немає прямих заборон з боку Брюсселя на запровадження національних обмежень в окремій країні;
• перелік окремих обмежень може бути ширшим, а санкції – жорсткішими від санкцій ЄС.   

Водночас у національних санкцій є й суттєві недоліки:

• вони діють лише в межах країни, яка їх запровадила, тож активи в інших державах ЄС залишаються недоторканними, а підсанкційні особи можуть просто обирати сприятливіші юрисдикції для своїх активів;
• для санкцій ЄС діють єдині правила та роз’яснення Єврокомісії, тоді як національні санкції кожна держава застосовує на власний розсуд, що ускладнює контроль за їх дотриманням та створює лазівки для обходу.  

Практика окремих країн

Низка країн-членів ЄС вже мають та використовують національні системи санкцій, які застосовуються поза рішеннями регламентів ЄС. Мета цих обмежень – боротьба з тероризмом, запобігання міжнародним злочинам або порушенням прав людини, а також захист національних інтересів.

Наприклад, Франція запроваджує автономні санкції, керуючись нормами Валютно-фінансового кодексу. Бельгія має власний національний список, що стосується заморожування активів у межах боротьби з фінансуванням тероризму.

Також свою модель санкційної системи має Латвія. Ще у 2016 році Рига ухвалила Закон про міжнародні та національні санкції. Він дозволяє уряду запроваджувати національні санкції за власною ініціативою або за пропозицією міністра закордонних справ чи Ради національної безпеки. 

Вони можуть передбачати заморожування активів, обмеження на в'їзд, торгівлю та інші заходи. Закон дозволяє застосовувати санкції, зокрема, для захисту національної безпеки, запобігання міжнародним злочинам і порушенням прав людини.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну підштовхнуло до створення автономних національних санкційних систем ще в низці європейських країн. 

Так, Польща створила окремий санкційний режим, спрямований проти осіб, які підтримують Росію та Білорусь або сприяють агресії проти України. Станом на осінь 2026 року польський список містить сотні таких персоналій.

Чехія у 2023 році запровадила механізм, який дозволяє застосовувати національні санкції до моменту ухвалення рішення в ЄС, якщо особу не включили до європейського списку, або якщо необхідні додаткові обмеження. 

Саме так до чеського списку потрапив патріарх Кирил, якого немає в санкційному списку ЄС.

Ще один варіант національного підходу демонструє Литва. У червні 2025 року Сейм розширив законодавство, дозволивши застосовувати національні санкції проти громадян і компаній Росії та Білорусі, зокрема за підтримку агресії проти України, загрози територіальній цілісності й безпеці, гібридну діяльність або серйозні порушення прав людини. 

Водночас такі санкції можуть застосовуватися лише тоді, коли аналогічні обмеження ЄС не діють або діють частково. Таким чином національний механізм розглядається як доповнення до санкцій ЄС, а не їхня заміна. 

Подібну модель має Естонія: Закон про міжнародні санкції 2019 року дозволяє запроваджувати додаткові національні санкції для захисту безпеки та інтересів країни, зокрема у формі заморожування коштів і економічних ресурсів, заборони фінансування товарів чи послуг, в’їзду та торгівлі. 

Показовим був приклад, коли в березні 2025 року після виключення ЄС низки російських громадян із санкційних списків уряд Естонії запровадив щодо частини з них власні санкції. Це дозволило зберегти обмеження на національному рівні попри зміну спільного рішення ЄС.

Що далі?

Усманов і Фрідман – не периферійні фігури, а одні з найбагатших бізнесменів у російській економіці. Їхній успіх дає надію й іншим. Наприклад, Роману Абрамовичу, який уже неодноразово намагався скасувати обмеження проти себе. Прецедент працює не як історія двох людей, а як механізм, що відкриває чергу охочих.

До того ж ця історія не про минуле, а про наступний рік. Саме тоді ЄС має вирішувати долю секторальних санкцій, і там розгорнеться справжня битва. Готуватися до неї треба вже зараз, не стільки захищаючи кожну окрему галузь, скільки підтримуючи партнерів у реформі самого механізму: перехід від одностайності всіх 27 держав до голосування кваліфікованою більшістю. Поки одна держава може заблокувати спільне рішення, щоб виторгувати собі бенефіт, шантаж залишиться робочою стратегією.

Авторка: Тетяна Хутор,

голова аналітичного центру "Інститут законодавчих ідей"