Аутизм у дорослих: чому все більше людей підозрюють його в себе

Останнім часом тема аутизму все частіше виходить за межі розмов про дітей. Багато дорослих починають помічати в собі особливості, властиві розладу аутистичного спектра (РАС). Часто такі висновки базуються просто на результатах онлайн-тестів, але буває, що дорослі люди, які не розуміють "що зі мною не так", звертаються і за офіційною діагностикою.

Наскільки сьогодні популярно підозрювати у себе аутизм, чи можна довіряти інтернет-тестам, чому аутизм у дорослих довгий час залишався "невидимим" діагнозом і з чим його часто плутають, Коротко про розповів психіатр Євген Скрипник.

Якщо симптоми з'явилися у дорослому віці – шукати аутизм не варто

- Євгене, останнім часом все більше дорослих людей підозрюють у себе аутизм, шукають в інтернеті тести. Чи можна взагалі довіряти таким тестам і чому це відбувається?

- Насамперед, хто може запідозрити у себе аутизм? Наприклад, людина розмовляє, функціонує, працює, але не любить спілкуватися з людьми. Тобто вона має порушення соціального функціонування. Крім того, можуть бути перепади настрою, підвищена чутливість до різних подразників: сонячного світла, яскравого освітлення, звуків, тактильних відчуттів. І людина помічає, що все це було з дитинства.

Це не виникло раптово у 22 роки. Якщо симптоми з'явилися у 22 або 30 років, а батьки не пам'ятають жодних особливостей у дитини і кажуть, що все було нормально, то шукати аутизм не варто. Аутизм розвивається з дитинства, фактично від народження. Це нейровідмінність.

- І як зрозуміти зі свого дитинства, що дзвіночки були вже тоді?

- У дитинстві дитина могла розвиватися інакше. Можуть бути вказівні жести, дитина може не дивитися в очі або уникати зорового контакту. Потім з'являються стими - дії, що повторюються. Дитина може махати руками, кружляти навколо своєї осі, бігати по кімнаті, розглядати іграшки під незвичайним кутом.

Вона може годинами займатися однією і тією ж справою, скажімо, збирати конструктор. Діти з аутизмом часто викладають іграшки в ряд або постійно кладуть речі на ті самі місця. Якщо у дорослому віці людина розповідає, що в дитинстві у нього було щось подібне - наприклад, він розгойдувався для заспокоєння і міг робити це по пів години чи години, і при цьому симптоми зберігаються, тоді ми справді можемо думати про аутизм.

- Можемо думати чи запідозрити? А як самостійно зрозуміти, чи точно у мене аутизм?

– Існують тести для самодіагностики, але вони показують лише ймовірність. Навіть професійні тести не показують наявність аутизму як такого. Вони призначені для попередньої діагностики. Це скринінгові тести. Якщо ви набираєте високі бали – можна замислитися, запідозрити у себе аутизм та звернутися до психіатра для повноцінної діагностики. На цьому роль тесту закінчується.

У принципі будь-який психіатр має право діагностувати аутизм у дорослого. Однак на практиці все складніше. Коли люди звертаються до нас, ми зазвичай направляємо їх на обстеження ADOS-2 (спеціаліст під час гри або бесіди спостерігає за поведінкою, соціальною взаємодією та комунікацією досліджуваного. - Ред.).

Я направляю пацієнтів на ADOS-2. Цей інструмент використовується саме для діагностики аутизму у дорослих – для них передбачено окремий, четвертий модуль. За результатами формується попередній висновок.

Але ADOS-2 – це тест для попередньої діагностики, і парадокс у тому, що сам по собі він не може встановити діагноз. Після проходження ADOS людина все одно йде до психіатра. Але психіатр часто не може поставити діагноз без результатів ADOS-2.

В Україні тисячі пацієнтів з діагнозом "шизофренія" насправді мають аутизм

– Однак в Україні є проблема: не всі психіатри визнають, що аутизм буває у дорослих. Багато хто досі вважає його виключно дитячим діагнозом. Навіть у старих класифікаціях хвороб аутизм фактично розглядався тільки як дитячий.

