«Довженко. Перший погляд»: амбітна, та невдала спроба кінобіографії автора «Землі»

Діється влітку 1926-го. Молодий Олександр Довженко (Григорій Бакланов) на запрошення свого друга, сценариста й письменника Юрія Яновського (Максим Самчик) приїздить до Одеси, аби зняти свій дебют — пригодницьку драму «Сумка дипкурʼєра». Насправді сюжет про доблесних більшовицьких дипломатів Довженкові навʼязують НКВДисти — то їхнє спецзамовлення, а в портфелі режисера лежить сценарій «Звенигори». Директор Одеської кінофабрики Павло Нечеса (Богдан Бенюк) божиться, що після «Сумки» дасть Довженкові зняти все що завгодно. Знехотя, під щільним доглядом чекістів Олександр береться за роботу і поступово втягується в процес, увесь час переписуючи і вдосконалюючи сценарій.

Паралельно розвиваються його стосунки з подругою Яновського, балериною Ідою Пензо (Поліна Василина), котра зрештою зіграє роль у майбутній стрічці. Тим часом на Олександра виходить представник української еміграції з важливим листом. Тиск держбезпеки посилюється, Нечеса мало не плаче від постійних Довженкових правок, однак, попри все, «Сумка дипкурʼєра» таки виходить.

«Перший погляд», принаймні за своїми даними, — амбітний проєкт. Чималенький як для України бюджет (38 327 546 гривень). Не останні актори. Людна масовка. Багато костюмів. Але ж це все початковий набір матеріалів. Важливо, яку історію з них зібрав Коновалов.

Ким є Довженко в нашому пантеоні мистецьких здобутків? Хоча режисери в Україні були й до нього, саме автор «Землі» канонізований як фактичний засновник національного кіно. У літературі — Тарас, у кінематографії — Олександр. Та як перетворити постать такого масштабу на персонажа ігрового фільму, аби зацікавити масового глядача?

Режисер і сценаристи роблять те, що мало б, на їхню думку, загострити сюжет. Зокрема, насичують кадр антигероями з червоними кубиками на петлицях. НКВДисти огидні, всюдисущі, всемогутні, нескладні. Доходить аж до примусового вивозу Довженка і потім Яновського на місце розстрілів. Навіть якщо не брати до уваги явний перебір із цими одновимірними демонами у формі, виникає питання до правдоподібності цих «виховних» епізодів.

Ще гірше з емігрантом і небезпечним листом, що його Довженко має передати Юрієві Тютюннику: ця псевдошпигунська лінія не закінчується нічим. Лист, із дотриманням усіх конспіративних дрібниць, передано; що далі, для чого він, що з Тютюнником — із сюжету просто зникло. Таке враження, що ця арка була просто вписана задля більшого загострення, якого не відбулося.

Вочевидь, так само заради розваги глядача пускають у хід еротику: стосунки Довженка, Яновського й Іди змальовані як кохання утрьох, із відповідною інтимною сценою. Нічого поганого в еротиці нема, аж доки вона не перетворюється з приправи на основне пригощання. Жертвою такого підходу стає Іда. Режисер лишив їй переважно одну функцію – когось на кшталт кафешантанної спокусниці. Стріляти оченятами, звабливо вигинатися, наполегливо кокетувати — от і весь набір. Але ж реальна Пензо була зіркою балету й акторкою достатньо високого рівня, аби знятися в Довженка, — де цей масштаб, де ця особистість? Коли Пензо-Василиній зрештою випадає станцювати в кадрі — це мала б бути якась мініфеєрія, фільм у фільмі, вартий окремого цитування — одначе й і тут усе збіднено; є рухи, нема характеру.

Так само без обличчя лишилася Одеса. Згадане розмаїття костюмів, старанні зйомки в історичних краєвидах, другорядні персонажі з несправдженою претензією на дотепність (загалом робота з акторами — чи не найслабше місце проєкту) — складові, що в сумі не дотягують до атмосфери джазового, непманського міста, яке мало б стати додатковим героєм.

Заради справедливості, запрошення Бакланова на роль є вдалим рішенням: ефектний красень і виразний виконавець, Григорій надає Довженкові рис такого собі чутливого супергероя — і це доречно. Але замало.

Ось прокляття — і незрозуміло, як його подолати: історичні байопіки нашій кіноіндустрії вперто не даються. Щойно хтось береться фільмувати про видатного українського діяча чи видатну діячку — з майже стовідсотковою певністю отримуємо провал. Чи то тягар відповідальності заважає, чи то пафос великого історичного наративу, чи відсутність тяглості в національному жанровому кіно як такому — чорт його знає. Лишається хіба що чекати, коли нарешті навчимося показувати класиків як живих людей серед живих людей. Чекати. Улюблений український спорт.

Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).