- Але навряд чи дитина «переросла» аутизм…

- На жаль, коли діти зі встановленим аутизмом та інвалідністю досягали 18 років і переходили у дорослу систему оформлення інвалідності, ми були змушені змінювати діагноз. Наразі ми вже можемо ставити діагноз "аутизм", а раніше доводилося писати "шизофренія". Чому? Тому що аутизм був відсутній у переліку захворювань для встановлення інвалідності у дорослому віці. Не було діагнозу "аутизм дорослого віку". Тому ми писали "шизофренія". Якщо людина не розмовляла – ставили "помірну розумову відсталість". Особисто я, на жаль, теж був змушений так чинити: іншого виходу не було.

Якби я написав дорослому діагноз "аутизм", медико-соціальна експертна комісія просто не прийняла б документів і не дала б людині інвалідність. Тому в Україні тисячі пацієнтів із діагнозами шизофренії, розумової відсталості чи органічних розладів особистості насправді мають аутизм – просто у документах зазначено інше.

- Виходить, що офіційно ставити діагноз "аутизм" дорослим почали лише нещодавно?

- Так, зараз ми вже маємо на це право. Більше того, інвалідність тепер також може оформлятися саме з діагнозу "аутизм". Якщо говорити приблизно, це стало можливим буквально останні два-три роки. Раніше, на жаль, такої можливості не було.

- Може, тому дорослі й стали виявляти особливий інтерес до цієї теми?

- Зокрема, так. Раніше всі говорили лише про дітей: мовляв, є дитячий аутизм, а дорослі його не мають. А потім доросла людина приходить до психіатра із суїцидальними думками, перепадами настрою, скаржиться, що не хоче ні з ким спілкуватися. Починаємо розбиратися: а коли це почалося? Виявляється, з самого дитинства. Порушення були завжди. Людина не підтримує діалог. І річ не в тому, що вона боїться спілкуватися. Їй просто так зручно. Вона вважає за краще не спілкуватися ні з ким. Ми звертаємо на це увагу.

Також можуть бути незвичайні зорові контакти, труднощі з жестами і мімікою, складнощі з розумінням невербальних сигналів інших людей, порушення розпізнавання емоцій. Коли ми бачимо такі симптоми та з'ясовуємо, що вони зберігаються протягом усього життя, тоді справді можна говорити про аутизм.

- А РАС може бути дуже різним...

– Так, це спектр. Є люди, які взагалі не розмовляють, можуть мати супутню інтелектуальну недостатність і потребують постійного догляду.

А є ті, хто входить до найбагатших людей світу. Ілон Маск теж відрізняється від нейротипових людей, але при цьому живе, функціонує та успішно реалізується. Тому й говорять про спектр – діапазон проявів неймовірно широкий.

Навіщо взагалі діагностувати у себе аутизм

- Як зрозуміти, у тебе аутизм, коли ти просто, наприклад, не хочеш спілкуватися з людьми, чи депресія?

- З огляду моєї практики, я рекомендував би звертатися не до одного, а до двох-трьох психіатрів. Тому що таким пацієнтам часто ставлять інші діагнози. Наприклад, нерідко діагностують депресивний розлад. Дуже часто – тривожно-депресивний стан. Але насправді людина може мати аутизм: знижений настрій, перепади, відсутність бажання спілкуватися. Людина сидить удома, закриває штори, її дратує світло. При аутизмі може бути виражена сенсорна чутливість.

Буває, людина перезбуджується від великої кількості вражень, спілкування, різних подразників. Людина буквально "вимикається": може замовкнути, дивитися в одну точку. Це називається сенсорним навантаженням. Це може бути проявом аутизму.

Але оточуючі думають: якщо так - значить, потрібно до психіатра. Психіатр питає: "Що вас турбує?" Людина відповідає: "Нічого не цікавить, немає настрою, немає сил". І фахівець робить висновок: депресія. Починають лікувати антидепресантами. Хоча насправді це може бути особливістю аутизму.

Такі стани не завжди піддаються медикаментозному лікуванню, тому що перепади настрою можуть бути частиною аутистичного спектру.

- Виходить, що аутизм дуже легко сплутати з чимось іншим – наприклад, з депресією чи біполярним розладом?

- Так. Але тут важливо розуміти таке. Коли ми думаємо про аутизм у дорослого, я завжди звертаю увагу на одну особливість. Люди, які дійсно мають аутизм, як правило, дуже багато читають про цей стан.

І коли вони приходять до нас, кажуть приблизно так: "Лікарю, я багато років спостерігаюсь у різних спеціалістів, але сам підозрюю у себе аутизм. Ніхто раніше мені про це не говорив, але я дійшов такого висновку. Тому що ще в п'ятому класі я не хотів спілкуватися з однолітками, сидів один за партою, міг годинами щось перекладати. Тобто людина розповідає про ознаки, які були з дитинства. І це вже наводить нас на певні думки.

Якщо людина пізнає себе в описах аутизму, багато років вивчає тему та наводить приклади з власного дитинства – це справді допомагає нам як лікарям.

Звичайно, зараз є проблема гіпердіагностики, коли люди схильні приписувати собі різні розлади. Але у випадку з аутизмом головний аргумент - стійкі прояви з дитинства.

Замість лікування - психоосвіта та поведінкова терапія

– А якщо людині вже у дорослому віці поставили діагноз "аутизм" – чи можна якось лікуватись? Потрібно приймати препарати? Чи завдання скоріше в тому, щоб навчитися із цим жити?

- У такому разі одне з головних завдань лікаря-психіатра – пояснити людині, що з нею відбувається, розповісти про особливості її сприйняття. Це називається психоутворенням.

Я сказав би так: дуже часто людям з аутизмом їхній власний аутизм не заважає. Набагато частіше він завдає незручностей батькам, родичам та оточуючим. Тому саме вони найчастіше намагаються щось змінити.

Якщо говорити про так званий високофункціональний аутизм, або синдром Аспергера (це стара назва, якої вже немає в сучасних класифікаціях), - йдеться про людей, які вільно розмовляють, мають високий інтелект і успішно функціонують у суспільстві. І ці особливості часто турбують їх не так вже й сильно.

Що стосується лікування – аутизм не лікується. Це нейровідмінність, а не захворювання у звичному значенні. Якщо людині важко розуміти невербальні сигнали, емоції інших, особливості соціальної взаємодії, тоді застосовується психотерапія.

Людина вчиться краще розуміти свої емоції та керувати ними – саме так це працює. Ліків, які б вилікувати аутизм, немає. Аутизм не піддається медикаментозному лікуванню.

- Тобто лише психотерапія та наука?

- Так. Існують спеціальні поведінкові терапевти. Традиційно вони працюють із дітьми, але зараз дедалі більше фахівців навчаються працювати з дорослими. Вони допомагають освоювати моделі поведінки, необхідні для життя у суспільстві, яке переважно орієнтоване на нейротипових людей. Наше суспільство історично влаштоване насамперед для нейротипових людей.

- Сьогодні все частіше кажуть, що людей із аутизмом стає більше. Одні пов'язують це з екологією та іншими факторами. Що ви думаєте?

- Насправді ніхто точно не знає, чому так відбувається. При цьому справді складається враження, що таких людей більше. Однак це пов'язано не тільки з можливим зростанням поширеності, але і з тим, що діагностика стала значно кращою.

Якщо говорити про мою особисту думку: часом здається, що ми спостерігаємо своєрідну еволюцію людства. Це люди, яким не так потрібне постійне спілкування. Їм потрібний комп'ютер, програми, технології.

Невипадково багато людей з аутизмом мають здібності до математики, програмування. Серед IT-фахівців чимало людей з аутизмом. Вони здатні годинами сидіти на місці, працювати за комп'ютером або з телефоном, думати, програмувати, вирішувати завдання. Їм не потрібне постійне спілкування. Вони почуваються комфортно на самоті.

А люди, які постійно кудись біжать, найчастіше потрапляють у небезпечні ситуації. У них вищий ризик травм та різних проблем у майбутньому. Люди з аутизмом частіше перебувають вдома, більше працюють за комп'ютером і, можливо, певним чином краще адаптуються до майбутнього світу. Звісно, ​​це лише гіпотеза. Але іноді мені справді здається саме так.

Згідно з деякими даними, аутизм діагностується приблизно в однієї дитини на 36 народжень. Ще два роки тому говорили про один випадок на 100 дітей, а зараз – один на 36. З кожним роком таких діагнозів більше.

- Чи може це бути пов'язане із віком батьків?

- Така гіпотеза існує, але це лише одна з багатьох теорій. Пізній вік батьків - один із факторів ризику, як і у випадку з іншими станами, наприклад синдромом Дауна. Однак достовірно доведеної причини немає.

Ми бачимо аутизм і у дітей дуже молодих батьків – 18–20 років. Розглядаються різні версії: особливості перебігу вагітності, ускладнення під час пологів, перенесені захворювання. Але основною теорією все ж таки залишається спадковість.

Наприклад, до мене приходить пацієнтка і каже: "Доктор, у мене тривога, нестабільний настрій, я не хочу ні з ким спілкуватися. Люди мене в принципі ніколи особливо не цікавили. Настрій часто поганий. Іноді з'являються думки, що не хочеться жити".

Я запитую: "А що з вашими дітьми?" Вона відповідає: "У мого сина діагностовано аутизм". Тоді я одразу замислююся: якщо у сина аутизм, цілком можливо, що він є й у матері.

"Як психіатр, я вважаю корисним будь-яке обговорення психічних розладів у соціальних мережах"

- Я чула думку, що СДВГ теж часто плутають із аутизмом. Чи є між ними зв'язок?

- СДВГ – це теж нейровідмінність. Для синдрому дефіциту уваги та гіперактивності характерні три основні компоненти: неуважність, імпульсивність та гіперактивність. Така людина з дитинства відрізняється вираженою неуважністю. Часто кажуть, що він "витає у хмарах". У людей із СДВГ страждають виконавчі функції. Їм важко планувати свої дії, організовувати себе.

Наприклад, людина може скласти докладний план на завтра: прокинутися вранці, почистити зуби, поїхати на зустріч. Але вона все одно забуде виконати частину запланованого.

Навіть якщо вона запише все в щоденник, то може забути заглянути в нього. А якщо згадає, що записала, то може забути, куди поклала щоденник. Це більше схоже на СДВГ. Це інший стан, хоча він теж відноситься до нейровідмінностей. При цьому СДВГ часто поєднується з аутизмом. За різними даними, приблизно 30-50% випадків.

- Тобто одна людина може одночасно мати і СДВГ, і аутизм?

- Так, цілком.

- Як фахівець, як ви ставитеся до того, що люди почали активно обговорювати аутизм? У соцмережах зараз дуже багато інформації на цю тему. Це нормально чи все-таки не дуже добре?

- Як психіатр, я вважаю корисним будь-яке обговорення психічних розладів у соціальних мережах. Не лише депресії чи тривоги, а й таких станів, як аутизм та СДВГ, які раніше практично не діагностували, а тепер виявляють набагато частіше.

Коли люди говорять про це, діляться досвідом, розповідають про візити до психіатра, обговорюють рекомендації – це добре. Будь-яке обговорення проблеми допомагає її вирішувати. Коли про проблему мовчать, вона нікуди не зникає.

Чому зараз так багато розмов про психічне здоров'я? Тому що раніше людям не дозволяли відверто говорити про це. Людина із психічним розладом боялася розповідати про свої проблеми. Вона ховалася.

Людей із тяжкими порушеннями – інтелектуальними розладами, шизофренією – часто поміщали в інтернати, ізолювали. Дітей відправляли до спеціальних закладів і намагалися не показувати. Сьогодні ситуація змінилася. Такі люди живуть удома, ходять до звичайних шкіл, перебувають у суспільстві. Тому я вважаю це за нормальний процес.

Звичайно, деякі кажуть: "А що, якщо людина вирішить, що у неї аутизм, хоча його немає?" І що поганого у цьому разі станеться? Людина піде до психіатра, пройде обстеження, можливо, звернеться ще до одного фахівця. У результаті отримає професійну оцінку свого стану. На мою думку, це приносить більше користі, ніж шкоди.

Набагато гірше, якщо людина дійсно має аутизм, їй важко, вона не розуміє, що відбувається, намагається шукати відповіді де завгодно, займається самолікуванням або взагалі залишається без допомоги. Нехай краще людина запідозрить у себе аутизм і звернеться до психіатра, ніж залишиться без діагнозу та розуміння свого стану.